Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 61

Зненацька я відчув, як у моїй руці здригнувся важіль руля висоти, потім стрілка покажчика швидкості метнулася ліворуч і замість звичайних шести тисяч кілометрів показала… тільки двісті! Ракетоплан пішов униз. Я похолонув:

— Що трапилось?

Під нами клекотіли морські хвилі. А ракетний апарат чомусь давав перебої. Я ввімкнув гелікоптерні гвинти. Ракетоплан завис у повітрі, ледве посуваючись уперед.

Ще кілька спалахів — і ракетний апарат замовк. Стало надзвичайно тихо. Її порушувало тільки слабеньке дзижчання гелікоптера. Я відчував на собі запитливі погляди пасажирів. Не обертаючись до них, я сказав:

— Щось зіпсувалося в ракетному апараті. Зараз я з’ясую. Не хвилюйтесь, усе буде гаразд.

Так я сказав, але зовсім не так думав. У С-218 ще не бувало полому. Ніколи. Сталося щось дуже серйозне. Всі мої зусилля були марні — ракетний апарат не працював, хоч прилади й важелі були справні. Якби я не знав, вилітаючи з островів Фалкленд, що на С-218 лишався запас енергії не менше як на 60 000 кілометрів, то подумав би, що в ракетоплані вичерпалися всі джерела енергії. Але…

Я згадав про долю свого товариша, пілота Грюнштейна — і відчув, як у мене похолонули кінчики пальців. Грюнштейн, що летів з швидкістю 4000 кілометрів за годину, випадково зіткнувся з великим птахом — південноамериканським кондором. Важке тіло птаха розбило товсте скло кабіни і своєю вагою поламало важелі керування. Ракетоплан Грюнштейна каменем упав униз, в океан. Так загинув мій товариш…

Я кинувся у хвостову частину ракетоплана, до батареї циліндрів, де зберігалася сконцентрована енергія перероблених атомів. Стрілка на циферблаті покажчика місткості, що ще півгодини тому показувала десять тисяч енергонів, тепер притиснулася до лівої частини диска, зсунувшись за 0.

— Нема енергії, — прошепотів я, не вірячи своїм очам.

— Що ж трапилося, товаришу Троянов? — почув я схвильований голос Жанни.

— Трапилось щось незрозуміле. Ми лишились без енергії. В циліндрах немає нічого. Покажчик місткості показує нуль.

— Але чому?

— Поки що не знаю. Нічогісінько не розумію. Вся енергія кудись щезла. Резервуари порожні. Але, на щастя, в мене майже не працювали акумулятори, що рухають гелікоптери і механізми. Ми підемо далі на гелікоптерних гвинтах. До Буенос-Айреса вже недалеко, ми долетимо до нього. А там відновимо запаси енергії. Певен, що все обійдеться добре. Гелікоптери дотягнуть нас до Буенос-Айреса. Вперед, вперед! Вибухи почнуться аж уночі, а тепер тільки восьма година ранку.

— Так, уперед! — бадьоро підхопила Жанна.

Повернувшись до кабіни, я надав вертикальній осі гелікоптера найбільшого нахилу вперед.

Ракетоплан, залишаючись на тій самій висоті, повільно полетів на північ, куди тяг його гелікоптерний пропелер. Але швидкість його була дуже незначна; крім того, ракетоплан гойдало і збивало вбік супротивним вітром.

— Вітер не пустить нас уперед, товаришу Троянов, — спокійно зауважив професор Пелюзьє. — Вітер надто дужий.

Я уперто похитав головою. Я знав, що цей вітер не захоплює високих шарів атмосфери. Якщо буря дуже сильна над поверхнею суші або моря, можна уникнути її, піднявшись угору, де сила вітру не така значна.

— Пошукаємо спокійних шарів повітря, професоре, — відповів я. — Ще коли я вчився літати на літаку з пропелером, мене вчили маневрувати в повітрі на різній висоті, відшукуючи попутний вітер. Хто знає, може, ми знайдемо його і тут, у цих широтах.

Покірний моїй руці ракетоплан, чи, як правильно було б тепер його назвати — гелікоптер, піднімався у вищі шари атмосфери. Правда, я досягнув цього за рахунок зменшення і так незначної швидкості, з якою ми йшли на північ. Але я сподівався надолужити швидкість угорі. Як я помилився!

Вітер справді змінився, коли ракетоплан піднявся на висоту близько трьох кілометрів. Але він був несприятливий, бо різко дув із сходу на захід. Я силкувався піднятися ще вище, але тоді ракетоплан зовсім втрачав рух уперед, його зносило вбік, мов аеростат.

Ми повагом пройшли над півостровом Вальдес, ще повільніше пролетіли над двома ріками Аргентіни — Ріо-Негро і Ріо-Колорадо.

“Будь-що дістатися до Буенос-Айреса. Там можна полагодити ракетоплан або, зрештою, пересісти на інший”, — думав я.

Але вітер і маневрування в повітрі зовсім переплутали мої карти. З жахом я помітив, що запаси енергії акумуляторів вичерпуються щохвилини. Їх ледве вистачить для безпечної м’якої посадки. Це трапилось саме тоді, коли я побачив під ракетопланом химерні закрути берегової лінії бухти Бланка. Я пішов на посадку.

Пасажири мовчали. Звісно, вони розуміли всю трагічність нашого становища. Адже лічильник показував, що ми пройшли від островів Фалкленд всього 1400 кілометрів — замість 12 000, які нам треба було пролетіти, щоб потрапити у безпечні райони земної кулі.

Єдине, що я міг ще зробити за допомогою гелікоптера, — це м’яко спустити ракетоплан на густу траву пампасів за півсотні кілометрів від берега океану. Я зупинив гелікоптер. А втім, через хвилину-дві він зупинився б і сам, вичерпавши запаси енергії акумуляторів.

Якийсь час ми мовчали. Перший опам’ятався професор Пелюзьє. Мовби для того, щоб заспокоїти всіх, він запропонував:

— Передусім треба оглянути ракетоплан і з’ясувати становище. Що ж трапилося з вашим ракетним апаратом, товаришу Троянов?

Я відчинив двері кабіни і ступив на землю. Вслід за мною вийшли Жанна і Стенуа.

Металеве покриття хвостової частини ракетоплана було пробите зверху вниз, наче в нього влучив невеличкий снаряд. Отвір із загнутими всередину краями показував напрямок удару. Пробоїна йшла всередину до циліндрів, де зберігалося термоядерне паливо. Одна стінка головного циліндра була також пробита, друга лишилася ціла, але сплющена.

З допомогою лаборанта Стенуа я відкрив пробитий циліндр і знайшов у ньому неправильної форми зливок якогось невідомого мені металу. Цей зливок, певно, вдарив із страшною силою в ракетоплан, пробив його покриття і головний циліндр.

Але звідки взявся цей зливок? Хто стріляв у нас?

Жанна Пелюзьє тримала в руках чудний зливок, коли ззаду підійшов старий професор. Він глянув на зливок і здивовано спитав:

— Звідки ви взяли цей метеорит? Я знайшов на островах Фалкленд кілька подібних до цього, але жоден з них не був такий великий. Адже це — перші посланці Комети, що мчать поперед неї і бомбардують Землю.

Так було знайдено пояснення того, що скоїлося з нами. Метеорит, що прилетів на Землю з космічних просторів, одірвавшись від Комети, пробив циліндр ракетоплана і позбавив нас можливості повернутися на північ.

Стенуа перший урвав мовчанку:

— Очевидно, летіти далі на ракетоплані ми не зможемо. Так, товаришу Троянов?

Я мовчки кивнув головою.

— Тоді треба повідомити про все Комітет. Він вишле когось забрати нас. Правда, часу в обріз. Але іншого виходу немає.

— Ви можете зв’язатись з Комітетом по радіо, товаришу Троянов? — запитала Жанна.

— Я зараз же спробую, — відповів я.

Повернувшись до кабіни ракетоплана, я ввімкнув передавач. Але він не працював! Я люто ляпнув себе по лобі: адже передавач брав струм від тих самих акумуляторів, що живили й гелікоптерний механізм. За час нашого безнадійного польоту на гелікоптерних гвинтах акумулятори вичерпали свою енергію майже цілком. Струму вистачило б тепер тільки на живлення маленького приймача, а не такого потужного генератора передавача… Чому я раніше не подумав про це? Чому я не дав радіограми тієї миті, коли зіпсувався ракетний апарат?..

Тихий дзвоник приймача привернув мою увагу, і я машинально ввімкнув репродуктор. Схвильований голос наполегливо повторював:

— Пілоте Троянов! Пілоте Троянов! Де ви? Пілоте Троянов, де ви?..

Комітет порятунку Землі шукав мене, а я був безсилий відповісти йому і навіть попросити допомоги. Тим часом репродуктор продовжував викликати:

— Пілоте Троянов, відповідайте! Де ви?..

Чому ж ви мовчите, товаришу Троянов? — почув я голос Жанни. — Вони ж чекають на відповідь. Скажіть, де ми, що з нами.