Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 11

— Кожний з нас доки живе — мріє про щастя, — підсумував інспектор. — Але наші мрії, на превеликий жаль, здебільшого так і залишаються мріями.

— У туристично-рекламних проспектах наша країна називається Країною Рівних Можливостей Для Всіх Громадян, — буркнув Джо.

— Ох і поплатишся ти колись за свій гострий язичок! — Х’ю сердито хряпнув дверима свого кабінету.

XII

День видався спекотний, як ніколи. Припікало, певно, на дощ, вдалині, над вершинами гір, вже купчилися хмари, і Джо, вийшовши з прохолодного приміщення Кримінальної служби, відчув себе наче в передбаннику. Розстебнув комірець картатої сорочки і швидким кроком подався до своєї “Ластівки”, що вже чекала його на майданчику для індивідуального транспорту. Піднявшись, зробив коло і ліг на курс. Через три хвилини Джо уже був у південно-західному районі Міста — в давні, автомобільні часи сюди й за півдня неможливо було дістатися. (Щоправда, зараз у небі над Містом стільки ширяє птахольотів, що гляди та гляди! Але виграш у швидкості фантастичний!)

Ще через хвилину Джо вже приземлився в дворі клініки Бена, де світився посадочний знак для індивідуальних птахольотів. Біля того знаку на рекламному світловому табло бігли слова:

“Якщо ви захворіли — звертайтесь за допомогою до клініки професора Бена. Тільки в клініці професора Бена ви зможете…”

Джо вкинув у касу-автомат монети — плату за стоянку і зіткнувся з представником клініки — елегантним, із тоненькими чорними вусиками в білому короткому халаті й акуратній круглій шапочці.

— Містер… е-е…

— Джордж Лі, Кримінальна служба.

— Потерпіла, яка вас хоче бачити, містере Лі, в критичному стані, — голосом робота сказав представник. — Прошу за мною, містере Лі. Не можна гаяти й хвилини.

Вони швидко перетнули двір, зайшли в ліве крило п’ятнадцятиповерхової споруди і через кілька секунд вже піднімалися швидкісним ліфтом.

— Невже немає ніякої надії? — порушив мовчанку детектив.

— Ми зробили все, що могли, але, на жаль… — ввічливо, але байдужим, геть безбарвним голосом забурмотів представник і розвів руками, — Крім того, лише один день, перший день перебування хворого в нашій клініці безплатний. Для місіс Джексон він уже минув. Але в потерпілої, на жаль, немає гаранта оплати. А без цього подальше перебування в клініці…

— Я заплачу!

— Тоді мій обов’язок нагадати містеру… е-е… Лі, що один день перебування в нашій клініці без будь-якого лікування коштує триста доларів.

— Я сказав, що заплачу!

— Мій обов’язок також нагадати містеру Лі, що лікування і всі процедури оплачуються окремо. Наприклад: лабораторні дослідження — дві тисячі доларів, терапія — п’ятсот доларів на день, рентген — тисяча доларів, одна пінта крові — сто п’ятдесят доларів, плата за операційну кімнату — три тисячі п’ятсот, сама ж операція коштуватиме…

— Гаразд, я підпишу гарантійне зобов’язання, — перебив Джо і подумав, що це, можливо, дуже необачний крок. А раптом місіс Джексон хворітиме місяць чи й два? Плакали тоді його заощадження, які він відкладав на чорний день все своє життя.

— Мій обов’язок нагадати містеру… е-е… Лі, що платити треба наперед за п’ятнадцять діб.

— Гаразд! — уже крикнув Джо і смикнув рукою мочку вуха, як це він робив завжди в хвилини роздратування. — Ведіть!

Та ось ліфт зупинився, безшумно відчинилися двері, і вони, минувши хол, швидко пішли в кінець довгого і вузького напівтемного коридора, де сиділа жінка в білому халаті і щось писала. Там Джо невміло натягнув білий халат, і вони зайшли в крихітну палату, у яку ледве втислися ліжко і тумбочка. Навіть стільця, на який можна було б сісти, не було. Вікон теж не було, натомість під стелею навіть у ясний день тьмяно блимала жовта лампочка.

— Палата для тих, хто не має гаранта, щоб заплатити за лікування, — буркнув представник клініки і відвернувся.

Місіс Джексон лежала на спині, до підборіддя накрита сірим запраним до дірок простирадлом. На жовтому лиці виднілися сліди опіків, ніс і підборіддя загострилися, щоки та очі запали. Вона непорушно дивилася в стелю і стогнала.

— Місіс Джексон. Ви хотіли говорити з представником Кримінальної служби? Ваше прохання виконано.

— Я хотіла говорити лише з тими двома джентльменами, котрі були… минулої ночі на віллі “Двох щасливців”. — Голос у неї був неприродно тонкий. Джо здалося, що він ось-ось урветься.

— Я один із них, — сказав, — Джордж Лі.

Лінда перевела очі із стелі на стіну, потім нижче і нарешті спинила свій погляд на детективові.

— А-а… — Вона кволо посміхнулася куточками спечених, аж чорних уст. — Це я вас тоді обізвала… бандитами. Даруйте. А зараз я хотіла… хотіла застерегти вас, щоб не відкривали годинник. — Передихнула. — Боялась, що помру і не встигну… Це дуже небезпечний годинник. Він убив мене, він повбиває і вас… — захрипіла.

Джо кивнув.

— Ми вдячні вам, місіс, за застереження.

— А ще я хотіла вас попрохати… — говорити їй уже було важко, хрипіння переходило у свист, — попрохати, щоб ви… не чіпали того привида.

— Чому?

— А тому… — Вона довго мовчала, збираючись з силами, і чорні губи її вже мертвіли. — Та жінка, що ховається у годиннику, і так покарана… Вона безтілесна, вона заздрить земним жінкам,

— Ми врахуємо вашу доброту, місіс Джексон. Після вашого видужання ми…

— Я не видужаю… я вже вбита. — її очі скляніли і застигали мертвими каламутними кружальцями. — А Дженні… не чіпайте. Може, хоч із нею Майкл буде щасливим. Він так прагнув щастя, так його жадав. А я не змогла йому принести щастя… Він мене не любив, але я його любила… любила… люблю. Він був моєю єдиною радістю у житті.

Застиглі, запалі очі на мить засвітилися, у них ніби догоряли останні кволі іскорки життя, що покидало жінку.

— Передайте… люблю його… О! — вигукнула вона на диво дзвінко (і де в неї раптом сила взялася?) — А ось і мій Майкл. Прийшов-таки… Здрастуй, рідний мій…

Джо рвучко оглянувся: Майкла в палаті не було.

Не було і чоловіка, що супроводжував його.

Не вірячи власним очам, Джо ще раз оглянувся, але в палаті, крім нього та вмираючої, більше нікого не було.

І сталося диво дивнеє!

Жовте, спечене лице жінки із запалими очима й щоками, із чорними губами враз ожило і засвітилося радощами і муками любові, а почорнілі губи розквітли усмішкою. І Джо подумав: яка ж то незбагненна сила в любові, коли вона — бодай на мить — спромоглася перемогти, відтіснити навіть смерть.

— Спасибі, що ти прийшов, чоловіченьку мій, — шепотіла усміхнена Лінда до невидимого Майкла. — Правда ж, ти мене любиш? Правда? Я знала, знала, що ти мене любиш… І я тебе люблю… люблю, рідний ти мій. Нахилися до мене…

Джо вискочив у коридор.

Тип із тонкими вусиками, заклавши білі, випещені руки за спину, з нудьгуючим виглядом походжав сюди й туди.

— Слухайте, ви… представник найгуманнішої професії! — детектив схопив його за комірець халата і різко притягнув до себе, агатові очі спалахнули чорним вогнем крізь вузькі щілини повік. — Вона помирає!

— На жаль, містер… е-е…

— Лі! Лі, дідько б вас забрав! Мені вже набридла ваша убивча ввічливість. Лі! Я містер Лі!

— На жаль, містер Лі не помилився. — Чоловік у білому халаті делікатно вивільнився від пальців детектива, поправив халат, потім круглу білу шапочку на голові і мило посміхнувся: — Місіс Джексон і справді перебуває у стані, близькому до агонії. Але ми зробили все, що могли.

— То чого ж ви стоїте і нудно жуєте свою вишколену ввічливість? Робіть же що-небудь, хай вам чорт! Рятуйте нещасну! Викликайте реанімаційну службу.

— Але ми не могли розшукати її чоловіка, містера Джексона, а більше рідні в потерпілої немає.

— Коротше! — захрипів Джо, смикаючи себе за мочку лівого вуха. — Навіщо шукати Майкла Джексона, коли треба терміново рятувати Лінду Джексон?!

— Але ж нікому оплатити реанімаційну службу, — як і перше, чемно пояснив представник клініки, і Джо на мить подумав, що він, як детектив, усе своє життя боровся не з тими злочинцями.