Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич - Страница 83

— А хто ж ознайомлювався з обстановкою?

— Удавана сестра Фірсова. Ми допомогли їй це зробити, показавши небіжчика. Вона, либонь, одразу запримітила, що в нього відкритий рот. Це полегшувало їм завдання. Адже відкрити рота задубілому трупу, щоб вигвинтити зуб із шифром, було б важче. Що ж, ця жінка добре зіграла роль! Це тобі, друже, не театральний інститут, а вища гестапівська школа. Тепер приберемо до рук і “сестру” і всіх поплічників “капітана”. Ми не дозволимо довго гуляти ворогові по нашій землі, хоч би який досвідчений і спритний він був.

ЦІНА ЖИТТЯ

Він швидко біг угору вузенькими кам’яними сходами, навіть не торкаючись залізного поруччя. Час він тепер мав, час, що вимірювався хвилинами: йому пощастило внизу накинути на двері міцний залізний гак. Гітлерівці ще пововтузяться там, доки зламають гак чи висадять двері.

Четвертий поверх, п’ятий… Ось-ось мають бути маленькі бічні дверцята. Прослизнути в них до кліті ліфта… Там є дверцята до балансового тунелю, можна спуститися вниз тросом, заховатися. Він добре знає цей великий будинок, він ремонтував тут ліфт минулого року.

Не ховаючи в кишеню пістолета, він збіг на площадку шостого поверху. І скам’янів. Бічні двері до кліті ліфта було замкнено на замок. Знизу долинав гуркіт — мабуть, гітлерівці прикладами грюкали у двері.

Зупинитися тут? Так, у нього є пістолет і дві обойми. В кишенях — три гранати, можна захищатись, але…

Ні, спокійно. Не хвилюватися, не поспішати! Чи не пощастить урятуватися на горищі? А може, вдасться, дочекавшися вечора, спуститися по залізній драбині?..

Мерщій до горища!

Та перед самісінькими дверима горища він знову зупинився. Чи немає там ворогів? Будинок високий, фашисти встановлюють на таких будинках протиповітряні установки, це він знав. Гуркіт, що долинав знизу, підштовхував його.

На горищі було напівтемно. В обличчя вдарив запах, властивий горищу міського будинку. Товстий шар сухого піску заглушав кроки: пісок насипали тут, коли почалася війна, ним гасили запалювальні бомби.

Тиша.

Швидко, озираючись, він ішов туди, де світилося дахове вікно. Може, перебратися на дах сусіднього будинку, бо на горищі лишатися небезпечно, все видно як на долоні… Стоп!

Насторожене вухо вловило нові звуки, шум. Немов десь поблизу грюкали важкі двері. Потім долинув голос — хтось розмовляв німецькою мовою. Почулася хода. Йшли ніби від дахового вікна.

Одним стрибком він опинився за брандмауером, причаївся у напівтемряві горища, в його непевних тінях.

Хода чулася ближче. Ось вималювався силует людини в німецькій шинелі. Фашистський солдат ішов горищем, засунувши руки в кишені, зігнувшись і зіщулившись.

Гітлерівський солдат. Німецький одяг. В ньому легше зникнути, врятуватися, пройти дахом, не викликаючи підозри вартових… Діяти, діяти!

Солдат минає брандмауер, щось бурмочучи собі під ніс. Ще мить, так буде зручніше…

— Аах!

Фашист дивно, безглуздо змахнув руками і впав на пісок долілиць. І знов тиша.

Озирнутись, впевнитися, що немає нової небезпеки? Прислухатися, чи немає близької погоні? Фашист лежав нерухомо розкинувши руки. Мертвий чи непритомний? А, все одно!

Він перевернув гітлерівця на спину, розстебнув ґудзики шинелі, стягнув її, надів на себе. Тепер ще пілотку. Готово. Вперед!

Десь позаду, ще далеко, чулося тупотіння. Німці бігли слідом за ним.

Ось і дахове вікно. Дах — плескатий, вкритий льодом. Тікати нікуди. Так… Його пальці стиснули пістолет.

Квадратна бетонна башта посеред даху. Башта з залізним поруччям навколо, з флагштоком. Двері. Оце звідси і вийшов гітлерівець? Гаразд, іншого виходу немає.

Впевнено, невимушеною ходою він підійшов до дверей башти, відчинив їх. Круті сходи вели вгору. Над ними залізний люк. Уперед!

Мов у відповідь на стукіт його чобіт по сходах, зверху долинув чийсь голос. Він щось запитував німецькою мовою. Чудово. Думають, що він фашист.

Він голосно відповів кількома нерозбірливими словами.

Залізний люк над його головою відчинився. Звідти визирнув гітлерівський солдат. І майже водночас пролунав короткий, сухий постріл з пістолета. О, недаремно він мав славу неабиякого стрільця!

Хапаючись омертвілими руками за східці, фашист падав униз. Ще мить — і гітлерівець покотився до зовнішніх дверей башти. Увага, спокійніше! Чи немає там ще когось?

Немає, бо в тиші було чути тільки неясні звуки, що долинали знизу, з боку горища. Чийсь здивований вигук. Мабуть, гітлерівці знайшли першого солдата. Ну, гаразд!

Він хутко збіг униз, підняв важкого фашиста і випхнув його на дах. Потім зачинив двері, засунув важкий засув. Так буде спокійніше.

Тоді знову збіг сходами і через люк вийшов на верх башти, відчуваючи, як шалено калатає серце.

Нікого. Мабуть, їх тут було тільки двоє. Один пішов раніше, другого він застрелив тут. Спарений кулемет дивився в небо. З його замка звисали стрічки з патронами. Ящики з запасними стрічками стояли біля кулемета. Зенітне кулеметне гніздо! Добре, тепер він озброєний непогано… Знизу долинули голоси гітлерівців. Вони бігли сюди, до башти. Нічого, тепер він хазяїн становища!

Він зачинив важкий залізний люк, що вів униз. У тому люкові були два отвори, невеличкі, але зручні для спостереження. Гаразд, можете йти, панове фашисти!

Знову долинули люті вигуки. Гітлерівці побачили перед баштою другого вбитого солдата. Вони щось вигукували, вони намагалися відчинити двері.

Він обережно, лежачи на підлозі башти і тримаючись руками за стояки поруччя, глянув униз. Так, звідси добре видно дах. Гітлерівці внизу. Їх чимало — чоловік двадцять. Еге, скільки їх женеться за ним!

Пролунав постріл. Куля дзвінко вдарилась об поруччя біля його голови. Помітили все-таки! Та це байдуже, все одно вони знають, що він тут.

Він одповз од краю башти і ліг біля кулемета. Ще постріли. В повітрі просвистіли кулі. Він посміхнувся: іграшки!

У ранковому серпанку перед його очима розкинулося велике місто. Знайомі обрії, знайомі обриси…

Он, праворуч, велетенські корпуси заводу, яким усі пишалися. А яке було свято, коли відкривали завод кілька років тому! Як чітко, гордовито вимальовувалися в небі обриси будов заводу-велетня!

Тепер це чорні руїни.

Він повільно оглянув місто. Колись гомінке, веселе, сповнене життя, тепер воно було мертве, безлюдне, похмуре кладовище. Фашисти ходили цим містом, хазяйнували тут, командували в ньому…

Проте не дуже командували. І те, що він тут, — доказ цьому. Його загін… ні, точніше, підпільна група, — робила своє діло. Мимоволі він пошукав очима той будинок. Ондечки… Тепер це руїни. Там розмістився гітлерівський штаб. І сьогодні вночі він злетів у повітря. Товариші втекли, а він… він мав одвернути увагу від підривників. І відвернув. Шкода тільки, що не пощастило до кінця ошукати гітлерівців. Вони таки не загубили його сліду. І ось він тут.

Треба зважити становище. Врятуватися уже не зможе. Це ясно. Його оточили. Але і взяти його легко їм не вдасться. Це теж ясно. Отже, він має нове бойове завдання: віддати своє життя якнайдорожче, знищити якнайбільше ворогів.

Йому пощастило. Він має додаткову зброю — спарений кулемет. Гаразд!

Він хрипко, нервово засміявся. Гітлерівською зброєю нищити фашистів? Чудово! Шкода, товариші не знають, не бачать усього цього… Сюди, на башту, не зазирнеш. Вона висока.

Знизу долинуло гуркотіння. Фашисти намагалися вдертися до башти. Він роззирнувся.

З другого боку кулемета знайшов сумку. Сухарі… пляшка з водою… Е, це добре! Сигарети! І сірники. Він запалив сигарету, несмачну німецьку сигарету. Але це, звісно, краще, ніж нічого. Давненько не курив. Патрони… і більше нічого.

Ні, ось щось іще. Зім’яті газети, якийсь мотлох і згорток. Що в ньому? Червона тонка тканина, на ній золота фарба. Та це ж прапор! Радянський прапор з золотим серпом і молотом, якого, мабуть, свого часу підіймали на свята на цій башті. Німці не помітили його серед мотлоху. Чудово!.