Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 58

Близько другої кур’єри вловили натренованим вухом тупіт чобіт, що його доносив із нічної пітьми легенький осінній вітерець. Перегодя з’явилися озброєні чоловіки, завважили юнаків на березі.

– Ви що тут робите посеред ночі?

– Рибу ловимо.

– Ану марш додому! – Ще й по тумакові скинулися нічним невдахам.

Сотня тим часом збилася з дороги й кілька годин місила осінню грязюку між сонними Княждвором і Кийданчем. Аж під ранок прибилися до господи провідника Дуба посланці від сотенного Козака. Озлоблені надокучливою мжичкою, бездоріжжям і голодом вояки стали вимагати, аби їх розмістили в Кийданчі. Дуб заперечив, бо мав наказ перепровадити партизанів до Печеніжина, де в Грабкові на них чекали квартири та їжа. Проте озброєному голодному воякові доводити щось важко.

Утомлені дорогою стрільці відпочивали після ситного сніданку в теплих сільських хатах. Підпільники розмістили в стодолах і стайнях колишнього панського двору вози сотні з амуніцією, продуктами, набоями, кухнею. Вранішнім Кийданчем гарцювали на баских конях сотенний Козак і бунчужний Листок. Діловито розпоряджалися невтомні чотові Скуба й Боднар. Вони наказали солтисові, щоби дозволив селянам молоти збіжжя в млині, оскільки німці це пресуворо їм забороняли. Також веліли не здавати молока до німецької молочарні, аби нагодувати стрільців.

Солтисом у Кийданчі окупаційна влада поставила Федора Шкляра, який знав німецьку. За польської займанщини брати Шклярі – Федір і Степан – прибули до Кийданча з Одаїв, купили млин й осіли в селі над Прутом. Обидва мали себе за шляхтичів.

Утішені селяни поспішали до млина. Тим часом повстанська розвідка доповіла командирові Козаку, що про партизанську сотню вже знають німці в Коломиї. Середній на зріст, міцної будови, врівноважений та інтеліґентний сотенний наказав бунчужному посилити охорону, проте зморених затяжним переходом стрільців велів не будити. Досвідчений командир був переконаний, що гітлерівці, яких не раз уже били до вересня сорок третього року українські партизани, не відважаться славно-явно, посеред білого дня пертися на добре озброєний повстанський відділ майже в півтори сотні стволів. Німці стягатимуть більшу силу. А стрільці мають ще кілька годин для спокійного сну. Втомлений боєць багато не навоює.

Усе відбувалося, мов за Козаковим сценарієм. Пополудню з Коломиї загуркотіли вантажівки з автоматниками в касках. Відпочилі стрільці звично займали оборону й спокійно спостерігали, як придорожніми глибокими канавами довжелезною брудно-зеленою змією до Кийданча повзуть німецькі солдати. Падає впевнена команда сотенного, і стрільці неквапно відходять до лісу біля Княждвора. Вимоклих і забруднених від повзання окопами гітлерівців Козак заставив атакувати чистим полем захищених товстими деревами повстанців. Від перших же прицільних черг зі скорострілів німецькі вояки порозбігалися, мов зайці попід межі. Куцостволі їхні автомати огризалися безладними чергами. Покинувши посеред поля вбитих і поранених, гітлерівці повтікали на безпечну відстань. Повстанці, які не мали поміж себе навіть поранених, подалися через Прут на недалекий Печеніжин, а звідти через Рунґури аж під Микуличин, де створювався вишкільний курінь УНС «Чорні чорти» під орудою Липея – Іллі Рачка.

Довго в Кийданчі оповідали про бій повстанців із німцями, що так підняв поневолений люд на дусі. Сільським хлопцям на багато років запам’ятався бравий бунчужний Листок зі скляним оком, а дівчатам – стрункий Скуба, який так запально виводив зі своїми стрільцями українських пісень.

Тієї осені сорок третього до вишкільного табору з невеликого Кийданча подалися Василь Попадинців, Микола Бакай, Микола Томенко, Микола Шевчук, Микола Гілей, Дмитро Дорундяк, Михайло Уштан (Лента). Через рік у повстанських лавах згуртувалися кийданецькі юнаки Дмитро Дутчак, Михайло Дяків, Дмитро Дяків, Дмитро Баб’юк, Михайло Повх, Михайло Батринюк (Байда), Дмитро Гальчук (Галичан), Василь Костюк (Пімста), Михайло Батринюк (Комар), Микола Костюк (Довбуш). Майже десять років захищатимуть загартовані у важких боях повстанці вітцівську землю від ненажерливих, підступних і підлих зайд. Багато їх накладе головами, вгноївши рідну землю трупом загарбника.

До п’ятдесят першого року боротиметься з московським окупантом станичний Грім – Дмитро Мацьків. Загине двадцятивосьмирічний повстанець 26 червня в Нижньому Вербіжі у гарячій сутичці з опергрупою МГБ.

Підпільні станиці, кущі, підрайони, райони, повіти, округи мали свої числові коди.

Коломийський повіт у підпільних документах позначався числом 22. Кожна людина мала свої чітко визначені завдання. Важливі функції в підпіллі здійснював лісничий із Княждвора Войнарівський. Надзвичайно прискіпливо призиралося ґестапо до лісівників, які часто давали прихисток українським партизанам. Якось до Войнарівського, що саме дістав від влади для лісників належний пайок (борошно, цукор, обмундирування, набої для рушниць), – завітали озброєні незнайомці. Забрали все, що лісничий мав роздати працівникам, ще й його семизарядний наган із шістьма набоями вихопили з-під подушки.

Наступного дня до Княждвора прибули повітовий провідник Рибак і районний – Лев. Вислухавши потерпілого, веліли місцевим підпільникам шукати наган без одного набою. Зброю того ж таки дня знайшли в шевця й кушніра, що виявився ґестапівським аґентом. До помочі собі взяв двох дезертирів із куреня Липея, які теж готували торби на легкий німецький хліб. Грабіжників забрали з села й більше їх ніхто не бачив.

Усі доручення на лінії зв’язку кур’єри виконували без зброї. Щоправда, в окремих випадках були вийнятки з цього правила. Одного дня Дуб вручив Голубові пістолет і важкенький засурґучований пакет, двадцять кілограмів банкнот. Гроші по зв’язках переправляли в обласний провід.

Цього разу кур’єрові Голубові випало супроводити чолов’ягу, якого привів станичний Рунґурів. Чимось той викликав у провідників підозру, тож кур’єрові звеліли стріляти, якщо незнайомець надумає втікати. Голуб зірко пильнував за ним аж до Шепарівців.

Якось на лінії зв’язку з’явилися два пани в модних краватках й елеґантних костюмах, які, проте, не приховували могутніх м’язів. Обидва йшли віддалеки за кур’єром із байдужим виразом на худорлявих обличчях, та поза увагою їхніх чіпких поглядів не зосталася навіть найменша комашина. Голуб подумки назвав обох дужаків сонячними, бо при сході сонця привів їх до моста через Пістиньку побіля Іспаса, а при заході звідти ж переводив безлюдними стежками назад. Про місію сонячних здогадалися наступного дня, коли ґестапівці скаженими собаками гасали, шукаючи вбивць своїх кращих аґентів.

Усі три окупаційні режими – польський, німецький і московський – переслідували селянина-просвітянина з приколомийських Шепарівців Михайла Григорчука, єдиною провиною якого була його любов до України. Комендант боївки Служби безпеки Мирон, він же районний провідник ОУН Коршівського району Шрам, немало нагнав ляку на коричневих і червоних окупантів. Загинув мужній п’ятдесятичотирирічний провідник 8 грудня 1948 року на Коломийщині, не побажавши одягати на шию червоного ярма. Боягузливі московські зайди, неспроможні впоратися з озброєним батьком, жорстоко помстилися на його дітях. Двадцять п’ять років холодної каторги дістала від радянської влади вісімнадцятирічна Мирослава. У неповних вісімнадцять задротували на десять літ Мирона Григорчука. Їхня наймолодша сестра Зиновія потрапила на обгороджений колючими дротами шмат вічної мерзлоти, коли їй було шістнадцять. Воювати чекістам із беззбройними дітьми вбитого батька було значно безпечніше, ніж наражатися в лісі на повстанські кулі.

Не одну сотню кілометрів гірських доріг намотав на колеса свого безвідмовного велосипеда Василь Федюк, їздячи за дорученням проводу до Смодного, що на Косівщині. У цьому гірському селі мав парафію отець Омелян Гнатківський. До його доньки Дарії і возив штафети провідник Ґонта. Інколи листи від зятя Миколи Лебедя вручав дружині священика Олександрі Гнатківській, яка передавала їх згодом доньці. Якось Дарія вручила другові Ґонті важкенький пакет, акуратно заклеєний і обв’язаний шпагатом. У Коломиї Федюк зняв пакунок із баґажника велосипеда й передав провідникові Різьбяреві у своєму кабінеті. Той негайно розпакував передачу. Від побаченого в Ґонти мимоволі аж очі розбіглися: шість чорних пістолетів виблискували на столі в оточенні багатьох набоїв. Підпільник спокійно подолав десятки кілометрів повз німецькі патрулі, не підозрюючи, що везе на велосипедному багажнику власну смерть. Бо чинний був наказ Гітлера, що користуватися вогнепальною зброєю мали право лише німці.