У чиїх руках був ніж - Амдруп Ерік - Страница 26

Брант щось промурмотів, виплутуючись із її довгих кіс.

— Гадаєш, що він? — перепитала вона.

— Мабуть, так. Він напружений, стомлений до краю. В такому стані людина ледь що — і вже скаженіє. Все говорить за те. Думаю, що це він, — відповів Брант.

Оса позіхнула й присунулась ближче.

— А однаково я не можу повірити в це. Вбити того, з ким щодня зустрічаєшся. То був жах, як я її знайшла. Ми не могли зрозуміти, чого її телефон не відповідає. Я поїхала до неї додому на велосипеді. Двері були відчинені. Я зайшла до кімнати й погукала її. В кухні було темно. Я ввімкнула світло, а вона там лежить! Лежить і дивиться на мене. Наче хоче сказати: «Осо, глянь, що вони мені зробили. Це несправедливо, я такого не заслужила. Подбай, щоб знайшли винних». Я рада, що ти прийхав, Бельмондо. Як тебе, власне, звати?

— Нільс, — мовив Брант і пригорнув її до себе.

— Я ходжу на роботу, на танці, сміюся і розважаюсь. На що я ще здатна? А як тільки знайду роботу в іншому місці, то негайно поїду звідси. Я не хочу тут більше бути, коли її вже немає. Досить із мене Алькюбіна. Та й не так уже мене цікавить, хто саме її вбив. Проте Елла так цього не залишила б, у всьому має бути лад! Я небагато знаю, але розкажу геть усе. Елла не була така легковажна, як я. Так, я легковажна. Я б дуже хотіла бути такою, як вона, але кожен, мабуть, такий, як він народився. Вона захотіла залишитись неодруженою, самій порядкувати своїм життям, але через це не конче було йти в монастир, правда? Я вважаю, що через це вона могла мати друзів, які їй справді подобалися. Є жінки, що тримаються когось одного. А вона цього не хотіла. В неї було багато чоловіків, але вона нікого з них не легковажила. Карл Якобсеи їй справді подобався. Не так багато є людей, яким він подобався. Елла казала, що він опортуніст. Але їй було цікаво розмовляти з ним. Навіть начальник поліції був її приятелем! Так, це було багато років тому. Ще на початку, коли Елла приїхала сюди. Не знаю, чому їхні стосунки припинилися. Вона ніколи не розповідала. А останнього року й Поульсен. Бідолашний. Навіть коли це він убивця, то однаково мені здається, що він бідолашний. Та якщо це він, то нехай його покарають, так хотіла Елла. Мені б не було шкода, якби це виявився Могенсен.

Брант дрімав у темряві, але вмент прокинувся.

— Що ти кажеш? Могенсен? — Він ледь підвівся, спершись на лікті.

— Директор школи Могенсен, куратор лікарні й хто він там іще. Так, Карл Йоган Могенсен частенько навідувався до Елли. Як на мене, він страшенно самозакоханий і найдужче з них величається, проте Еллі він подобався. Вона бачила все це, а однаково щось у ньому знаходила. Ми часто сміялися з нього. Та коли я перебирала міру, Елла переставала сміятися й починала його боронити. їй подобалися люди, які цікавилися громадськими справами. А Могенсен саме такий. А ще був Ель-Егон, марнотратний бургомістрів зять. Він найдужче схожий на тебе, Бельмондо Нільсе. — Вона сіла і ввімкнула світло. — Ти, мабуть, розсердився. Не треба бути таким, як Елла і як я. Ти не такий! В тебе напевне є родина там, де ти мешкаєш, але це нічого. Це належить до твоєї роботи: отак лежати і слухати свідків, правда? А тепер краще випиймо кави.

Вона погладила його по животі, зіскочила з ліжка і зникла.

Брант заплющив очі. Мила дівчина. Він такого не думав… а вийшло он як. Могенсен… Гольм… невідомий Ель-Егон… Карл Якобсен і Ельмо Поульсен. Котрийсь із них чи ще хтось інший?

— Осо, ти всіх їх назвала? — гукнув він. Вона з'явилася в дверях.

— Не кричи так, а то збудиш весь будинок.

Він запитав її ще раз, коли вона принесла гарно заставлену тацю.

— Тобі не здається, що й цих досить? Ох, Бельмондо, який ти жадібний.

Брант вертався до готелю пішки. Над морем рожевіли перші барви світанку. Десь кукурікав півень. Сніг обернувся в дощ, загасивши йому сигару. Брант сердито викинув її і пішов далі сягнистим кроком, засунувши руки в кишені порваного пальта. Нічний адміністратор простяг йому ключа з незворушним виразом на обличчі. Гості можуть приходити коли хочуть. Брант торсав двері, аж поки згадав, що ключ треба обернути двічі. Було вже надто пізно лягати. Він стояв під холодним душем доти, доки йому не здалося, що це достатня кара за його походеньки. Голячись, він розглядав своє обличчя в дзеркалі. Мокрий чуб прилип до лоба, під очима важкі капшуки, навколо рота глибокі зморшки, ліва щока напухла і взялася синцем. Він напився, скільки подужав, холодної води й закурив сигару. Потім спустився вниз до ресторану. Там було порожньо, й минула майже година, поки з'явився невдоволений офіціант і приніс йому кави. Минуло ще три чверті години, і прийшов Тюге, виспаний, відпочилий. Він бадьоро кивнув Брантові, замовив сніданок і поринув у мовчанку.

Брант знав, що треба почекати, поки старий трохи наїсться.

— Той Карл Якобсен не має ні честі, ні моралі,— мовив Тюге, відкладаючи серветку. — П'є ночами й пише зовсім не те, що думає. Але ми провели приємний вечір. Він недурний чоловік. — Тюге докладно переповів їхню розмову за тим порядком, у якому вона відбувалася. — А ти що робив? — на закінчення запитав він.

— Я бився з двома хлопцями за одну з містечкових красунь, — сухо відповів Брант. — Для них це скінчилося в'язницею.

Тюге звів брови.

— Нільсе, а ти не застарий битися? І наслідки жалюгідні!

Брант криво посміхнувся й почав розповідати те, що почув від Оси. Тюге зацікавлено слухав.

— Видно, ти добре побалакав з тими хлопцями, перше ніж замкнути їх, — заздрісно зітхнув Тюге. — Так, цікаві відомості. А тепер, мабуть, ходімо привітаємося з нашим ув'язненим приятелем.

Вони пішли через майдан до поліційної дільниці. Дощ уже встиг змити весь сніг. Була дев'ята година. Гольм сидів у своєму кабінеті. Брант дивився спідлоба, як він курив сигарету за сигаретою і стримано, але дуже зацікавлено слухав розповідь Тюге про те, які спостереження їм уже пощастило зробити.

— Так, я знаю Поульсена, — мовив Гольм. — Тому й волію триматися збоку.

Тюге кивнув головою, але Бранта ніби посів якийсь біс.

— І як же ви його знаєте? Якщо дуже добре, то могли б розповісти нам дещо про нього. Який він? Можна собі уявити, що він здатний на таке вбивство? Чого в біса ви не хочете нам нітрохи допомогти? Все ж таки це сталося у вашій окрузі.

Гольм пропустив Брантові слова повз вуха й непевно глянув на Тюге.

— Я був із ним раз на одній товариській зустрічі. І це все.

Тюге задумливо дивився на нього.

— Якщо це все, то я ніяк не розумію, чому ви утримуєтесь від участі в слідстві. Мушу визнати, що Брант має слушність.

Гольм переставив на столі попільничку, здмухнув невидимий попіл.

— Мені здавалося, що так буде краще, — відповів він.

— Ви, мабуть, знаєте багатьох тут у містечку, хто на що здатен, — повів далі Тюге. — Чого ж ви самі себе обмежили у своїх можливостях?

— Молена, звичайно, й так на це поглянути. Шкода, якщо ви вважаєте, що я поводжуся не дуже гарно. Але я Не бачу, чим би міг вам допомогти.

Тюге здвигнув плечима. Але Брант пішов ще далі.

— А чи, бува, не в тому справа, що ви Поульсена добре не знаєте, але навпаки, були дуже близько знайомі з Еллою Гансен? Вона мала багато приятелів серед так званого кращого товариства в місті. Може, ви один із них? Котрийсь із них батько її хлопця. Часом не ви?

Тюге повернув голову і глянув на Бранта вражено й докірливо. Інколи його молодий колега може переступити межу… Але тієї миті думки його звернули на щось інше. Гольм зблід, як мрець, схопився за груди, сів, засунув тремтячу руку в кишеню й витяг пляшечку з таблетками. Ковтнувши одну, він надовго замовк. Тюге з Брантом також мовчали, чекаючи, поки Гольм сам озветься.

— Це правда… не знаю, звідки… але все так, як ви кажете. Я колись знав її… добре знав. Ми припинили стосунки, як вона завагітніла. Я цього не хотів, вона сама вибрала мене.

Гольм аж посірів, із нього котився піт. Він схилився й підпер руками голову.

— Я, звичайно, хотів платити їй, але вона відмовилась. Відтоді ми ніколи не розмовляли, я тільки зустрічав її випадково на вулиці. Сподіваюся, ви мені вірите. Було б дуже прикро, якби… Я був удома тоді, коли її… Дружина може підтвердити, але я був би дуже вдячний вам, якби ви не вплутували її в це. Вибачте, будь ласка. Мені не зовсім добре. Це серце. Воно часом нагадує про себе. Я трохи полежу на канапі. Звичайно, пізніше я буду до ваших послуг.