Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 20

— Лисину? Але н-навіщо?

Андрій Антонович хитро всміхнувся:

— Хе, знаю, знаю… Іванові Петровичу опромінили волосся — і воно потемніло. Раз. Це ж правда?

— Гм-м… — погодився Богдан.

— От я й кажу — раз. Кота опромінили — і він став який пухнастий, га? Навіть там, де шерсть була вирвана, навіть там виросла нова. Це два. Я знаю, сам дивився, перевіряв. Правда?

— Т-та воно правда, але…

— Ну просвіти, дуже тебе прошу! Я, признаюся, заради цього сюди й приїхав. Щоб моя стара не казала більше, що я, мовляв, лисий дід. Я ще, знаєш…

Богдан ледве стримувався, щоб не розсміятися — такою смішною здавалася йому думка про опромінення лисини Андрія Антоновича. Оце так науковий експеримент! Певна річ, можливо, це щось і дало б: дослід, хоч і мимовільний, з котом і волоссям Івана Петровича мав позитивні наслідки. Та й старий так просив, його вузенькі очі так благально поглядали на Богдана, що той зрештою погодився:

— Н-ну, гаразд, Андрію Антоновичу. Т-тільки, розумієте, це треба зробити так, щоб наші не знали. В-ви приходьте до лабораторії, коли я працюватиму сам. Ну, й зробимо. Але…

— Що? — збентежився Андрій Антонович.

— Я ж н-не можу вам напевно сказати, що з т-того вийде. Отже, щоб ви п-потім мене в разі чого не лаяли…

— Та я… та боже ж мій!.. — радості Андрія Антоновича не було меж.

Так відбулася таємнича змова Богдана з старим Андрієм Антоновичем. І ніхто з них навіть не підозрював, які наслідки матиме ця напівжартівлива — принаймні з погляду рудого Богдана! — змова.

Та хіба не буває, що з дрібнички, на яку з першого погляду не варто й уваги звертати, — виникає зрештою не тільки важливе, а навіть грандіозне, велетенське відкриття? Хіба не відкрив геніальний Ньютон закону земного тяжіння завдяки тому, що перед ним з дерева впало стигле яблуко? Хіба не винайшов великий Уатт парової машини, спостерігаючи, як підстрибувала на чайнику кришка, підкидувана парою?

Звісно, нам можуть заперечити, що все це, так би мовити, тільки зовнішні причини великих відкриттів та винаходів. Правильно, погоджуємося: перед тим, як Ньютон помітив яблуко, він знав усі досягнення науки того періоду. Яблуко було тільки поштовхом, допомогло підбити підсумок у графі “колективні здобутки людського розуму” велетенської бухгалтерської книги культури людства. Так само, напевне, було і з Уаттом. За Уаттом ішов Стефенсон, що поставив його парову машину на рейки, створивши перший паровоз, і Фультон, який вмістив її на судні, винайшовши таким чином перший пароплав. Припустімо, що Уатт не народився: хіба затримало б це розвиток техніки? Хіба спинило б це Стефенсона й Фультона?..

Ні. Був би хтось інший, хто винайшов би парову машину, можливо, з невеличкою поправкою.

Так і в нас. Олд-Боєві не спало на думку опромінювати лисину Андрія Антоновича. Не подумали про неї ні Сашко, ні Люка, ні Іван Петрович Антохін. Але Андрій Антонович сам наштовхнув на це Богдана. І тепер даремно б намагалися всі сили природи затримати розвиток подій. Яблуко впало з дерева, кришка на чайнику почала підстрибувати, а Богдан, вислухавши прохання Андрія Антоновича, одягнувся і пішов до лабораторії, навіть не уявляючи собі, яке велетенське яблуко він несе з собою, щоб упустити його слушної хвилини біля генератора…

До лабораторії Богдан зайшов саме тоді, коли Олд-Бой розглядав розсипане на підлозі забруднене зерно й погризені мішки. Помітивши Богдана, він звернувся до нього:

— Маєш! Пліз, подивися. Пацюки ласували нашим опроміненим зерном. Неподобство! Мало того, що ми розкидаємо дорогоцінний науковий матеріал. Мало того, що ми годуємо погань. А чи знаєш ти, що з цього може зрештою вийти?

Богдан знизав плечима:

— Н-не знаю, т-та мене це й не обходить. Я тут не працював.

— А повинен знати! Цілком можливо, що пацюки, які їли зерно, опромінене мікрохвилями й інфразвуками, почнуть швидко рости. Ми ж знаємо випадки, коли…

Легкий стукіт у двері примусив його спинитись. Але Богдан уже сміявся:

— Виходить, що ми п-посадили п-пацюків на посилене харчування! Ну що ж, треба, мабуть, і п-пацюкам побувати в санаторії!..

— Нема чого сміятися! З цього, знаєш… А, та хто там? Заходьте!

Двері відчинилися. На порозі стояла чорноока дівчина у білій хустині. Сьогодні на ній була не червона, а картата сукня, яка була їй до лиця теж, як одразу відзначив Богдан. Дівчина стояла, поглядаючи на Олд-Боя і його товариша. І дивно: хоч її обличчя було зовсім серйозне і спокійне, кожен, поглянувши їй у очі, побачив би, що десь у тих чорних дівочих очах сховалася весела, задерикувата усмішка.

— Е… в-вам щось потрібно? — спитав Богдан, затинаючись ще більше, ніж завжди.

— Мене до вас директор, Данило Якович, послав. Він каже, що ви хочете досліджувати нашу худобу… опромінювати її, чи що. Так от, з ким я маю домовитися?

Дівчина говорила цілком серйозно, але з її очей ось-ось ладна була зірватися усмішка. Мовляв, ви можете казати що завгодно, а я знаю, яка я принадна, ще з учора знаю, коли ви, зустрівшись, обидва втупилися в мене!

Богдан зітхнув:

— Це м-ми опромінюємо. Ми… з нашим бригадиром, — вказав він рукою на Олд-Боя.

— Отже, ви? — лукаво перепитала дівчина. — Гаразд. Так от, мені треба насамперед знати, хто матиме справу з нашими коровами.

— То ви д-допомагатимете нам під час опромінювання? — з надією спитав Богдан.

— А хоч би й я… Хіба це не все одно? — дівчина навмисно ухилилась од відповіді.

Богдан не витримав. Він благально підморгнув Олд-Боєві і, мов стрибнувши в холодну воду, раптом сказав:

— З к-коровами, з-знаєте, працюватиму я. Так, так, я! Дуже радий з в-вами познайомитися. Моє ім’я — Богдан. А вас як звуть?

Петро зацікавлено глянув на товариша: йому дуже рідко доводилося чути таку безсоромну брехню, та ще й від кого? Від Богдана, завжди щирого й простодушного! “Ну-ну, побачимо, що буде далі”, — сказав він собі.

Усмішка все ще ховалася в очах дівчини, коли вона стримано відповіла:

— Мене звуть Ганною. Дуже приємно.

Богдан вклонився й не менш чемно вказав на Олд-Боя:

— Це наш бригадир, Петро Микитович. Ми його частенько називаємо Олд-Боєм. Прошу познайомитися, він дуже д-добра людина.

Олд-Бой ще уважніше глянув на Богдана: он як розійшовся наш харчосмач! Проте він і собі вклонився Ганні — саме тієї секунди, коли вона невимушено мовила:

— Рада з вами познайомитися. Отож, я передам Тетяні, що з коровами працюватиме товариш Богдан.

— П-пробачте, якій Тетяні? — збентежився Богдан.

— Нашій завідувачці тваринницької ферми.

— А… а ви тоді хто ж? — зовсім розгубився Богдан.

— А я працюю у птахівництві. Я тут на практиці, від інституту, вивчаю курей. Директор, Данило Якович, наказав, щоб я довідалася також і про курей, бо ж ви, мабуть, і з ними провадитимете експерименти.

Отепер з очей Ганни приснули промені сміху — веселого й задерикуватого. І кожному, хто бачив ті очі, нестримно хотілося сміятися й самому, такий чудовий був той сміх. Кожному, але не Богданові, що спантеличено дивився на Ганну, безпорадо кліпав очима й мурмотів:

— В-ви… ви з курами… а з к-коровами мені?..

Нарешті він кинувся до Олд-Боя:

— С-слухай, я той… я помилився… я саме мріяв про роботу коло птахів… тобто, коло курей…

Втім, Петро безжалісно відповів:

— Може, ти про щось і мріяв, то твоя справа. А курей візьму на себе я. Адже я виконав твоє прохання щодо корів?.. Отож так і буде. Ходімо, Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?

— Охоче!

І вони вийшли з лабораторії. Ганна приязно махнула Богданові рукою, проте він не встиг навіть відповісти, бо Олд-Бой занадто швидко й щільно зачинив за собою й Ганною двері. Богдан тільки зітхнув: і чого я такий нещасний? У людей, як у людей, вони кохають, і їх кохають… і все гаразд… А тут… Така чудова дівчина, і все нібито йшло як слід, і раптом — якась Тетяна… Ох, і не щастить же мені!

— Хто там? — раптом згукнув він, знову почувши стукіт.