Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 16

16

З Буковини зв’язковий перепровадив мене через Черемош на Жаб’ївщину. Запам’ятався Чорний міст і кілька хатин оддалік. Там вгадувалося село Голови. У ті часи повстанці могли ще вільно ходити вдень, енкаведисти не особливо полюбляли потикатися в гори. Озброєний я був автоматом ППШ, мав пістолет, кілька гранат, у наплечнику чимало набоїв. Зв’язковий теж добре озброєний. Могли собі дати раду зі взводом енкаведистів. Справу свою хлопець зназ бездоганно. На терені орієнтувався, як у власній хаті. Далі інший, але знову ж таки скупий на слова, зв’язковий припровадив мене на Писаний Камінь, а там — на Снідавку, звідтіля на Космач. Зв’язкові змінювалися в кожному селі. Від повстанської столиці до Березівської сотні добирався вже сам. Знав ж бо у тих теренах кожен плай, кожну стежину з дитинства. Рідні краї!

«Ми смілі воїни суворі»

Ми смілі воїни суворі,

Наш батько гнів, а мати — месть.

Брати ми грому і просторів.

Борці за волю, славу й честь.

Марш тактичного відтинку УПА«Чорний ліс»

Березівська сотня на той час дислокувалась у Вижньому Березові на Аршиці.

Невдовзі я вже зголошувався до сотенного Мороза. Зустрів командир сотні, мов рідного сина. Мороз опікувався мною й Михайлом Малковичем ще від часу нашого старшинського вишколу. Допомагав одягом, взуттям, роздобув у бою два німецькі мундири й прислав нам по зв’язку у вишкільний табір. Готував собі надійні кадри ще задовго до формування сотні. Мороз детально розпитував про життя-буття. Правда, багато чого про мене йому було відомо з різних джерел. Сотенний тішився й гордився мною, що було видно з його поведінки.

Тим часом листопад сорок четвертого приніс деякі зміни на залишену Буковину. Командиром Буковинського куреня провід ОУН призначив Перебийноса — Назарія Данилюка, який до війни працював адвокатом у Чернівцях. Повернувся на Буковину з галицької сторони разом з дружиною, що мала фах лікаря. Перебийніс був справжнім інтеліґентом і мав твердий характер. Високий, стрункий, чорнявий сотенний запам’ятався стрільцям в Галичині своєю цілеспрямованістю. Німецька форма підкреслювала бездоганну виправку. Навесні 1944 року між Кривим Полем і Ворохтою чота УПА зробила вдалу засідку на велику колону гітлерівців, що відступали перед натиском Червоної армії. Вдарили з усієї наявної зброї по чолі колони. Німці, не відаючи, що повстанців лише жменька, поспішно повернули на Чорногірський хребет, намагалися там прорватися на Закарпаття. Величезний відділ зосередився під Говерлою. Зненацька снігова лавина засипала чужинецьких вояків. Після того кілька сотень УПА озброїлися й обмундирувалися німецькими трофеями. Вся сотня Перебийноса зодяглася тоді в німецьку уніформу.

Крига залишився командувати своєю старою сотнею. Забігаючи трохи вперед, скажу, що всередині лютого 1945 року сотня Криги вела тяжкий бій з прикордонниками. Славний сотенний був тяжко поранений, без свідомості потрапив до рук більшовиків. Його дружину Оксану, розвідницю УПА, більшовицькі опричники схопили ще в грудні сорок четвертого.

Керівником буковинського окружного проводу ОУН 1945 року став Сталь — Василь Савчак із Ямниці біля Станіслава. Він дещо реорганізував Буковинський курінь. Обстановка на Буковині, як і в Галичині, склалася така, що неможливо було утримувати великий повстанський відділ. Окружний провід влітку сорок п’ятого розформував курінь, розчленувавши його на невеликі мобільні підвідділи-боївки.

У серпні 1944 року на Коломийщину, в Ключівський ліс, прибули провідники Мороз — Дмитро Негрич, Книш — Дмитро Григорович, Гамалія — Петро Скригунець. Метою зустрічі було створення куреня. До новоствореного куреня ввійшли сотні Мороза й Гамалії, трохи згодом — Спартана. Командиром куреня став Книш. Тут же, в Ключівському лісі, доукоплектувалися Березівська сотня Мороза та сотня важких кулеметів Гамалії.

Сотні затаборували поміж Березовами, Нижнім і Середнім. Через місяць сотня Мороза вела переможний бій з енкаведистами. Зазнавши великих втрат, більшовики поспішно повтікали до райцентру Яблунова. У повстанців теж не обійшлося без жертв — загинули Микола Урбанович, Дмитро Ґеник, Наддніпрянець, а також сотенний Чорноморець із сином Остапом.

З часом сотня Гамалії передислокувалася до Космача, де продовжила вишкіл стрільців. Морозова сотня зайнялася вишколом біля Вижнього Березова. Був великий наплив охітників до УПА. На той час я і підоспів до Березівської сотні, яка згодом увійшла до новоствореного куреня під командою Лісового, що отримав назву «Карпатський». Курінь Книша називався «Гуцульський».

Мороз доручив мені знайому вже справу — вишкіл новобранців. Березівська сотня жваво поповнювалася свіжими силами. Молодь треба було вчити воювати. Чим я, власне, й зайнявся. Сотня затаборувала в невеликому ліску. Стрільці спали просто неба на смерековому гіллі. Майстровитіші обладнували собі якийсь простий дах над головою. Постійного житла не споруджували, бо існувала повсякчасна загроза ворожого нападу. Більшовики дедалі більше й більше просочувалися в Карпати.

Сотенний Мороз давав усьому лад у сотні. Високий, кремезний, атлетично збудований брюнет з орлиним носом встигав скрізь. Таких дужаків у нас називають «відземками». Швидким пронизливим поглядом Мороз бачив усе довкіл і кожного зокрема. Був природженим революціонером. Носив пошитий з мадярського сукна мундир старшини УПА.

Напуцовані чоботи віддзеркалювали довкілля. Озброєний автоматом ППС з відкидним прикладом, що їх носили офіцери Червоної армії, пістолетом Макарова, гранатами. Відзнаку командира сотні Мороз майже ніколи не носив. Не любив парадності й показовості. Завжди був самим собою, людиною справи.

Звечора ми з ним коротко обговорили вишкіл стрільців, а зранечку я вже зайнявся підготовкою. Березівські леґіні — бійці від народження. Але одна річ — парубоцькі бійки, інша — війна з озброєним ворогом. Без вишколу багато не навоюєш.

Поляна заповнена статними сільськими парубками. Рідко хто в мундирі, майже всі в сардаках, кожухах. У кожного за плечима величезна торба з усякою всячиною. Там і змінна одежина, і хліб-сало, яблука… Тата й мами лишень бракує. Речі здебільшого потрібні, звичайно, але не в такій кількості, партизанові повна торба ні до чого. В бою й сліпий ворог вцілить у вояка з таким «горбом». Подивився я на тих хлопців, подивився… й приступив до справи. Насамперед вибрав собі кількох дужчих і проворніших помічників. Коротко ознайомив хлопців з азами внутрішньої служби. Треба було нагально навчити їх і польової служби, бо більшовики чимраз частіше навідувалися в гори. Всіх нас очікували запеклі бої з наїзником.

Учив новоспечених стрільців наступати, відступати, робити засідку, аби вони в першому бою не розбіглись, як зайці поза межі. Спочатку новачки засвоїли все теоретично. А вже після того приступили до практики. Перед практичним заняттям товкмачу хлопцям, що треба позбутися зайвого майна, з ним неможливо буде воювати. Пропоную залишити в наплечниках по дві пари білизни, кусневі хліба й щось до хліба. Вивільниться місце для набоїв, адже кожен стрілець постійно мусить носити двісті п’ятдесят набоїв для власного кріса чи автомата, а також бодай сотню набоїв для ройового кулемета. Кулеметна ланка сама не може забезпечити скоростріл набоями. В бою він їх «їсть» будь здоров. Потрібен також стрільцеві якийсь плащ, щоб захиститися від дощу й вітру. Все решта — зайве. Тому прошу непотрібні речі повідносити додому. Щодня відпускатиму з кожного роя двох стрільців. Хлопці підкреслено уважно вислухали мої повчання. Мовчки перезирнулися поміж собою. З виразу їхніх облич зрозумів, що, як мовить поляк, ти собі мув, а я собі здрув. Говори, мовляв, як маєш здорові груди.

Оголошую збірку на невеликій галявині. Детально розповідаю, як наступати. «Клином» уперед, «сходами» вліво, «сходами» вправо. Розтлумачив також усе доступно про відступ. Перевіряю, чи засвоїли стрільці викладене. На словах засвоїли. Що ж, гаразд. А тепер слухай ввідну. Ворог окопався на вершечку гори, треба його звідти вибити. «Рій за роєм, короткими кидками, вперед!» Один рій наступає, два підтримують його вогнем. І так почергово. Подолали мої стрільці таким чином кілометрів два під доволі-таки прикрий горб. Хлопці соплять, як ковальські міхи, — даються взнаки торби за плечима. Відразу ж ставлю наступне завдання. «Ворог відступив до сусіднього села Текучої. Не дати йому відірватися. Вперед!» Вгору стрільці зі своєю поклажею ще так-сяк дряпалися, при падінні повні наплечники тиснули на плечі й особливо не заважали. Тепер мусилося бігти вниз зі стрімкого горба. Даю команду «Долів!» Стрільці стрімголов мчать вділ, залягають. Повні мішки летять через голови і волочать стрільців донизу ще метрів зо два. Нарешті стрільці внизу. Дихають, як загнані коні, піт заливає очі. Не дозволяю відразу напитися води, щоб не попростуджувалися. Оголошую збірку. До табору новобранці повертаються стрілецьким рядом. У таборі знову: «Збірка в три лави!» Пояснюю молодим воякам, що це було найпростіше й найлегше випробування для них. Попереду справи значно важчі й складніші. Ненав’язливо цікавлюся їхньою думкою щодо повних наплечників. «А най їх шляк трафить!» — в один голос хлопці.