Велика місія цивілізаторів - Дмитрук Андрей Всеволодович - Страница 13

ВЕЛИКА МІСІЯ ЦИВІЛІЗАТОРІВ

Бій тривав.

Очеретяні халупи селища палали димно, з тріскотом, шпурляючи оранжеві язики вогню в туман на екваторіальне небо.

Капітан Хіт стояв у бронетранспортері, спритно повертав ствола ручного кулемета, час од часу випускаючи коротку чергу туди, де бачив який-небудь рух.

Горацій Барт, похмуро зсунувши берета на лоба й закачавши рукави гімнастьорки, непорушно сидів за його спиною.

Солдати стискаючи автомати, повзли до селища. Вони ховалися серед кущів, робили короткі перебіжки й знову залягали.

Бронетранспортер Хіта висунувся з-за низько навислих гілок, пирхнув і зі скреготом помчав по обвугленій траві. З другого боку галявини в диму палаючого селища видно було броньовик лейтенанта Макено. Він безперервно стріляв, щоб дати змогу солдатам оточити партизанів.

Великі дерева, що густо заросли ліанами, були оповиті важким димом. Сонце робило його багрово-сизим. Кулеметне татакання, набридливе, мов дзижчання мух, заглушало все навколо. Куля вдарила по щитку бронетранспортера поряд із обличчям водія. Шофер з жахом відсахнувся. Машина крутнула, і під нею захрущали кущі.

Капітан витер рукою закіптюжене обличчя, вдивився червоними від диму очима в зеленувато-сіру смугу зарослів за палаючими хатинами й сказав:

— Не бійся, Анс. В тебе все одно не влучать. Горацій, дай мені швидше стрічку та дві гранати.

Барт подав капітанові важку патронну стрічку, дві рубчасті гранати, всміхнувся й мовив:

— Яка мужність, Орвіл! Ми просто герої. П'ятдесят автоматників і дві бронемашини, а там, у кущах, задихаються від диму два десятки негрів зі старими мисливськими рушницями та дюжина переляканих жінок.

— Але це партизани, Горацій! Якщо показати їм, що ми лагідні… Це чума, яку треба ліквідувати відразу ж. Я ще й так ліберальничаю — полковник уже давно пропонував бомбардувати ліс.

— Ти просто боїшся, що бомба може попасти в штаб. Адже його так добре замасковано… — іронічно відповів Барт.

— Горацій, ми не вбивці! Це лише невеличке кровопускання для користі самих чорношкірих. Ну, навіщо їм ця війна? — Новий постріл подряпав Орвілову щоку.

— Ах, собаки! — вилаявся капітан, прикриваючи рану долонею. Потім він сів, прихилився головою до спинки сидіння й наказав шоферові розвернути лівий борт транспортера до зарослів. Після цього Орвіл, не перестаючи лаятись, підвівся на весь зріст і жбурнув гранату. У кущах закричали — певне, когось із партизанів було поранено осколками.

— Тримаються, кляті! Там уже, мабуть, і десяти чоловік не лишилося! — мурмотів капітан, нервово заряджаючи кулемет.

Автоматники добралися до краю поляни. Постріли партизанів звалили трьох, решта й далі водила стволами справа наліво і згори вниз, мов поливальники шлангами.

Нарешті до капітана дійшло, що стріляють уже тільки солдати. Він наказав замовкнути, і на галявині запанувала тиша. Трьох поранених швиденько перенесли в броньовик Макено. Сам лейтенант, досить хоробрий хлопець, першим увійшов у ліс, низько нагинаючись і зупиняючись при кожному шелесті.

На невеличкій клиноподібній ділянці джунглів, що правила за сховище для партизанського загону, не лишилося жодного дерева, не подряпаного кулями.

Капітан Хіт, який уже встиг приклеїти до своєї рани шматочок пластиру, зіскочив з броньовика і разом із солдатами зник у буйній зелені.

Горацій похмуро сидів у машині, мовчав і палив.

Шофер пошепки вдячно молився. Барт глянув на його наївне голубооке обличчя, підняте до неба, і сумно всміхнувся.

Незабаром повернувся капітан, спритно вискочив на своє сидіння й повідомив:

— Добивати нікого. Тридцять п'ять покійників, і в кожному не менш як дюжина куль. Не розумію, як вони досі трималися. На всіх— тринадцять рушниць, а ми дві години морочилися з ними… — Капітан підморгнув Горацієві. Квадратний пластир нітрохи не зіпсував його гарного, мов вирізаного з рекламного проспекту обличчя. Навпаки, біла наклейка нижче лівого ока надавала зовнішності Хіта мужньої оригінальності.

Барт — білявий хлопець з сірими очима на нічим не примітному довгастому обличчі, досить незграбний — був повною протилежністю своєму командирові. Капітан деякий час дивився на байдужого Горація, потім махнув рукою і кинув шоферові:

— Ну, повертай, старий! Бал закінчився. Зараз сядемо з лейтенантом за шаховий столик, і я дам йому мат у чотири ходи, як обіцяв перед боєм… Горацій, облиш свою меланхолію. Що вдієш, позичу тобі на сьогодні магнітофон… Е, щось лейтенант на своєму візку не поспішає!

Солдати обступили плямистий броньовик Макено. Хіт гукнув до одного з них:

— У чому справа, Пічер?

— Панові лейтенанту погано, капітане!

— Так, правильно: він скаржився вранці на головний біль… Ну, що ж, партія не відбудеться. Видно, Макено ще вчора ввечері перебрав віскі. Гаразд, поїхали, Анс, та швидше.

…Лейтенант Макено марив. Компрес закривав половину його обличчя: з-під компресу видно було тільки ніс з горбинкою та підборіддя. Спраглі вуста офіцера шептали швидко й нерозбірливо, руки робили кволі порухи, наче хворий тримав автомат і стріляв з нього.

— Мучиться, сердега! — сказав лікар. Орвіл Хіт сумно похитав головою.

— Хінін не допомагає. Це якась страхітлива, невідома науці лихоманка. Бачили б ви його сьогодні вночі! Він скрипів зубами, пробував зіскочити з ліжка, слабким голосом наказував і думав, напевно, що гукає на весь табір. На ранок у нього знизилась температура— тридцять вісім і одна — і він притих. Тепер знову тридцять дев'ять і шість, а о першій годині було навіть сорок. Трьох днів не протягне, це ясно. — І додав, відповідаючи на тривожний жест Хіта:

— Не турбуйтесь, капітане, він усе одно не чує.

Хіт зітхнув і вийшов разом із Бартом з великого брезентового намету, де містився загоновий госпіталь…

Лейтенант Макено вмер о десятій годині вечора. Всі його особисті речі спалили, а тіло закопали далеко в джунглях.

Однак не минуло й чотирьох днів, як ниючий головний біль відчув сержант Нод. Здоровань мучився сім діб і пішов дорогою лейтенанта. Страх смерті всією вагою опустився на табір. Солдати обмотували роти й носи марлею. Війна, обов'язок, партизани — все це відійшло на другий план. Хінін приймали вранці й увечері. Посуд обливали окропом, постелі прали кожних три дні… Незабаром злягло ще двоє. Симптоми були ті ж самі. Вогкі, сизо-зелені джунглі стояли навколо табору мовчки, киваючи з'єднаними верхівками, що створювало місячної ночі враження морського прибою в небі. Ночами в тумані горіли світлячки, і виття звірів іноді заглушало шум двигуна в таборі. Один із солдатів помер дуже тихо. Другий вигукував прокляття. Увесь табір завирував, коли під час стройових занять знепритомнів капітан Орвіл Хіт. Командира віднесли в госпіталь. Того ж дня, по обіді, заболіла голова у водія бронетранспортера. Він пішов у ліс і застрелився. Всі трупи обливали бензином і спалювали разом із речами й наметами. Хіт послав радіограму генерал-губернаторові, той відповів, що надіслав допомогу, але партизани, певно, збили вертоліт медичної служби.

Одного ранку старший лейтенант Барт пішов з відром у джунглі, щоб набрати води для хворих, яких було вже семеро.

У траві виднілись калюжі, і довгі стебла, обсипані жовтими квітами, віддзеркалювались у воді. Високі черевики Варта місили червонувато-бурий мох. Підходячи до джунглів, Горацій мимоволі оглянув поріділий квадрат сірих брезентових наметів, оборіг гаража і схований у кущах штаб. Біля госпіталю, над яким майорить прапор з червоним хрестом, стовбичать вартові в протигазах. Горацій зітхнув: навряд чи ці душні маски можуть врятувати кого-небудь. Одне добре — дисципліна хоч якось тримається…