Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 11

Усі іспити склав на «відмінно», лише з артилерії маю «четвірку». Сидить уся комісія. Високий, стрункий, у німецькій уніформі капітан Гачіч звівся на ноги. «Друже Кривоносе, ви заслуговуєте на вищу оцінку», — аж почервонів довгобразим смуглявим видом. «Вам видніше», — відповідаю. Поставив усе-таки Гачіч мені «п’ятірку».

Капітан Гачіч дався чути через двадцять з чимось років. А тієї пізньої осені сорок четвертого він зібрав групу із сімнадцятьох своїх краян — дезертирів із угорської армії — і повів на Югославію. Не знаю, як їм повелося, бо про Гачіча більше нічого не чув. Аж 1968 року мені читають на слідстві характеристику капітана Гачіча на курсанта Кривоноса. Знайшли все-таки в Югославії колишнього викладача старшинської школи. Характеристику дав об’єктивну: справний курсант, добре оволодів теорією і практикою… На допиті прокурор перечитував капітанову характеристику й косився на мене: «Ух, бандюга!»

У старшинській школі кожен викладач, кожен курсант були особистостями. Кого тільки не було серед нас — і поети, і художники, і співаки…

Добрим поетом був Говерла. Народився й виріс на Закарпатті. Служив у чехословацькій армії офіцером. До старшинської школи «Ґрегіт» попросився, щоб освоїти військову термінологію українською мовою. Пройшов увесь курс, хоча добре знався на військовій справі. Друзі любили Говерлу за чуйність, частенько просили прочитати щось з віршів. Згодом Говерла повернувся на Закарпаття, щоб продовжити боротьбу в рідних краях.

Став районним провідником Жаб’ївщини випускник старшинської школи Тріска — Дмитро Гурей. Свого часу він закінчив Коломийську гімназію, а після вишколу потрапив до якоїсь сотні УПА. Ми випадково зустрілися на полонині Мунчела, що на суміжжі Косівщини й Жаб’ївщини.

З Тигром — Степаном Кочержуком із села Лючки — ми зналися ще від студентських часів. Хлопець навчався у Львові в технічному училищі. Доля звела нас знову в старшинській школі. Після вишколу Тигра відправили чотовим до сотні Палія, яку пізніше прийняв Ґонта. Під час тотальних облав 1945-го сотня розпалася. Тигр переховувався довший час в рідному селі, а 1946-го потрапив до Березівської сотні. Виконував господарські функції. Після мого арешту зимував у криївці з невеликою групою в Лючках.

Командиром першої чоти Березівської сотні став після старшинського вишколу Крук із Шешорів. Низький, сухорлявий, чорноволосий хлопець називався, здається, Василем. Влітку сорок п’ятого енергійний і грамотний Крук відійшов до сотні Спартана. Приятель мій Лобода після вишколу командував чотою в сотні Палія, відтак Ґонти. Мав риси, які не так уже й часто вживаються в одній людині. Вроджена інтеліґентність і відчайдушна сміливість. Інтелектуал з твердим характером. Після весняних облав сорок п’ятого сотня була добряче пошарпана. У квітні 1945 року Лобода збирав стрільців, наново формував сотню. Невеличка група — курінний Манів, лікарка з Косова Галя, стрілець Березівської сотні Жубер і Лобода прямкували з Акрешори на Космач. На узбіччі лісу їх зненацька заскочили енкаведисти. Поранена в око Галя потрапила до рук більшовиків. Манів якимось дивом врятувався від свинцевого граду. Жубер і Лобода геройськи загинули. Лободу вцілило розривною кулею в голову. Я був на похороні друга.

Підгірський — Костянтин Приймак — мій одноліток з Молодятина після Коломийської гімназії навчався в університеті у Відні. Війна перервала студії. Потрапив на примусові роботи до Німеччини, звідки втік. Організував у рідному Молодятині боївку УНС, яка громить і німців з мадярами, і більшовицьких диверсантів. Довго заліковує рани у Рунґурах та Лючках. Військовий провід призначає Підгірського чотовим у курені «Перемога», яким командує Недобитий. Грамотний, відважний і дотепний командир користується авторитетом у повстанців. Високого, стрункого, зі світлими кучерями чотового поважають стрільці і старшини.

У вересні сорок п’ятого Підгірський приймає сотню в Чабана у курені Скуби, а в жовтні після загибелі сотенного Мороза йому довіряють Березівську сотню. Початок сорок шостого виявився трагічним для сотні. Її розбивають великі сили більшовиків на Купах біля гори Цапул. Навесні того ж року Підгірського провід УПА переводить на Буковину й доручає військовий вишкіл молодих стрільців. До рідних країв повертається через рік. Влітку сорок сьомого енкаведисти напали на криївку на Костричі біля села Криве Поле, де перебував Підгірський з друзями. В нерівному бою повстанці героїчно загинули. Відчленовані енкаведистами голови двадцятичотирирічного сотенного та невідомого повстанця більшовицькі нелюди примусили закопати кривопільця Івана Портяка.

Ще під час старшинського вишколу став командиром сотні курсант Скиба — Іван Павлюк. Уродженець Прокурави, хлопець закінчив Коломийську гімназію. До табору школи «Ґрегіт» Скиба прибув із Сичем, який зі зброєю втік з «есесів», та районним провідником юнацької сітки Круком.

Тижнів за два до кінця вишколу Скиба отримав наказ організувати сотню на Жаб’ївщині. На іспити здібний курсант прийшов, сформувавши кістяк сотні. Зі Скибою я зустрівся сорок четвертого на підході до Космача, повертаючись із Буковинського рейду. Сотня Скиби входила до куреня Степового, під час весняних облав 1945 була розбита. Молодий сотенний загинув 2 серпня 1945 року біля села Голови.

З Костем Ґеником із Нижнього Березова нас зблизила «Рідна школа» в його селі. Кость був на два класи старший. Після семикласівки довший час не вчився, бо не мав змоги. За більшовиків закінчив вечірню школу, а за німецької окупації навчався в Станіславі в якомусь закладі. Німці заарештували його там за приналежність до ОУН і під посиленою охороною доставили до Нижнього Березова, щоб показав, де закопана зброя. Авто з солдатами привезло Ґеника майже до самої батьківської хати. Німці залишилися біля машини. Один автоматник повів його на місце, де мала би бути закопана зброя. Леґінь довго «шукав» на березі Лючки, а «знайшовши», почав копати. Робив це дуже повільно й довго. Тим часом уважно спостерігав краєм ока за своїм охоронцем. Німець тупцював, тупцював по піску, а тоді присів. Йому добряче знудилося, захотілося курити. Закинув зброю на плече й став прикурювати. Кость тільки цього й чекав — трах німака лопатою по голові, а сам комітьголов у мутну воду. Саме надійшов високий вал, бо у верхів’ях випали раптові зливи. Таке в Карпатах трапляється часто. Плавав, як риба. Поки гітлерівці біля авта спохопилися, втікач уже переплив річку. Кулі заспівали над головою, але рідний ліс захистив від чужинецького свинцю. Німцям залишалося лишень забрати вбитого й повертатися до Станіслава за покарою від зверхників.

Всю німецьку окупацію оунівець Крук перебув у бойовому підпіллі. Досвід мав, бо встиг повоювати на Закарпатській Україні. Німці нишпорили за небезпечним «злочинцем» і вдень, і вночі, проте марно. Крук став боївкарем СБ, з відкриттям старшинської школи попросився на вишкіл. Після навчання організував сотню, сам вишколив молодих стрільців. Опісля командував сотнею і заступав курінного Степового. Під час облав курінь Степового був розбитий, у бою загинув командир куреня. Та Крукові вдалося вижити. Навесні сорок шостого провідав мене в урочищі Верхові між Середнім і Нижнім Березовами, де я відлежувався в чагарях хворий на тиф. З ним прийшло декілька хлопців. Ми досхочу погомоніли по-дружньому. На той час Крук обіймав пост заступника окружного провідника Служби безпеки. Не стало славного боївкаря восени п’ятдесятого року. Разом з Круком в урочищі «Петричила» між Шешорами та Прокуравою загинули друзі Карпо, Пструг та Голуб.

Із Шугаєм — Василем Баб’яком, моїм ровесником із Космача, нас звела старшинська школа «Ґрегіт». Ділили порівну гаразди й незгоди. Після вишколу Шугай командував на Буковині чотою в сотні Криги, а пізніше в сотні Хмари. Невисокий, худорлявий, енергійний, він встигав скрізь. Василь закінчив п’ять чи шість класів гімназії. З Буковини Шугай згодом перейшов у Галичину. В серпні 1946 року ми мали двотижневий вишкіл політвиховників. То був радше перевишкіл, бо програму політвиховників пройшли ще в старшинській школі. Нав-чання відбувалося під горою Пожеретул над Космачем. Після перевишколу Шугай потрапив до сотні Білого політвиховником, а в квітні 1948 року провід призначив його надрайонним референтом пропаганди на терені Городенщини. 16 квітня 1949 року Шугай з друзями Буруном, Морозом, Березою-Степаном і Чорнотою прийняв бій проти тридцятьох більшовиків на полі між селами Вербівці й Торговиця, там була криївка повстанців. У нерівному бою всі загинули по-геройськи.