Велика місія цивілізаторів - Дмитрук Андрей Всеволодович - Страница 5

— Слухаю вас, — сказав робот.

— Продумай завдання. Коли приїдемо, ввімкнемо твої ефектори, — відповів Павло Ковальський з машини.

Сорокін, який лишався чергувати біля пульта, махнув рукою і гукнув роботові:

— Ну, «Хрестоносець», давай!

Око автомата яскраво спалахнуло. Голосну роботову відповідь заглушило пирхання моторів, і автомобілі повільно рушили.

Аспірант повернувся до залу. Він трохи посидів коло пульта, відповів на кілька запитань із різних кабінетів інституту. Потім відсунув шухляду й вийняв термос з бульйоном, курча, яблуко і дві цукерки. Пообідав спокійно, не поспішаючи і часто поглядаючи на порожнє місце, де стояв раніше робот.

Потім дістав книжку, здається Голсуорсі, і почав читати. Він сидів біля прозорої стіни, погойдуючи ногою, і читав, поки не повернулися Родіонов та інші.

Конструктор розстебнув плащ, розлючено глянув на Сорокіна й заговорив із Ванцером. Ковальський підійшов до аспіранта, погрозив йому своїм дуже довгим пальцем і мовив:

— Бити тебе треба, Сорокін!

— За віщо? — здивувався юнак.

— Зараз дізнаєшся.

— Грицю, як поводився «Хрестоносець»? — з награною бадьорістю спитав Сорокін.

— Ох, дав би я тобі «Хрестоносця», дотепнику! — грізно відказав Родіонов. — Ти ж знаєш тупу прямолінійність його мислення і все одно вигукуєш на прощання це дурне прізвисько. Скільки разів казав — не вимовляй його при роботові! Ну й примусив же він нас попотіти. Нічого не хотів досліджувати, кидався по дорогах, здіймав страшенний пил і моргав оком — сигналізував тривогу. Ми за ним на газику, шини мало не полопались. У мозку робота слово «Хрестоносець» розпалося на «хрест» і «носити». Він прийняв це за завдання і весь час шукав чогось хрестоподібного.

Сорокін зареготав:

—І що ж він накоїв?

— Що, що! Прибіг на кладовище, випустив свої ефектори, вирвав із землі гнилого дерев'яного хреста і носився з ним, поки ми його — тобто робота — не вимкнули!

НІЧ

Ден лежав із заплющеними очима в гамаку й намагався ні про що не думати. Якщо починаєш думати, в голову неодмінно лізе страшне — всіляка містика, вампіри з кінофільмів… Коли він бачив останній фільм на екрані кінотеатру, а не телемагнітофона? Чотири місяці тому — так, чотири місяці! Бісова діра! Москіти, туман, вогкість, вічний гул вертольотів над гігантськими деревами тропічного лісу.

Нудьга неможлива. Якби не робота, він давно уже збожеволів би чи застрелився із пістолета. Ден простяг руку за пляшкою, що висіла в сітці над його головою, схопив її за шийку і, обливаючись, видудлив половину. Джин був огидно теплий.

— Ой, боже мій! — застогнав Ден і важко зіскочив на дощану підлогу. Роздивився. Сірі дощані стіни, віконце з бронешторою, брудні двері, чорнильні плями від авторучки на стелі, екран телемагнітофона в кутку, прийомопередавач, заклеєний фотокартками з старих журналів, — клеїв, звісно, Стінкі.

Все знайоме до одуру.

І бісові ящики, через які він сидить тут, у центрі Філіппін, — гарні, лаковані, з кнопками та іншим…

Усю кімнату експериментальної бази обплетено дротами. Як він досі нічого не переплутав і не зробив короткого замикання! Тут потрібно бути хоча б доктором наук, щоб у всьому розібратися. Магістр — лише рядовий в армії вчених…

Ден дуже хотів би знати, чому шеф саме його призначив сьогодні вночі черговим. За розрахунками це мало бути через три місяці. І лічив не він, а один з його роботів. Це чудові хлопці, хоча жити з ними не веселіше, ніж із пилососом або звичайнісіньким будильником.

Перші тижні він милувався квадратними постатями блискучих сталевих автоматів: вони так упевнено рухалися в тонкому туманному промінні сонця серед височезних стовбурів.

Рої комах кружляли, спалахували золотими зірками; роботи, кремезні, з кубічними «головами», повзали болотом, лишаючи довгі борозни чорної води в рясці якогось невизначеного жаб'ячого кольору. Тріщали перфоратори, вищали електропили, потужні обценьки-ефектори роботів стискали ручки інструментів.

Автомати першої експериментальної станції по освоєнню важкодоступних ділянок земної поверхні працювали чітко, рівномірно і спокійно. У напівімлі сяяли ліхтарі бульдозерів та всюдиходів. Зрідка лунала автоматна черга когось із роботів, який помічав хижака.

Ден керував вісімнадцятьма роботами типу «Біг-Хейр». Він сидів біля контейнерів із транслюючою радіоавтоматикою, тримався за поставлений поряд штурвал бульдозера і думав, що треба, припустимо, спрямувати машину на дерево. Десь за багато кілометрів од нього один із вісімнадцяти роботів-водіїв повторював його рух — і з гуркотом падали у переплутану корінням і ліанами гадючу іржаву драговину підкошені велетні.

Один лічильник відмічав повалені дерева, інший — гектари частковоочищених ділянок. На сьому годину Денова роль закінчувалася, він кидався у гамак із пляшкою джину і книжкою з бібліотеки, а на завалені деревами болотяні простори з усіх боків повзли сотні «Біг-Хейрів», і на ранок болото було осушено, землю вирівняно, стовбури складено в штабелі…

Ось і зараз десь у нічних джунглях чути невиразний гул великих робіт. Що ж, росіяни чистять Африку й Австралію з Полінезією, американці — Філіппіни, Індо-Китай і Бразілію. Ден не протестував. Але навряд чи він погодився б зараз навіть за мільйон доларів, навіть із пістолетом вийти в цей жахливий невидимий ліс, повитий непроникною імлою, яку зрідка прорізують яскраві вогні вертольотів, станції.

Хрускіт гілок, плескіт болотяної води… Ден підвівся на ноги, спітнілими руками схопив важкого стола і, поставивши його «на попа», забарикадував вхід. По той бік дверей щось швидко зашаруділо. Черговий відскочив. Шурхіт повторився. Ден схопився за стіну, і тієї ж миті хтось почав дряпати дощану стінку командного пункту. Дену не до речі згадався гофманів «Майорат». Там теж дряпалось у замуровані двері. Дряпалось щось невидиме й грізне. Привид давно померлого вбивці…

Але ж привидів нема! Він, командир електронних роботів, автор багатьох великих статей з кібернетики, боїться привидів? Ден примусив себе засміятися і випадково стукнув пальцем у стіну. Відразу ж йому відповіло нове запекле шкрябання, почулися удари. Ден вискочив на середину кімнати й дико заверещав:

— Хто там?

Відповіді не було. Тиша. Ні звуку. Яскраво освітлена кімната, дурненько усміхнені обличчя кіноартистів на радіопередавачі. Ден підвів руку з пістолетом. Зробив крок до забарикадованих столом дверей. Знову шарудіння. Хтось причаївся коло будиночка, бродить серед густої пітьми нічного лісу, вичікує. Напевне, якийсь звір. Зараз Ден відчинить броньову штору на вікні, висуне руку з пістолетом і застрелить звіра.

Ден підійшов до вікна. Його невидимий сусід важко ступав за стіною. Звір, мабуть, великий. Може, це один із невідомих науці хижаків тропічного лісу, якийсь махайрод, вцілілий ще з неогену?[1] Потрібно освітити його ліхтарем. Ден почав шукати ліхтар. Чужими, неслухняними руками перекидав бляшанки, переставляв стільці, лазив під гамак. Йому чомусь було страшно що-небудь робити. Хотілося забитися в куток і сидіти непорушно, виставивши наперед зброю. А якщо вистрелити через двері? Радіо… Ніхто на допомогу не прийде, тільки посміються. Ти, мовляв, за стіною, тобі наплювати. Або прилетить вертоліт, а біля командного пункту бродить дика свиня з поросятами. Ганьба! Хто його зрозуміє? Хто?

Треба зробити зусилля і відчинити штору. Ліхтар зник, дідько з ним. Ден схопився за ручку… Раптом могутні кігті почали рвати сталеву загородку зовні. Ну, з цим воно не справиться. Ден набрався духу, взяв у ліву руку гайковий ключ і жбурнув крізь вікно. У відповідь — дзенькіт і удар, нове настирливе дряпання. Штора прогнулась. Невже страховисько — а це, звісно, дуже сильне страховисько — може вибити сталевий щит вікна або оковані залізом двері? Хоча б гранату знайти… Але ще позавчора Стінкі забрав останню. Йому вона, бачите, потрібніша… Чому йому?

1

Неоген — давня геологічна епоха в історії Землі.