Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич - Страница 46

В кінці коридора ван Гофф шарудить рукою по стіні, щось там натискає — і стіна безшумно розсувається. За нею знову коридор, але вже чистий, сухий і теплий. Під стелею горять лампочки. Глухо, жоден, звук не долітає сюди іззовні.

В кінці коридора ван Гофф знову помацав рукою по стіні, стіна розсунулась, і вони опинились в просторій кімнаті, де горіли плафони денного світла, а підлога була заслана килимами. Під стіною стояла Дженні.

Дженні Ленгдон, жива і неушкоджена.

— Джо?! — обернувшись, крикнула вона так дзвінко і так радісно, що в нього аж подих перехопило від щастя: є на світі людина, яка так радіє зустрічі з ним. — Любий мій, ти?!.

— Ти жива, Дженні??? — забувши про обережність, захмелівши від радощів, що вона знайшлася і жива стоїть за кілька кроків від нього, Джо кинувся до неї. І тієї ж миті за його спиною безшумно зачинилися важкі броньові двері, закамуфльовані під стіну.

Це була пастка.

Капкан, у який детектив вскочив із власної необачності. Але радість зустрічі була такою великою, що в першу мить Джо не звернув на те уваги.

— Ти жива, Дженні-маленька? — Він жадібно вдивлявся в її таке миле, але змарніле лице, відзначивши, що в куточках уст у неї з’явилися зморшки. — Ти здорова? Він нічого не вичнив тобі лихого?

— І жива, і здорова, а ти? — Вона схопила його ліву руку, підняла, і світлі очі її наповнилися слізьми: — Ти… який жах…

— Але інакше я не міг позбутися свого електронного охоронця.

— Що ти наробив? — вона притулила його забинтовану руку до своїх грудей. — Ти божевільний, мій любий… Такою ціною…

— Я дуже хотів тебе бачити, Дженні, — прошепотів він. — Так хотів… І боявся, щоб з тобою не трапилось лихо.

— Тобі потрібна допомога. — Вона кинулась до дверей і затарабнила щосили: — Ей, ви!!! Так званий професоре! Негайно відчиніть!

— Дженні, ван Гофф не з тих, кого можна розчулити” Розкажи, як ти опинилася тут і що взагалі з тобою вчора трапилось?

— Про мене потім, спершу тебе треба рятувати. — Вона кинулась до нього, припала йому до грудей і заплакала.

— Заспокойся, мила моя, сльозами тут не зарадиш. — Він гладив її здоровою рукою. — Що він від тебе вимагає?

— Я вийшла з вілли, щоб заплатити за житло, — почала розповідати Дженні, — але не зробила й кількох кроків, як відчула легкий укол в руку. І відразу ж у мене підломилися ноги і мені захотілося спати. Вже падаючи, я побачила, що до мене біжать двоє. А отямилася вже тут… у цьому жахливому підземеллі…

— Як він до тебе ставиться?

— Поки що надзвичайно делікатно і ввічливо, але від того не легше… — Дженні схлипувала, поглядаючи на закривавлену куксу Джо. — Ввічливість його садистська, гангстерська. Вимагає, щоб я сказала, які ще листи його до Дженні Стівенс є у мене. Радив мені не квапитись, добре подумати, бо інакше я, мовляв, звідси не вийду. Що-що, а погрожувати він уміє.

— На жаль, не тільки погрожувати.

— Це так. — Вона помовчала. — Дідуган жахав, що запроториз мене в таке підземелля, де ніхто в світі мене не знайде… А я слухала його і думала: кажи, кажи, ти не знаєш мого Джорджа! Немає такого підземелля, де б він мене не знайшов. — Вона притулилась до нього. — Я вірила, що ти мене знайдеш.

— Все б закінчилося добре, аби я не припустився похибки, — сказав з гіркотою він. — Як наївне теля, вскочив у пастку, ніколи цього собі не пробачу! Але я так зрадів, побачивши тебе, що забув про присутність ван Гоффа.

— Любий мій, тобі потрібна негайна медична допомога. Що нам робити, що робити?..

— Допомога, гадаю, вам уже не буде потрібна, — почувся із стелі насмішкуватий голос. — Ви раді, що зустрілися, тож і утіштесь цією радістю. Вона прикрасить ваш кінець.

— Професоре, ви не маєте права! — крикнула Дженні до стелі. — Джордж потребує допомоги. Він стікає кров’ю.

— Утіште себе тим, симпатична міс, що приватний детектив заради вас відрубав собі руку. Але навіть така самопожертва уже ні до чого. Обох вас чекає один кінець.

— Професоре, ви помилилися, — звертаючись до стелі, спокійно озвався Джо. — Згадайте афоризм Честертона: “Кінець життя не такий трагічний, як кінець любові”. А нашу любов навіть вам, професоре, ні в якому підземеллі не здолати.

Під стелею якийсь час було тихо, потім почувся старечий голос:

— Не кваптесь, детективе. Жінка є жінка. А путі жіночі, як і господні, невідомі. Бо коли жінка відчує близький кінець, то… Ви чуєте мене, міс Ленгдон? Вас іще я можу порятувати. Ви так схожі на свою покійну сестру, що я навіть згоден у вас закохатися. Як у мене трапиться вільний… кгм-кгм… час. І якщо ви відповісте мені палкою взаємністю.

— Мерзотник! — крикнув Джо. — Омолоджений маніяк!

— Подумайте над моєю пропозицією, вона, їй же богу, слушна, — не звертаючи уваги на вигук Джорджа, вів далі професор, і голос його зробився вкрадливим, наче він вистежував здобич. — Послухайте, симпатична Дженні… Ми поїдемо з вами на чарівні Гаваї і будемо там насолоджуватися життям… насолоджуватися… насолоджуватися… Я зроблю вас королевою, і ви забудете й думати, де дістати долари. А щодо того супермена, котрий зараз із вами, то він мені, даруйте, не потрібний. Його доведеться…

— Ви не зробите цього, професоре! — у відчаї закричала Дженні. — Я люблю Джорджа і не віддам його нікому!

— А він мені й не потрібний, — пролунало насмішкувато із стелі. — Хіба я забираю його у вас? Ви просто кинете його у тім підземеллі, де зараз знаходитесь, а сама, рятуючи своє життя, вийдете до мене. Тільки й того.

— Ні!

— Як захочеш жити — згодишся! — вже брутальніше озвався ван Гофф. — Адже я пропоную не просто життя, а — сите життя, про яке колись казали одним словом: райське. Подумайте, міс Ленгдон, гарно подумайте і зважте всі “за” і всі “проти”. Ви молода і вродлива, вам жити та жити. То навіщо гинути заради якогось там детектива? Чи мало у світі чоловіків? Не повторіть помилки своєї покійної сестри!

— Маніяк! Ви її убили!

— Це вже не має тепер аніякого значення. Мова про вас. — В мікрофоні почувся тріск, потім знову залунав голос професора: — Я закінчую свою спасенну бесіду з вами. Як захочете жити, міс Ленгдон, — згоджуйтесь. Ваше життя у ваших же руках. Або — або. А щоб прискорити ваші роздуми, я вимикаю світло у ваших… апартаментах. А потім перекрию повітря. На всі роздуми і вагання даю вам десять хвилин, міс Ленгдон. Бачите, який я щедрий? Аж цілих десять хвилин вам даю на роздуми. До зустрічі, моя пташечко.

І підземелля наче провалилося в чорну порожнечу.

Стало так темно, що пітьма ніби аж давила на очі.

— Де ти… Джо? — злякано вигукнула Дженні. — Я боюся… озвися…

— Я тут, із тобою.

Вони притислись одне до одного.

— Я так тебе люблю, Дженні!

— Я теж люблю тебе, Джо! І з тобою мені зовсім не страшно.

— Я все життя шукав тебе і так пізно знайшов.

— Я теж шукала тебе все життя, милий мій. Але добре, що ми хоч і пізно, а знайшли одне одного.

Вони пригорнулися ще міцніше і шепотіли одне одному в чорній гнітючій пітьмі найсвітліші слова любові…