Троє на Місяці - Ющук Іван Пилипович - Страница 18

Незнайко розглянувся навкруги. Два сліди йшли до обрію, де стриміли одна біля одної чотири гори. Праворуч, метрів за двадцять, лежала довга і досить висока скеля, під якою розпласталася чорна тінь. Довкола було розкидане каміння, злегка притрушене місячним пилом.

— Невідомий ішов один назустріч Капітанові і Граматикові. Капітан і Граматик повернулися, щоб тікати, і — зникли десь.

— Куди вони зникли? — запитав Незнайко.

Але перш ніж Друг устиг щось відповісти, Незнайка шарпонуло вбік. Навколо його скафандра, перетискуючи руки, обвивався тонкий білий зашморг. “Аркан”, — здогадався Незнайко, поволі падаючи в місячний пил.і Підвів голову й глянув: до нього, на ходу змотуючи натягнутий капроновий мотузок, біг невідомий у циліндричному шоломі. Біг важко, розвалькувато, здавалося, що аж поверхня Місяця стугоніла під його товстими ногами. Обличчя за склом шолома не було видно: ніби воно було сховане за маскою.

Незнайко смикнувся, хотів підвестися, але невідомий тримав його цупко і звалював кожен раз, як тільки він починав підійматися. “Так ще колись татари арканами ловили наших людей, щоб забрати в неволю”, — в Незнайка перед очима ожили картини з кінофільму, що його показували їм на уроці з давпьої історії України. Оце й його поженуть у неволю, закують у кайдани, і він уже не побачить ні Келеберди, ані Дніпра…

— Друже, рятуй! — гукнув Незнайко, оглядаючись позад себе з надією, що пес миттю перегризе мотузка і вп’ється зубами в горло підступному нападникові.

Але пес, мабуть, забув про нього. Підібгавши під себе ноги та припавши животом до поверхні Місяця, він затремтів дрібненько-дрібненько, чи не з переляку, і — …

Кенгуру, шосе, верф, подорож, спокій, вартовий, праця, осінь, хміль, квасоля, оповідання, розповідь, ім’я, вікно, азот, колібрі, зима, ожеледь, вогонь, сіль, ворона, соловей, орля, курча, ягнятко, лоша, імовірність.

Ключ. З-поміж цих іменників вибери підряд і запиши у стовпчик спочатку іменники другої відміни, потім — третьої. З перших букв цих іменників довідаєшся, що сталося з Другом.

XVIІ. У пастці

— Капітане, де ти? — першим обізвався Граматик, підводячись на ноги.

— Я тут, — відгукнувся Капітан, простягаючи перед себе руки і обмацуючи порожнечу.

Довкола панував чорний непроглядний морок. Ніде анінайменшого промінчика.

— Я нічого не бачу, — поскаржився Граматик.

— І я не бачу, — почувся Капітанів голос. — Як темно! Наче в якомусь льосі, ще й хтось лядою зверху накрив… Гаразд, Сонце за скелею, його промені сюди не досягають. Земля низько над обрієм, і ми її з цієї ями не бачимо. Але ж зірки, Чумацький Шлях — чому їх не видно?

— А в мене перед очима час від часу якісь іскорки спалахують, — поділився своїми спостереженнями Граматик. — Наче метеорити черкають по небу. О, ніби кулька розірвалася, а тепер — зигзаг, тире, крапка.

— Це не метеорити. Це важкі частини космічного проміння вриваються в зорові нерви і подразнюють їх, — пояснив Капітан. — Від них ще темніше стає… Тільки б нам не загубитися… Граматику, шукаймо один одного… Я вперся в якусь стіну, стою біля неї. Слизька, мов з льоду, нема за що рукою зачепитися. І крута…

— І я наткнувся на стіну… Гладка… Який холод… Я почав замерзати… Ідімо один до одного… Капітане, де ти?

— Я тут. Увімкни обігрівання. Мені тебе стало гірше чути. Ти пішов кудись убік… Вертайся назад… А тепер як чуєш мене?

— Краще. І вже не так тріщить у шоломофоні, коли ти говориш… Скафандр на ногах якось важко згинається…

— Справді, скафандр зробився твердий, наче з бляхи… Так і йдімо. — Капітан розкрилив руки і став переступати то в лівий, то в правий бік. Ніби в панаса гралися. Нарешті наткнувся на щось рухоме. — Це ти, Граматику?

— Це я… А мені, знаєш, уже навіть лячно стало, що ми не знайдемо один одного… На твоєму скафандрі наче якісь шершаві нарости, — здивувався Граматик.

— Справді… І на твоєму… Це, мабуть, місячний пил поналипав. І не стирається. Тільки рукавиця ковзається по ньому. Якийсь не такий, як на поверхні. Може, тому, що тут інші фізичні умови — майже постійно низька температура, менша радіація… Сонце сюди заглядає тільки тоді, коли в зеніті… Очевидно, через те ми й не бачимо навіть зірок, що геть вимазалися цим прилипливим пилом. — Капітан повів рукою по Граматиковому скафандру. — Ти не потовкся, коли падав?

— Я цілий. Упав, на диво, м’яко. Тільки, здається, радіопередавач розбився… Так і є, не працює… Коли я полетів сторчака в це провалля, він сильно стукнувся в камінь. Аж шарпнуло мною. Я саме передавав Другові й Незнайкові про того… невідомого.

— А ти його розгледів добре? — запитав Капітан.

— Розгледів.

— І що скажеш?

— У земних космонавтів таких циліндричних шоломів не буває, — відповів Граматик.

— Справді, у земних космонавтів шоломи кулясті. Така форма зручніша. А тут якийсь циліндр. Ніби й на шолом не схожий… А тепер я докажу тобі, Граматику, те, чого раніше не хотів казати. Коли струснувся місячний грунт, я спочатку був подумав, що то виверження вулкана. А потім збагнув, що то, очевидно, вибух. Бо якби це було виверження, то каміння виривалося б угору, як із жерла гармати. А тут воно розліталося віялом, у вигляді куща. І це не метеорит, я вже казав тобі.

— Гадаєш, між вибухом і цією циліндричною істотою є якийсь зв’язок?

— Думаю, що так. А цей невідомий — це, мабуть, їхній вартовий. І він тут, очевидно, не один. Але хто вони, ці невідомі? Скільки їх? Звідки вони взялися на Місяці? Що вони тут роблять?

— А може, Місяць — це все-таки гігантський космічний корабель з високорозвиненими мешканцями, який скількись там тисяч або мільйонів років тому причалив до Землі і кружляє навколо неї? Штучне тіло…

— Ні, таке припущення відпадає, — твердо заявив Капітан. — Астрономи й космонавти довели, що це щільне природне тіло… Зрештою, якби Місяць був космічним кораблем, то хто б влаштовував вибухи на його обшивці? Та й космонавти не допустили б, щоб на їхньому кораблі були такі ями, як оця.

— Ти логічно міркуєш, — не без іронії зауважив Граматик. — Отож тепер вирахуй: куди ми оце з тобою вскочили? І як вибратися звідси?

— Насамперед відкидаємо версію про штучне походження нашої пастки. Ти не заперечуєш?

— Ні.

— Отже, тільки факти. На Місяці, крім безлічі всяких кратерів, є тріщини й борозни. Борозни дуже широкі. Це не борозна. Залишаються тріщини. Тріщини на Місяці бувають завглибшки і сто, і двісті, і навіть чотириста метрів і тягнуться на сотні кілометрів.

— То ти гадаєш… — почав Граматик і замовк, жахнувшись цих велетенських розмірів.

— Ні, на наше щастя, тріщина, у яку ми вскочили, не така вже й глибока. Падали ми приблизно чотири секунди. На Землі за цей час пролетіли б десь метрів сімдесят п’ять — вісімдесят…

— Ого! — вирвалося в Граматика. — І це, ти кажеш, неглибоко!

— Але на Місяці прискорення при вільному падінні в шість разів менше, ніж на Землі, — вів далі Капітан. — Тому ми пролетіли тільки дванадцять-тринадцять метрів.

— Це як з верхівки осокора? І не забилися, — здивувався Граматик.

— Не забилися, бо падали повільно, з такою швидкістю, як на, Землі з висоти двох метрів. Та й, очевидно, на дні цього провалля чимало пилу назбиралося…

— Усе це добре, — перебив його Граматик. — Але як нам видряпатися звідси? Глибина дванадцять метрів, і з обох боків прямовисні стіни… Якби ж хоч можна було роздивитися, то б десь, може, вдалося побачити виступи, розколини… Бо доки Друг із Незнайком знайдуть нас, якщо вони взагалі почули моє повідомлення, то ці… циліндроголові…. помітять наші сліди або й корабель — і ми нічого не зможемо вдіяти… Мов у мишоловку вскочили.

— Треба нам перебрати всі можливі способи, як дістатися звідси нагору. Якийсь, може, підійде. Що б ти запропонував?

— На крилах піднятися, — по голосу було чути, що Граматик гірко жартує.