Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 36

Гірше вже нікуди.

І це в передноворічний день!

І це з самого ранку!

Що там психолог радив? Ага… підтримуйте зранку гарний настрій, і день тоді буде добрий. То чим же його підтримати, гарний настрій зранку? Відчував себе вже не в’язнем, а звіром, загнаним у глухий кут.

Пішов на кухню і, хоч в порожньому шлунку й так уже булькало, націдив ще склянку консервованої води й одним духом випив.

А настрій падав, падав…

“Чим його підняти?” — задумався номер 3542475 і здригнувся: в передпокої пролунав короткий зумер. Пневматична пошта щось знову подала по своїй безконечній трубі.

Механічно переставляючи ноги, пішов до вхідних дверей, витягнув листівку (теж новорічну, і теж барвисту, і теж із Санта-Клаусом) і стомлено пробіг її. очима. Фірма “Мінк і К°” повідомляла містера Лі: якщо він протягом десяти днів не погасить кредит, то буде притягнений до судової відповідальності… В кінці було побажання містеру Лі усіх благ в Новому році.

— Притягуйте! — не втримавшись, крикнув номер 3542475. — Тільки я вже притягнений. Судом!

І вирішив: більше до дверей — ані ногою!

З нього досить. Досить! Досить! Досить!

Вечоріло.

Джо увімкнув світло.

Постояв біля відеоакваріума, спостерігаючи на відеоекрані за грою яскравих відеорибок, підійшов до відеокаміна, теж постояв, дивлячись у вогонь, який ще нікого й ніколи не зігрів, і знову зітхнув. Щось йому і камін, і рибки почали набридати. Може, придбати інші коробки законсервованих картинок, тобто касети настрою? Тихий грибний дощик, морський прибій чи просто схід або захід сонця під музику Моцарта. Кажуть, допомагає, створює ілюзію душевного спокою та лірично-романтичного настрою… Але все то — витрати, витрати, витрати…

Поникав ще по кімнаті, для чогось зняв із стіни мачете, спробував лезо, розмахнувшись, розсік повітря (криця тонко задзвеніла) і, нудьгуючи, повісив мачете на місце. Та й заходився готуватися до зустрічі Нового року.

З антресолей витягнув довгасту картонну коробку з синтетичною ялинкою, не поспішаючи, зібрав її і поставив на столі. І пішов на кухню — час уже було накривати святковий стіл. Хоч гостей у нього не передбачалося, але святковий стіл вирішив накрити. Новий рік є Новий рік.

Переглянувши запаси харчів, похитав головою: кава, кілька пересохлих галет, цукор, яєчний порошок та суха картопля в пакетах. Не густо. У всякому разі, не для святкового столу. Добре, що хоч вціліла пляшка коньяку. А втім, вона, здається, почата.

Пляшку поставив під ялинку, там же поклав галети. Звичайно, галети — не те. Для святкового новорічного столу потрібна індичка, що є традиційним символом благополуччя Міста. Але де її візьмеш тепер?

В’язень походив навколо столу і махнув рукою: хай і так!

Оскільки робити більше не було чого, він знову увімкнув телестіну і — треба ж! — по телебаченню саме рекламували смажену індичку. Але яку!

— Як відомо, традиція вимагає, щоб на столі в ніч під Новий рік обов’язково була смажена індичка — символ благополуччя і процвітання сім’ї, — добре поставленим голосом говорив диктор. — Та, на жаль, з різних причин не кожна сім’я нашого благополучного і в цілому щасливого Міста має змогу купити під Новий рік натуральну індичку. Ось тут фірма “Хімія. Вік Двадцять Перший” і прийшла нам на допомогу, розпочавши випуск синтетичних смажених індичок, що нічим, абсолютно нічим не відрізняються від натуральних. Їх уже випущено близько мільйона штук. Отже, віднині всі громадяни нашого квітучого Міста мають змогу придбати таких дешевих й абсолютно схожих на натуральні синтетичних індичок, що стануть окрасою їхніх новорічних столів. Зважте й на те, що справжня індичка може бути використана лише раз, а потім її доводиться їсти, а синтетичну можна використовувати десятки років, і десятки років вона прикрашатиме новорічні столи. На вигляд, вона рум’яна, така ж апетитна, як і натуральна, а коштує значно дешевше…

В цей час у передпокої мелодійно проспівав дзвінок.

І хто б це міг бути? Невже гості? Джо вимкнув телестіну і пішов у передпокій. Припав до вічка-перископа в дверях і в першу мить не повірим очам: по той бік дверей стояв… Санта-Клаус… Джо про всяк випадок уважно оглянув його з ніг до голови, але нічого підозрілого не виявив. Санта-Клаус, як Санта-Клаус: червона шапка, яскраво-червоний жакет і пояс, червоні штани, заправлені в чоботи. Біла борода… Але що то в нього на грудях? А-а, скринька з написом “Для бідних”.

Зрозуміло, Санта-Клаус з благодійного товариства жебрає, щоб ощасливити бідних. Джо терпіти не міг наївної філантропії, вважаючи жебрання та старцювання для бідних (яких, до речі, в Місті кілька мільйонів!) зайвою витратою часу. Та все ж двері відчинив — незручно було перед цим благодійником, що в таку ніч оббиває пороги, сподіваючись когось там порятувати мізерною милостинею.

— З Новим роком! — басом прогудів Санта-Клаус, переступаючи поріг, і Джо чомусь не сподобався якийсь неприродний голос, нічного гостя. — З новим щастям!

— І з новим підвищенням цін.

— Політикою наше товариство не цікавиться, — прогудів (і все-таки, чому в нього такий… дивний бас?) Санта-Клаус. — Наше товариство благодійне, воно допомагає тим, у кого немає за що купити шматок хліба. Прошу, містере, пожертвувати.

— Сумніваюсь, щоб жебранням можна було ощасливити бідняків, — зітхнув Джо. — Адже наше Місто якщо й багатіє, то тільки на бідних, їх із кожним роком все більше. Та гаразд, хоч я і сам не багатий, але дещицею поділюся.

Підійшов до столу (Санта-Клаус теж рушив за ним), витягнув шухляду, взяв дві кредитки і, складаючи їх учетверо, щоб було зручніше опустити в щілину скриньки, оглянувся.

І завмер.

Санта-Клаус тримав у руці пістолет.

“Який же я наївний дурень, на такий дешевий гачок попався”, — лайнув себе подумки Джо, а вголос майже весело вигукнув:

— О, новорічний сюрприз! Хоч якась та забавка. Інтересно. Але, як мені відомо, старий, милостиню просять без зброї.

— Я не прошу в тебе милостині!

— Ах, даруйте, це ви так оригінально вітаєте мене з Новим роком, — тягнув Джо, аби виграти зайву хвилину. — Я вельми тобі вдячний, старий, що ти хоч якось урізноманітив мій Новий рік,

— Я не збираюся нікого розважати! Щвидше викладай на стіл долари, золото, коштовності. Ну! Рахую до п’яти, і в твоїй черепній коробці з’явиться пречудова дірка. Раз!..

Джо стало нудно.

— Послухай, Санта-Клаус, чи як там тебе… Ти можеш рахувати хоч до тисячі. Навіть за такий час я не знайду в цих апартаментах ані золота, ані коштовностей.

— Два! — рука з пістолетом, націлена детективу в груди, почала тремтіти. — Три! Ти чуєш — три! — майже вигукнув Санта-Клаус. — Кажу, три. Ворушись!

— Ти досить точно вмієш рахувати до трьох.

— Чотири!.. Востаннє застерігаю.

— Візьми у шухляді столу, — сказав Джо. — Але там — дріб’язок. Двісті з чимось доларів.

— Відійди.

Джо з нудьгуючим виглядом відійшов, а Санта-Клаус, кинувшись до столу, забігав по ньому поглядом.

— У лівій шухляді, — підказав господар. — Можеш забрати ті дві з чимось сотні, все одно їх не вистачить, щоб заплатити за квартиру бодай за один місяць.

Санта-Клаус потягнувся було рукою до лівої шухляди, погляд його наткнувся на листівку на столі, він взяв її, потім другу, третю…

— Я теж отримав подібні листівки, — зітхнув він, і в нього зненацька вихопилось: — І як же нам далі жити?

— Грабувати ближніх, — порадив Джо. — Тобто тих, хто теж не знає, як жити при дорожнечі і чим завтра платити за житло.

— Я теж не знаю… чим платити.

— А ось чим… — Джо зненацька різко викинув ліву руку. Санта-Клаус, нічого не розуміючи, сполошено метнувся за нею поглядом. Цього для детектива було досить. Доки погляд грабіжника був звернений на його підняту руку, він кинувся вперед, ударив новорічного гостя по руці, і пістолет, відлетівши в куток, глухо гупнувся об підлогу.

А в наступну мить він уже був у руках Джо. Санта-Клаус стояв отетерілий, все ще не вірячи в те, що сталося.