Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 25

— Нічого не поробиш, хлопці, справді, мабуть, ви маєте велику силу! Визнаю, визнаю! Так от починаймо працювати. Зерно ми в основному вже опромінили, дай боже, щоб і з ним стали отакі чудові перетворення! Тепер черга за худобою, так і Іван Петрович казав.

— Отже, — мовив Олд-Бой, — коло корів працюватимуть Богдан і Тетяна Гаврилівна. Немає заперечень?

Які ж заперечення? Богдан безпорадно глянув на Тетяну, зустрів її сповнені ласкою очі і покірно промовчав. Тільки серце його стиснулося: та чудова чорноока дівчина… вона пройшла повз нього як сон…

— Сашко працюватиме… з ким саме, Сашко? Ти вже накинув на когось оком?

Сашко розсміявся: нарешті він покаже свою гідність. Не скаже нічого, хай зрадниця відчує це!

— В мене нікого немає, — відповів він серйозно. — Данило Якович надішле до мене двох-трьох робітників, щоб допомагали опромінити решту зерна. Та його й небагато лишилося.

— Хм… — Олд-Бой замислився. — А втім, нехай. Якщо тобі щось буде потрібно, скажеш. Коло птахів працюватимемо я і товаришка Ганна. Немає заперечень?

Власне, заперечувати могла б хіба що Люка. Але воїна гордо мовчала. Мовчали і Петро Микитович, і навіть Сашко.

— Так, — вів далі Олд-Бой, — так. Ну, і нарешті Люка. Їй, скільки мені відомо, помічників не треба. А коли це буде потрібно, їй зможе допомогти Андрій Антонович. І, звісно, завідувач кролівництвом…

Люка похилила голову й одразу ж підвела. Ні, ні, вона правильно зробила, що не заперечувала! Та в її карих очах таїлося стільки невисловленого смутку, що не тільки Богдан, а й Петро відвів погляд і заквапився:

— Правильно, Даниле Яковичу? Ви не заперечуєте?

Данило Якович, певна річ, не заперечував. І раптом Люка, ця горда, неприступна Люка, не стрималася. Вона відчула себе такою самітною, такою покинутою, що вже, мабуть, і не володіла собою, коли несподівано сказала:

— Я думаю, що… що краще всього буде, коли ми трохи попрацюємо з Сашком. Він допоможе мені, а я… і я теж… бо є деякі питання, які слід було б розв’язувати разом… Якщо він не заперечує, певна річ…

Сашко ніяк не чекав цього.

— Я що ж… Я охоче… — погодився він.

Мабуть, Сашко був єдиний, хто й досі не розумів нового співвідношення сил. А втім, це його мало обходило. Зрештою, він був радий з самого факту замирення з Люкою, яка, сказати правду, й досі займала відповідне місце в його серці, хоч він і намагався заперечити цей факт.

— Чудово! — дуже голосно мовив Олд-Бой, кинувши швидкий погляд на Ганну. — Люка буде з Сашком, а Сашко з Люкою! Гаразд!

Так закінчилися організаційні збори. Данило Якович уже надів свого незмінного кашкета, збираючись вийти разом з усіма з кімнати, як до нього підбіг захеканий робітник. Він зупинився у дверях.

— Даниле Яковичу! Там таке… — розгублено прошепотів.

— Що трапилося?

— До наших пасток попали такі великі пацюки… Як коти… ні, мабуть, як собаки!

Данило Якович посерйознішав, глибше насунув кашкета.

— Ходімо, покажеш!

Вони вийшли. Олд-Бой глянув на Богдана і Сашка. Потім поманив їх пальцем і, коли ті підійшли, пошепки сказав:

— Слухайте, чи це не тому, що пацюки нажерлися опроміненого зерна?..

— Н-не може бути, — вагаючись, відповів Богдан, — так швидко? Н-не може бути!

— А кіт? А лисина Андрія Антоновича? Адже ми, по суті, ще нічого не знаємо про строки впливу проміння з інфразвуком!

І Богдан, і Сашко мовчали. Найгірше почував себе Сашко — адже саме він був винен у тому, що пацюки змогли наїстися опроміненого зерна. А що коли й справді?

— Ходімо! — наказав Олд-Бой. — Тут ми нічого не дізнаємося.

— Куди?

— Подивимося на пацюків. Хтозна, може, це й не те, про що ми думаємо. Люко, — гукнув він, — якщо бажаєте, ходімо з нами, це ж у певній мірі й ваша галузь.

Але Люка не схотіла йти.

— Та я й слухати не хочу про цю погань. Ні, не піду!

Приятелі побачили Данила Яковича біля пасток. Справді, пацюки були дуже великі. Звичайно, робітник трохи перебільшив, кажучи про їхній розмір. А втім, їх справді можна було порівняти з котами.

— Брр… — пробурмотів Богдан. — Не можу дивитися на таку погань!..

Петро уважно приглядався. Він чув, як Данило Якович наказував знову поставити пастки, поїхати до міста й привезти отрути. Петро похитав головою і одійшов убік.

— Ні, — сказав він товаришам, — здається, це не те, опромінення тут ні при чому. Просто великі пацюки. Ходімо, хлопці, це нас не стосується.

Проте, відходячи, він ще кілька разів озирався; йшов додому похмурий і заглиблений у свої думки. Попрощавшись із Богданом і Сашком, Олд-Бой не пішов до своєї кімнати, а повернувся до лабораторії. Там він замкнув за собою двері, розклав на столі папери, які привіз разом з апаратурою, і заглибився в них. То були складні радіосхеми, рисунки якихось дивних апаратів невідомого призначення. Олд-Бой рисував ці схеми, додавав до них розрахунки, що складалися з незрозумілих позначок і рядів довгих цифр, закреслював ці цифри, рвав на шматки рисунки і креслив нові. Але й вони його не задовольнили, і він знову рвав їх. Щось у нього не виходило, проте він уперто шукав розв’язання проблеми, що, очевидно, мучила його. Нарешті, стукнув кулаком по столу:

— Все одно буде по-моєму! Я доведу! Будь-що доведу! І ніякі пацюки не завадять мені, навпаки, тепер це матиме виняткове значення!

Більше він не проронив ні слова. Працював довго, вперто, курячи сигарету за сигаретою.

9. У РАДГОСПІ ПОЧИНАЮТЬСЯ ЧУДЕСА

Читач, напевно, погодиться з автором: не наше, зрештою, діло описувати докладно всі обставини життя чотирьох експериментаторів у радгоспі “Перемога”. Так само не аналізуватимемо їхні настрої.

Перед нами стоїть інше, важке й відповідальне завдання.

Зрештою, що таке кохання, ревнощі й інші особисті справи поряд з важливими науково-технічними факторами?..

Богдан знайшов чудовий спосіб контролювати вплив опромінення міліметровими радіохвилями й інфразвуковими коливаннями на корів, біля яких він працював за певним примусом безжалісного Олд-Боя. Щоранку Богдан куштував молоко й вершки від опромінених корів — і щоранку помічав, що молоко стає густіше, вершки жирніші й солодші. Тетяна Гаврилівна всміхалася дедалі приємніше, а її обличчя ставало симпатичніше. Звісно, не таке вродливе, як обличчя чорноокої дівчини… проте навіщо згадувати?..

Сашко закінчував опромінювати зерно. Не опромінювали тільки те зерно, яке вирішено було посіяти для контролю: адже саме так, у порівнянні, роблять завжди контрольну перевірку. Тим часом Сашко охоче допомагав Люці в її роботі коло кролів.

Кролі, що з ними працювала Люка, росли просто на очах.

Люку в основному цікавили кролі як об’єкт біологічних досліджень. Ще в інститутській лабораторії Люка розробляла засоби локалізації впливу ультракоротких хвиль на окремих ділянках живого організму. Так опромінити організм, так підібрати довжину хвилі, тривалість опромінення й потужність випромінювання, щоб, скажімо, концентрувати радіоколивання на шлунок, зовсім не зачепивши серця або кишок. Люка досягла в цій галузі вже чимало. Тож хіба могла вона не використати чудові можливості нового генератора Олд-Боя, не дослідити впливу міліметрових хвиль і інфразвукових коливань на живі організми? Це був би просто злочин — принаймні з її погляду.

І в цій царині Люка теж досягла певних наслідків. І Сашко, й Богдан, і навіть Петро захоплено стежили, як Люка почала лікувати пухлину на нозі мисливського собаки Данила Яковича, красивого великого сетера. Внаслідок двох чи трьох опромінень, на які собака майже не реагував, пухлина значно поменшала й зовсім не турбувала тварину. А до того собака скавчав, тільки-но хтось торкався його ноги.

— Бактерії в пухлині вбито, — задумливо сказала Люка, — я певна. А от як це довести? Як зробити аналіз?..

Вона замислилася.

— Проте…

— Що “проте”, Люко? — спитав Сашко.

— Бач, треба було б вирізати рештку пухлини. Хоч це й не моє діло, до того ж тут немає відповідних умов… у рану може попасти інфекція. І все-таки… Я спробую!