Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 63

У кабіні панувала цілковита тиша. Пам’ятаю тільки спотворене гримасою жаху обличчя Стенуа, що сидів напроти мене.

І враз до нас долинуло неясне гоготіння, що поволі гучнішало, перетворюючись на скреготливий гуркіт. Це наближалася вода, яку викинув з океану удар землетрусу. Вода мчала на суходіл.

Я озирнувся: на обрії виросла величезна водяна стіна, що швидко посувалася до нас, збільшуючись на очах і заповнюючи собою весь навколишній простір. Здається, я крикнув:

— Вода!..

Але мого голосу ніхто не чув, бо цієї секунди ракетоплан задрижав під потоком води, що ринув на його стальне тіло. На мить я перестав розрізняти, де низ, де верх — усе закружляло в дикому танку.

Світло Комети, що рівно лилося до того крізь верхні ілюмінатори, миготіло тепер, мов оскаженілий промінь прожектора, пронизуючи кабіну то зверху, то знизу, — і нарешті погасло зовсім. Замість нього крізь скло ілюмінаторів пробивалося ледве помітне зеленкувате блимання.

“Ракетоплан мчить десь у глибині хвиль уздовж суходолу”, — подумав я.

Стрілки, що освітилися на циферблаті мого годинника, показували одинадцяту годину і сорок хвилин. Наближався час другого вибуху, сильнішого ніж перший.

У напівтемній кабіні я помітив, що Стенуа, махаючи рукою, щось кричить. Я нахилився вперед, силкуючись почути його голос, але цієї миті щось важке сильно вдарило мене по голові, перед очима пропливли вогняні стріли, різкий біль вибухнув у потилиці. Останнє, що я бачив, — бліде обличчя Жанни, яка повернулася до мене.

Більше я не пам’ятаю нічого…

…Я опритомнював наче після тяжкої хвороби. Свідомість поверталася помалу. Мені здавалося, що мене кидає з боку на бік, що я, обернувшись на маятник, гойдаюсь величезними розмахами, підвішений на еластичній пружині. Розмахи ставали все менші й менші, поки перетворилися на легкі приємні похитування. Я почував, що лежу на чомусь м’якому.

Я насилу відкрив очі і зараз же заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Ласкавий голос проказав біля мене:

— Заспокойтеся, все минуло. Ви в цілковитій безпеці.

Це був голос Жанни. Я задоволено всміхнувся і боязко розплющив очі. Так, Жанна сиділа поруч мене, я лежав на м’яких пневматичних подушках у невеликій довгастій кімнаті. Коло вікна за столом сидів професор Пелюзьє і щось писав. Еміль Стенуа стояв позаду і гортав книжку.

Професор обернувся, його обличчя освітила лагідна усмішка. Він сказав:

— Як бачите, всі ми живі і навіть скоро досягнемо мети нашої подорожі.

— Хіба… — хотів спитати я.

Але Жанна затулила мені рот ніжною пахучою рукою:

— Мовчіть, вам не можна розмовляти. Я зараз розповім вам усе. Ви знепритомніли перед другим ударом. Важіль, зламавшись, ударив вас по голові. Ракетоплан витримав усі випробування, і хвиля винесла його в глиб суходолу, за триста кілометрів від місця нашої стоянки. Там нас відшукав розвідувальний ракетоплан, висланий Комітетом з Москви до Австралії через Південну Америку та Антарктику. Він підібрав нас, і тепер ми летимо над Антарктикою. Ви були весь час непритомні. Все минулося, товаришу Троянов, Землю врятовано.

Так ось чим пояснювалося легке похитування, яке я відчув, опритомнівши. Ми летіли в ракетоплані.

“Отже, ми летимо над Антарктикою, — подумав я. — Але ж її немає — її викинуто в космічний простір?..”

Ніби відповідаючи на мою думку, професор Пелюзьє підійшов до вікна і сказав:

— Ми летимо над полярною областю, правдивіше, над тим, що раніше було Антарктикою. Тепер тут суцільний океан. Вода Тихого та Атлантичного океанів ринула з півночі у величезну прірву, що утворилася тут, і заповнила її.

Я хотів підвестись, але не зміг. Жанна зрозуміла мене:

— Ви хочете подивитись? Зараз я допоможу вам.

Вона обережно підняла мої плечі й голову до ілюмінатора над кріслом. Крізь товсте скло було видно безмежний океан, по якому котилися величезні хвилі з сивими гребенями. Так ось яка тепер Антарктика! Я багато разів пролітав раніше над її віковічними льодами. Тепер їх не було… Тепла океанська вода ще не встигла замерзнути. З часом, мабуть, тут застигнуть нові льоди. А тепер — вода, вода, безкраї хвилі потурбованої стихії!..

Я втомлено відкинувся знову на подушки.

— Може, ви хочете послухати, що діється в світі? — спитала мене Жанна.

Я слухняно кивнув головою. Жанна натиснула на кнопку радіоприймача. Знайомий голос диктора продовжував почату фразу:

“…залишилося на своєму місці. План інженера Андрєєва був цілком правильний. Вибухами викинуто в космічні простори Антарктику. Землетрус, який виник після вибухів, спричинився до великого руйнування тільки в південній півкулі — до тропіка Козерога. Комета відходить до сузір’я Столової Гори. Землю врятовано. Увага! Припущення астронома Бермігтона справдилося. Земля втратила свого супутника — Місяць. Сила притягання Комети зірвала з орбіти Місяць і захопила його в полон. Астрономічні обсерваторії Південної півкулі, які спостерігали небесні явища в ніч проти 22 червня, встановили, що Місяць, зірвавшись з своєї орбіти, з шаленою швидкістю полетів до ядра Комети. Через деякий час Місяць зник з поля зору телескопів, віддаляючись в напрямі ядра Комети. Незабаром астрономи побачили на ядрі Комети, яка віддалялася в космічний простір, величезний вогняний спалах. То Місяць упав на Комету, залишивши на диску ядра Комети яскраву вогняну пляму. Увага! Від розвідувального ракетоплана Л-306, надісланого з Москви через Південну Америку та Антарктику до Австралії, одержано повідомлення про долю пілота Троянова та експедиції професора Пелюзьє, що вилетіла 21 червня на ракетоплані С-218 з островів Фалкленд на північ. Увага! Ракетоплан С-218 зазнав аварії і примушений був знизитися біля бухти Бланка. Пілота і пасажирів океанські хвилі винесли в глиб суходолу, де їх помітив і забрав ракетоплан Л-306…”

Я нетерплячим рухом руки попросив вимкнути репродуктор. Усе минулося. Життя тече далі. Несподівано я відчув, що дуже втомився і хочу спати. Солодка млость розливалася по всьому тілу.

Я всміхнувся і заплющив очі.

ТАЄМНИЦЯ ЙОГО СУПУТНИКІВ

Власне, у цьому не було нічого дивного. І все ж таки, коли аналізатори “Зеніта-1”, неквапливо й ритмічно клацаючи металевими клавішами, вперше відстукали рівні рядки цифр, ніхто не зміг стримати розчарованого зітхання. Навіть Командир, не кажучи вже про Штурмана, Лікаря й Фізика. Штурман уголос переклав ці цифри на звичайну людську мову:

Тиск повітря — вдвоє нижчий, ніж на найвищих вершинах Гімалаїв… Так? — перепитав він, поглянувши на Фізика. Той ствердно кивнув головою. — Кисню — в тисячу разів менше, ніж на Землі. Вуглекислоти — вдвоє більше… Водяної пари — в сто разів менше, ніж у нас. Отже…

— Отже, виходити можна тільки в скафандрах, — підсумував Лікар. Він ще раз поглянув крізь грубе прозоре скло ілюмінатора. Простір, вкритий жовтим крупнозернистим піском, застиглі хвилі якого тяглися від самісінького корабля до далекого обрію, скидався на середньоазіатську пустелю: такі ж рівні бархани, без натяку на рослинність, суцільне піщане море.

Праворуч, майже на самому обрії, з пісків поставали невиразні пагорки, схожі на напівзанесені руїни. Але що то було насправді, здогадатися не міг ніхто, навіть потужні біноклі тут не зараджували. Повітря, чим далі до обрію, більше коливалося й мерехтіло рухливими хвилями; вони йшли від нагрітого грунту й викривляли обриси пагорків, “Руїни?” — подумав Лікар. Хто знає, що може бути в цьому невідомому, загадковому краю, де все поки що малозрозуміле, крім рядків чітких цифр, що їх невтомно вистукували аналізатори корабля.

І ще здавалося, ніби ясно відчувалися прямовисні потоки гарячого проміння, яке нещадно лилося з блідо-блакитного неба без жодної хмаринки. Лікар нервово пересмикнув плечима, уявивши, яка там спека, і вголос прочитав ще один рядок, вистуканий аналізатором: