Брати грому - Андрусяк Михайло - Страница 51

51

18 січня 1947 року Левада з друзями вступає у нерівний бій з більшовиками, яких привів зрадник. Повстанці відступають на полонину Скорушну над Дзембронею. Гине провідник Жаб’ївщини Артим. Куля не щадить молоденьку Ксеню — Ліду Німу. Левада відстрілюється, аж поки куля не розтрощила автомат…

А далі — тортури й допити, в Дземброні, Жаб’єму, Станіславі. Політвиховник Левада знав дуже багато. Але за вісім місяців нелюдських тортур не обмовився жодним словом про повстанські таємниці, про друзів…

Засудили на 25 років, бо «підрозстрільну» статтю на той час саме скасували. Боротьбу продовжив у концтаборах і в’язницях ГУЛАГу. Отримав додатково два роки «одиночки» у Володимирській в’язниці за організацію 1954 року повстання в Норильську. Там писав чудові вірші.

Моя молитваЯ грішний, мій Боже, гріхів не таюНа сповіді перед Тобою.Сьогодні, як раб Твій, в покорі стоюІ тисячі — поряд зі мною.Прости мені, Боже, що жертви ТобіВ кадильних димах не складав я,Що жертвою сам не упав в боротьбіСупроти неволі й безправ’я.Прости мені, Боже, що ближніх своїх,З руками по лікті у крові,Святою любов’ю любити не зміг,Не зміг їм прощати з любові.Я слухав бряжчання залізних ланців —Не дзвони церковних набатів,Коли по невинній вдаряли щоці,Я другу не вмів підставляти.Прости, Всемогутній, благаю, прости —В години страшного відчаюГотовий вже був я Тебе проклястиЗа горе, як море безкрає…Та я не прокляв, бо повірив, що й ТиГлядиш на страждання в неволі.Бо знав, що здригнеться Твій голос святийІ мовить всесильне: «Доволі!»Я вірив у ласку всевишню без меж,У правду Твою досконалу,Та Ти лиш всміхався з високих небес,А ми тут конали й конали.Прости мені, Боже, я тут, в чужині,Між сітями дротів колючихМолюся Тобі, та не каюся, ні,Хоч тяжко караюсь і мучусь.Норильськ, 1954.

В Україну Роман Вінтоняк повернувся в шістдесят четвертому. Після поневірянь зумів осісти з дружиною в Івано-Франківську. Чесним, мужнім, товариським, дотеп-ним залишився в пам’яті друзів і бойових побратимів на все життя. Смерть спіткала незломного повстанця в травні 1995 року. Вічний спочинок хорунжий Левада знайшов на Чукалівському кладовищі в Івано-Франківську. А поруч височіють хрести на могилах друзів по боротьбі.

Перед Різдвом сорок восьмого з кількома стрільцями відвідали в якійсь справі село Стопчатів. Там і застав нас святвечір. Вечеряли в сільській хаті. Надворі господарює віхола. Біля хати надійний стійковий. Тому почувалися безпечно. Будь-яке свято у хаті, хай і не рідній, для загнаного ворогом в ліси повстанця таки справжнє свято. Відігрілися в сільській хаті тілом і душею. Вечеря закінчилася. Стрільці дякували Богу й господарям. Кожен подумки побував у родинному колі в батьківській хаті. Що може бути кращого? Але дійсність невмолима. Мусилося знову відходити до підземного пристанівку. Враз хрипло рипнули хатні двері. На порозі постав ставний юнак. Повстанці трохи притримались. Розговорилися з гостем. Дев’ятнадцятирічний хлопець дуже емоційно прочитав власного вірша. Йшлося у ньому про українських повстанців-героїв. Мені аж дух заперло. Значить, справа наша не вмре, якщо є такі молоді люди. Недаремно, виходить, губимо свою молодість по лісах і криївках. Наступники наші воюватимуть з ворогом найгрізнішою зброєю — словом. Добрий поет вартий цілого куреня озброєних стрільців. Так думалося того заметільного святкового вечора. Поетові слова незбагненною енергією вливалися в зболену душу. Я щиро заздрив осяйному юнакові. Має змогу вчитися. Володіє талановито словом. В художньому слові я кохався змалку. Проте замість книги ношу за спиною автомат. Рядки виписую чергами з нього. Університети мої — гори й ліси. Я син боїв.

Юнак той став відомим поетом, державним діячем. Пішов із невеликого гірського села в широкі світи. Чи вдалося йому зберегти юнацьку чистоту?..

Збагачений більш як півстолітнім життєвим досвідом читаю «Колядників» Дмитра Павличка, щирі поетові рядки відносять у буремні сорокові.

КолядникиМій батько був тоді в колгоспі головою,З жури чорнів, бо мав дві влади над собою:Район і гарнізон, стрибки й секретаріЗа самогонкою являлись на зорі,Бо починалася їх влада люта й п'яна,Й до вечора тяглась, а з вечора до ранаТривала інша власть — своя, а не чужа.Тож батько мій ходив по гострині ножа.Був сорок сьомий рік, різдво, сніги, як свічі,Біліли на дахах і на гірськім узбіччі;Був ясний день. З гори зійшли колядники —Тризуби на шапках, на грудях — блискавки.Зійшли, не боячись, при сонці і при зброї,І стали під вікном для пісні різдвяної.А мати глянула: «Це наші! В хату клич!»І хата охнула від молодих облич.Зайшли. Молилися. Засіли біля столу.Сотенний зняв кожух. Він їв кутю й спрокволуДо батька говорив: «Пане Павличко, тра!Потрібна поміч нам з колгоспного двора,Голодні хлопці ждуть в Корнівці на постої.Підкиньте, підженіть нам живності якої!»А батько посміхнувсь: «Дві ялівки даюЗ колгоспу, а одну таки віддам свою.Знайдуться й підсвинки, курчата, гуси, вівці —Сю ніч оте добро опиниться в Корнівці!»Сотенний попросив паперу й олівця,І довідку почав писати для отця.Він все перелічив, що батько мав прислати,І мовив так: «Харчі ми не берем без плати.Держава наша все віддасть… Ми — не вовки,І не грабіжники, а чесні вояки!»Мій батько взяв папір, погладив, за халявуЗасунув і сказав: «Допоки там державуЗбудуємо свою, я, хлопці, підожду,Але тепер колгосп віддам за коляду!Як Бог діждати дасть, скажу я Україні,Що заплатили, ви мені й моїй родиніКолядкою!» І тут постала коляда,Так ніби увійшла княгиня молодаДо хати нашої, і на стрілецькі чолаУпала божа тінь, як світло з ореола…І хлопці так пішли, у зблисках коляди —За синю лінію карпатської гряди,І видно ще було те світло за горою,Що з піснею лягло на їхню твар і зброю,І чути ще було в Стопчатів з КосмачаГудіння голосів, як струнний звук меча.Травень 2000 р.