Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 42

Про наслідки операції згодом доповіла теренова розвідка. Стрільці тяжко поранили командира гарнізону, майора. Прізвища вже й не згадаю. Вранці «кукурудзяник» забрав його до Станіслава. Але лікарі не зуміли врятувати пораненому життя. Солдати, що зосталися в живих, налякалися до смерті. Пиху енкаведистам повстанці збили.

Чота без жодних пригод прибула перед полуднем на місце збірки. Командир сотні Мороз із охороною перебував там впродовж усієї операції. Поступово чотові та ройові зголошували сотенному прихід своїх підвідділів. Стрільці прибували обвішані трофейною зброєю, окрилені перемогою. Жодної втрати сотня тієї ночі не зазнала, і це для нас, командирів, було найбільшою втіхою. День провели в очікуванні на групи, що діяли у віддаленіших теренах. Нарешті сотня зібралася вся докупи. Стрільці бадьоро марширували знайомими путівцями на Березови. Позаду залишилися очищені від більшовицької скверни села Голови, Дземброня, Волова…

Морозова сотня заквартирувала між Вижнім Березовом і Баня-Березовом. Часу на відпочинок після приходу з Жаб’єго не було. Необхідно очистити Яблунівський район, села якого нашпиговані енкаведистами та перевертнями-стрибками. Кількома групами Березівська сотня вдарила на ворога однієї ночі водночас у Ковалівці, Лючі, Текучі, Середньому Березові…

Найбільший гарнізон енкаведистів і стрибків стояв у Середньому Березові. Заквартирували більшовики у хатах побіля церкви, на захід від храму. Розвідники напередодні попрацювали на совість. Ми знали достеменно, в яких хатах квартирували більшовики. Взяли їх трьома групами стрільців у тісну підкову. Моїй чоті дісталася південна сторона. Ще дві групи Мороз направив зі сходу і заходу. Операція була досить складна, бо з москалями в хатах спали й мирні люди. Попередити їх ми, звичайно, не могли, аби уникнути провалу. У новій чепурній хаті листоноші Пугарецького квартирували чотири офіцери-енкаведисти. Проте мені стало відомо, що там ночує учителька Чаплинська з малою дитиною, дружина мого товариша. Вона вчителювала раніше у швейному училищі. Добра кравчиня не раз прислужилася партизанам. З кількома стрільцями потихо підсунулися під саму хату. Запросто могли закидати сплячих енкаведистських верховодів гранатами. Але ж там наші селяни, мала дитина. Що робити? І сотня москалів не варта смерті однієї нашої дитини. Відкидаю сумніви і пошепки велю стрільцям вицофуватись із подвір’я. Дитина врятувала тієї ночі життя більшовицьким офіцерам. Вперше у житті я не стріляв у ворога, хоча міг це легко зробити. Над горами сходило сонце. На душі також було сонячно. Сотня затаборувала на Долу неподалік Лючок. Більшовицькі гарнізони у селах розгромлено.

Проте через якийсь час енкаведисти знову розмістили у Середньому Березові гарнізон. Цього разу вдвоє сильніший. Більшовики заквартирували вже трохи нижче церкви. Гірське село мало неабияке стратегічне значення. Мати село в своїх руках — для більшовиків значило дуже багато. Перекривався повстанцям шлях з гір на доли. Для повстанців володіти селом — значить мати розв’язані руки, вільно пересуватися тереном, підвозити з низинних районів продукти. Тому Березівська сотня змушена була зайнятися гарнізоном. Операцію провели звечора. Гарнізон розгромили вщент. За кілька годин облоги повстанці могли заставити більшовиків вистріляти всі набої і взяти їх у рукопашному бою. Проте не було гарантії, що енкаведистам не підоспіє підмога з Коломиї. А це зайві втрати в людях, на які повстанські командири не могли йти. Операцією командував я. Сотенний Мороз із хворими на тиф і пораненими залишився в таборі. Під час перестрілки тяжко поранило стрільця з Лючок. Повстанці захопили кількох стрибків. Після короткої бесіди із тими «вояками» відпустив їх додому. Нашкодити вони ще не встигли, а надалі обіцяли зійти з непевної стежки.

За час мого подальшого перебування в УПА у Середньому Березові більше не було більшовицьких гарнізонів. Величезні жертви й постійна близькість повстанців усе-таки нарозумили більшовицьких верховодів. Довший час мирилися з таким станом речей. Середній Березів зостався повстанським.

Заступник наркома НКВС УРСР Строкач звернувся до українських повстанців з пропозицією здаватися. Складати зброю й приходити з повинною до органів влади. Батьківщина, мовляв, все простить. Включайтеся в мирне життя, будуйте світле майбутнє… Листівками з текстовим зверненням більшовики закидали всі села. Безперервно над лісами гуркотіли літаки. З їхніх нутрощів розліталися по усіх усюдах листівки. Папірці ті ми уважно перечитали і вирішили діяти. Прийшли з «повинною» до Яблунова. З’явилися всією сотнею. Щоправда, зброї не склали. Пізнього вечора сотня оточила гарнізон у центрі підгірського містечка. Енкаведисти саме додивлялися в гарнізонному клубі фільми про бандерівців, які здаються. Про це доповіли пізніше розвідники. Гарнізон скидався на справжнісіньку фортецю. Енкаведисти оточили себе високими рядами колючого дроту, окопами… П’ятсот до зубів озброєних гарнізонників почувалися за ними цілком безпечно. Наш мінометно-кулеметний вогонь застав енкаведистів зненацька. Вилітали з вікон разом з рамами. Металися подвір’ям, мов підсмажені кабани. Отак ми приходили до районного центру з повинною. Сотенний Мороз дав команду на відхід. Сотня організовано вицофалась із Яблунова. Нічний спокій районного центру порушували крики наляканих до одуріння недобитих енкаведистів. Залісненим гірським хребтом на лівому березі Лючки сотня дійшла до Середнього Березова.

У листівках, підписаних Строкачем, було вказано термін явки з повинною. Ми «вклалися» в нього. Над горами теплів кінець травня сорок п’ятого року.

І повстанцям, і сільським жителям у Яблунівському районі деякий час дихалося легше. Нажахані більшовики трохи присмирніли. Проте вистачило цього ненадовго. До району поступило енкаведистам поповнення. Правда, гарнізони по селах вони вже не розміщували. Контетувались рейдовими групами. Повстанці також змінили тактику. На всіх ймовірних шляхах пересування москалів почали влаштовувати засідки. В одну з них у Вижньому Березові втрапила оперативна група НКВД. Більшовики залишили кілька десятків вбитих своїх солдатів і безслав-но накивали п’ятами. Не обійшлося без жертв і в сотні Мороза. Загинув стрілець Чумак — Товстюків із Нижнього Березова. Рани отримали чотовий Обух — Василь Якуб’як із Мишина та бунчужний Змій — Микола Ґеник із Середнього Березова.

Після багатьох операцій ми з Морозом вирішили дати стрільцям змогу трохи перепочити. А також мусилося поповнити запаси набоїв, привести в порядок обмундирування, взуття. Щоб полегшити собі життя, сотню розділили на дві групи. Сотенний Мороз із чотовими Круком та Лиском повів першу й четверту чоти на Яремчанщину. Ми з Лободою і Соколом теж з двома чотами подалися на Коломийщину.

У Ключівському лісі нашу групу заатакував великий відділ енкаведистів. Ефект несподіваності більшовикам не вдався. Повстанська застава вдарила по чужаках з кулеметів. Стрільці блискавично розгорнулися в бойовий порядок. Стрімко пішли в наступ. Вороже кільце прорвали над самим яром. Глибоким глинистим видолинком вийшли з оточення. Зайняли вигідну для оборони позицію на протилежному хребті невисокої гори. Діставши рішучу відсіч, більшовики більше не наважувались атакувати. Сиділи тихо, зализували рани. Стежі виявили на протилежному схилі гори ще одну групу москалів. Тому ми теж не атакували енкаведистів, аби не втрапити між двох вогнів. Перечекали до ночі. А тоді безшумно знялися зі становищ. Через кілька годин група уже була в Спасі побіля Коломиї.

У селі повстанців зустріли гостинно. Станичний Дуб організував для нас вечерю. Опісля виділив зі своїх запасів для партизанів трохи взуття, обмундирування, харчів. Зі Спаса напрям взяли на Карпати.

Якось сорок п’ятого року ми із Славутою вибралися в партизанських справах на його рідну Городенківщину. Прут біля Шепарівців перейшли під ранок. Переднювати заради безпеки вирішили в селі. Вибрали бідненьку хатину без стодоли, але з високим оборогом. Зручно повмощувались у запашному сіні, замаскувались. Внизу помекує прив’язана коза. Цілий день відпочивали. Призахідне сонце спонукало до дальшої дороги. Починаємо збиратись. Аж враз пригуркотіли звідкілясь кованими колесами повні вози солдатів. З розмов ми зрозуміли, що солдати повертаються з фронту до місця служби. Галалакають весело, повен двір їх. Із солдатами-фронтовиками у повстанців ніколи не було ні ворожнечі, ані сутичок. Але береженого Бог береже — вирішуємо сидіти тихо, щоб не було зайвих клопотів. Солдати вгомонилися й повкладались спати, а стійкових командир виставив просто під нашим оборогом. По-доброму з оборога нас, озброєних, вони не випустять, а вбивати невинних солдатів ми не збиралися. Отож сидимо в сіні ще всеньку нічку. Зі сходом сонця солдати лаштуються в дорогу. Чую, як один стійковий доповідає командирові, що чув уночі в сіні підозріле шелестіння. Інший стійковий висловив здогад, що то, мабуть, собака. Але чому не гавкав? Збиралися йти до оборогу вияснювати, але з хати вийшов майор і закомандував від’їзд. Вози погуркотіли на Коломию, а ми зі Славутою мусили сидіти в сіні ще день, аж поки не смеркло.