Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 32

На початку листопада весь наш осередок перебрався до нової криївки. А 21 листопада, на свято Архистратига Михаїла, ми востаннє перед зимівкою зустрілися з групою Крука, яка мала бункер десь в наших теренах. Крук хотів мене забрати до себе, бо в них загинув друкар, але Лебідь не відпустив, оскільки я знаю місце зимової криївки осередку, а це було б порушенням порядку. На ті Лебедеві слова Крук аж всміхнувся у вуса: «Як можна уявити, Михайле, що з нашої криївки хтось може здатися ворогові?» Але не наполягав, бо розумів, що Лебідь мене по-батьківськи любить. Ми розійшлися по «домівках», а через тиждень — величезна облава. По нашій криївці погупали сотні чобіт і пішли далі, а криївку Крукової групи обступили відразу, видно, спрацював сексот. Довго відбивалися повстанці, бо схованка була неприступна. Вистрілявши набої, запалили криївку і пострілялись. Із Круком загинули стрільці Голуб, Карпо, Пструг.

Цілу зиму ми з Дариною друкували підпільну літературу. Кіт час від часу підремонтовував машинки, які не витримували великого навантаження. Працювали всі дружно, пані Міля диктувала, ми друкували, Кіт з Лебедем зшивали і обрізували готову «продукцію». Лебідь регулярно проводив з нами ідеологічний вишкіл, у криївці було багато книг, шахи, два радіоприймачі. Криївка мала протічну воду і змивну каналізацію. Я побував у багатьох криївках, але такої вигідної і майстерно замаскованої більше не зустрічав. Її не виявили й досі. Лебідь був неперевершеним майстром побудови криївок. Остання його криївка знаходилася в центрі села навпроти сільради у скалі над швидкоплинною Пістинькою. Тільки з допомогою зрадника вдалося більшовикам виявити партизанський пристанівок. Сталася ця трагічна подія 23 січня 1953 року. Живим енкаведистам ніхто не здався. Лебідь застрелив Цвіркуна, дружину Емілію і себе. Але здригнулася рука мужнього повстанця, коли стріляв у вірну подругу життя, матір трьох дітей… Холодніючою рукою вхопила провідникова подруга бритву, якою той щойно голився, і перерізала собі горло.

З настанням 1951 року наш осередок поповнився двома шешорськими хлопцями. Цвіркун — Андрій Мельничук і Тихий — Василь Крилюк змушені були зійти в підпілля перед загрозою більшовицького арешту. В Лебедевій групі я пробув понад рік. Чого тільки не довелося пережити за той час. Підпільники жили в складних і жорстоких умовах. Конспірація була настільки суворою, що за весь час перебування в осередку я не знав імен найближчих своїх друзів-підпільників, тільки псевдо. Це не було виявом недовіри, бо пережили ми не одну смертельну небезпеку, скільки разів криївка могла стати нашою спільною могилою! Часто ми з Дариною залишалися в сховку на кілька тижнів самі, коли всі інші вирушали в організаційних справах. Спільно ж пережиті труднощі і небезпеки налаштовують на відвертість. Але ми не проявляли зайвої цікавості, бо такий був в Організації порядок. Не просто заборона, а закони підпільної етики виключали непотрібні запитання.

Аж 1993 року, через сорок років після загибелі Лебедя з дружиною і Цвіркуном, я дізнався, що Дарина — Марія Романюк із Турки на Коломийщині, а Кіт — Дмитро Матійчук з Косова. Його брат Микола — Сегіда був у боївці СБ Херсона. Дарина з Котом загинули восени 1952 року в криївці в урочищі «Млаки» біля Шешор. Сьогодні на місці їхньої загибелі височіє пам’ятний хрест.

З початком осені п’ятдесят першого мене, вже як досвідченого друкаря-машиніста, перевели в Косівський надрайонний організаційний осередок.

Я тепло попрощався зі своїми бойовими друзями і наставниками, як пізніше виявилося, назавжди.

Весна п’ятдесят другого видалася ранньою і теплою. Карпати якось враз звільнилися від глибоких снігів і повнилися передзвоном талих вод. Гірські села все ще струпилися більшовицькими залогами. Підпільники налагоджували зв’язки з групами, які зимували в інших місцях. Окружний провідник Буковини поручник Недобитий прислав зв’язкового з повідомленням, що має відбутися зустріч з представником окружного проводу Коломийщини. На зустріч прийшли наша група на чолі з Ненаситцем і група Недобитого. У лісі біля Бабина посеред дня зустрілися з окружним провідником СБ Кіровим — невисокого зросту, худорлявим, у стандартній старшинській формі, з автоматом ППШ і двома гранатами на поясі. Супроводжував високопоставленого есбіста незнайомий стрілець. На призначене місце ми прийшли ще вночі. Намету не ставили, бо погода стояла чудова. Дочекалися зустрічі з Кіровим і пробули в лісі разом з ним цілий день. Розмови з окружним провідником СБ вели окремо Недобитий, Ненаситець, ще кілька повстанців. Гуртом снідали й обідали. Не знаю про що розмовляли провідники, але для всіх Кіров дав інформацію, що МГБ укоренило в лави повстанців провокатора-зрадника, котрий викликає керівників підпільних груп на зв’язки і здає їх чекістам. Робить це дуже хитро й професіонально, тому про зрадника треба повідомити всі підпільні групи. Тут же написав на аркуші паперу рядків з двадцять «комунікату» і дає завдання моєму провідникові Ненаситцю документ негайно надрукувати, розмножити й розіслати по всіх можливих зв’язках. Наша друкарська машинка зберігалася в старій зимовій криївці, що в двох кілометрах від місця зустрічі. Поспішаємо з Ненаситцем туди. Стіни й стеля покинутої криївки встигли вже добряче зацвісти, покрилися зеленою пліснявкою, вентиляція була нікудишня. Давненько ми її не провідували. Ненаситець аж зімлів, побувши якийсь час під землею. Черкаємо сірником, а він гасне. Через брак кисню і лампа не горітиме, тому друкувати неможливо.

Криївка — плід індивідуально-групового мистецтва. Керував спорудженням провідник, керівник групи. Якщо група-боївка складалася з молодих і дужих хлопців, то захисток будувався далеко в горах, в недоступних для ворога місцях. Він не потребував ретельного маскування. Одна з наших зимових криївок під Чорногорою була лише наполовину в землі, її незмінно охороняли недремні стійкові. На випадок облави надія була на вірну зброю й прудкі ноги. Якщо криївка споруджувалася для осередку пропаганди чи загальноорганізаційна, де були жінки й старші чоловіки, то мусила знаходитись неподалік села. Ставка в цьому випадку робилася на мистецтво маскування. Потайник у Бабині облаштували в ліску. Село має дванадцять присілків. Посеред села височіють дві порослі лісом гори. На одній з них повстанці облюбували бук, що стримів до неба п’ятьма стовбурами. Центральний, найтовстіший стовбур зламався й почав прогнивати. Станичний Бомба видовбав його аж до низу і триметровий порожнистий стовбур служив за оригінальний вхід до криївки, яку викопали під буком. Дупло було вузькувате, тому легко пролазив у нього тільки я. Кремезніші хлопці мусили скидати з себе портупеї, зброю і впихатися з піднятими догори руками. Понад криївку проходила огорожа з колючого дроту, для якої наш бук служив одним із стовпів. Хитромудрий станичний добавив ще кілька дротин, добряче нашпанував їх між стовпцями, і підвісна дорога для мешканців криївки була готова. Стаєш на другу знизу дротину, руками тримаєшся за верхню й пішов собі боком сто п’ятдесят метрів від дороги до криївки. Сніг під огорожею незайманий впродовж всієї зими, нікому і в голову не прийде, що під буком — повстанська схованка. Тим більше, що залазили ми дуже акуратно, жодної коринки не зірвали на букові. Спали ми в підземному нашому пристанівку на двоярусних нарах: з одного боку двоє, з другого — троє, один лягав у проході, що закривався на ніч. Було трохи тіснувато. Мала криївка й інший суттєвий недолік — не було в ній води, бо знаходилася на горбі. Тому ми з осені запасалися водою, кілька бочок якої вистачало на півтора місяця. Криївка була добротно обшита зусібіч дошками. В одній й тій же криївці з причини безпеки не дозволялося зимувати двічі, окрім випадків, коли на зимівлю йшли минулорічною групою. У «бабинській» криївці ми зимували двічі поспіль, хоча з нами не було наступної зими наддніпрянця Миколи з дружиною. Але станичний Бомба поручився за подружжя підпільників. Криївка наша простояла багато років, і відкрилася людям аж наприкінці вісімдесятих, коли впало дерево.