Брати вогню - Андрусяк Михайло - Страница 66

66

Аж через тиждень у маленькій лісничівці біля села Петранки Рожнятівського району командира прооперував відважний молодий лікар Пастер (Олексій Зеленюк), студент Львівського медінституту. Двадцятидворічний одесит потрапив до повстанців Чорного лісу в червні сорок четвертого, рятуючись втечею зі Львова від комуністів. Десять років перед тим вони з батьками ледве втекли з Крижопільського району на Вінниччині від переслідувань НКВД і «загубились» у велелюдній Одесі. Маючи тверду руку й добре серце, не одного повстанця вирвав Пастер із кістлявих обіймів смерті. В УПА працював із львівською фармацевткою Калиною й Танею (Антоніною Король), майбутньою дружиною Роберта – Ярослава Мельника. У 1947-му Олексій Зеленюк на десять років потрапив до сталінських концтаборів. На щастя, це не завадило згодом лікареві від Бога закінчити на відмінно в сорокавосьмирічному віці Львівський медінститут і творити людям добро.

Постійну медичну опіку пораненому курінному надавав Берест (Ярослав Мартинець) із Богородчан, який пішов до УПА з п’ятого курсу Львівського університету.

Одинадцятого травня 1945 року Василь Андрусяк і Євгенія Гуцуляк повінчалися в селі Посічі. Веселий жартун сподобав собі юну снятинську красуню Ґенку ще наприкінці тридцятих років. Дружба молодих націоналістів витримала випробування підпільною боротьбою, розлуками, арештами й смертями рідних, близьких і друзів, переросла в чисте палке кохання. Щодня балансуючи на нашпанованій над прірвою смерті линві життя, вони дорожили кожною спільно прожитою миттю, пронесли високе й світле почуття, мов запалений смолоскип, до останньої позначки.

Рана кровоточила довго, не згиналася в подробленому лікті права рука. Різун, який ніколи й ні перед чим не хилився, навчився стріляти й писати лівою. Між частими боями написав сорок п’ятого брошуру-настанову «Як перемагати». За п’ятдесят вісім переможних боїв із німецькими окупантами провід нагородив Різуна Золотим Хрестом другого класу. Високу нагороду й наказ про присвоєння чину сотника вручив курінному влітку сорок п’ятого крайовий провідник Роберт, який прибув із почетом до Чорного лісу, щоби привітати повстанську пару з одруженням. Невдовзі талановитий командир і відважний боєць отримав Золотий Хрест Бойової Заслуги першого класу. Другу таку ж нагороду УГВР присвоїла героєві посмертно.

Відділ особливого призначення, що його сформував Василь Андрусяк улітку 1943 року, розрісся до п’ятьох грізних повстанських куренів «Сивуля», «Дзвони», «Смертоносці», «Бескид», «Підкарпатський» із відважними й грамотними командирами Іскрою, Хмарою і Чорнотою, Чорним, Довбушем, Прутом. Сотнями «Верховинці» й «Бистрі» командували Вивірка й Бобик, Вихор і Сагайдачний; «Стріла», «Лебеді» й «Сірі» – Явір і Причепа, Вовк і Мур, Чорнота й Сапер. Партизанські сотні «Звірі», «Залізні», «Месники», «Гуцули», «Зелені», «Змії», «Заведії», «Чорні чорти» очолили сотенні Гроза й Крамаренко, Богун і Вихор, Павло, Крук і Тур, Шабля, Сокіл, Буря й Запорожець, Пиріг і Морозенко. Багатотисячне повстанське воїнство організувалося в тактичний відтинок Української Повстанської Армії «Чорний ліс», командиром і душею якого став майор Ґреґіт-Різун – той же Василь Андрусяк. Земля горіла під ногами червоного окупанта. Різунівці громили ґарнізони НКВД по селах і містах, вселяючи в понівечені зайдами людські душі надію на здобуття власної незалежної держави. Навіть на обласний центр Станіслав у лютому сорок шостого напали повстанці.

У четвер, 21 лютого 1946 року, востаннє бачилася Мрія (Євгенія Андрусяк) зі своїм чоловіком-воїном. Попрощались, аби через десятиліття навіки зійтися в кращих світах.

П’ятьма червоними пекельними колами оточили енкаведисти 215-го стрілецького полку під командуванням старшого лейтенанта НКВД Євтухіна повстанський відділ, в якому перебував командир відтинку Ґреґіт. Нерівний бій розгорівся 24 лютого. Чотири кола прорвав безстрашний Ґреґіт зі своїми вірними друзями. Куля підлого більшовицького підісланця наздогнала проводиря, коли той проривав уже п’яте диявольське коло – між селами Грабівкою й Глибоким. Тяжко поранений командир «Чорного лісу» відстрілювався до останку. Струнким явором поліг, скошений енкаведистськими кулями, залізно-надійний охоронець Горобець – Михайло Матіїшин із Посіча. Вхопився за прострелене серце відважний і мудрий політвиховник Боян – Борис Ковач. Сили покидали дуже командирове тіло з кожною втраченою краплею гарячої крові. Ще встиг усвідомити, що більшість його хлопців усе ж вирвалася з ворожого оточення. Душею, що готова була вже ось-ось покинути подірявлене тіло, щиро порадів за друзів-побратимів. Ослабленою лівицею притис до скроні цівку несхибного пістоля…

Начальник відділу «боротьби з бандитизмом» у Станіславській області полковник Костенко нарешті зміг святкувати свою чорну перемогу. Один із його численних аґентів-убивць утілив таки в життя частину нелюдського плану знищення командирів УПА. Самому Арсенові Григоровичу Костенкові до чужої крові не звикати. Ще 1920 року молодий тоді чекіст зумів увійти в довір’я отамана Пустовойта на Полтавщині й вистрелити йому в спину. Тепер уже полковник Костенко мав цілу зграю видресируваних убивць, яким доручав криваву роботу. Поруч з орденом Червоного прапора, одержаним за знищення отамана Пустовойта, на кітелі полковника Костенка закривавіла, либонь, ще одна нагорода Кремля – за підле вбивство полковника УПА Василя Андрусяка.

Скаженою собачнею обскочили енкаведисти нерухоме тіло людини, від однієї згадки про яку ще хвилину тому їм хотілося сірими мишами розбігтися по своїх тамбово-рязанських норах. Це ж бо його бадьористо-завзятий заклик «Не чую войни!» поривав повстанців до бою з удесятеро чисельнішим ворогом і спонукав до перемоги. Близько підійти більшовики не наважувалися, боячись навіть мертвого командира. Вбиті, але не переможені герої завжди наповнюють ляком темні душі боягузів-негідників. Оговтавшись, комуністичні мародери тремтячими руками сфотографували роздягнені тіла Ґреґота й Бояна.

У психіці й повадках окупанта за двісті років жодних змін не відбулося. Як колись славного ватажка опришків Олексу Довбуша, возили селами вбитого Василя Андрусяка на пострах людям. І опришка, і повстанця вбили зрадою, підступом. Одного панічно боялись і люто ненавиділи польські шляхтичі, а другого – московські комуністи. Вороги приходили оглядати обох мертвих героїв. Ні Довбуш, ні Андрусяк не мають могил, проте обидвом народним месникам зведено пам’ятники. Героїв любили сучасники, а нині нащадки вшановують їхню пам’ять численними піснями.

В Чорнім лісіВ Чорнім лісі, в темнім борі –сурми, поклики, пісні…там гуляють різунівці,славні лицарі грізні.Командир веде перед там,славний лицар бойовий,на його наказ щохвилівсі готові йти у бій.Як заграють скоростріли,в бій усі ідуть, як льви,йдуть повстанці переможно –України це орли.Б’ють Москву із України,розгорівсь народний гнів –кров ворожа ллється всюди,де йде відділ «Різунів».Піднімається повстання,Україна у вогні –над лісами над борамичути голос «Різунів».Сяє воля Україні,сяє полум’ям ясним,слава, слава різунівцям,слава лицарям грізним!БоянМи смілі воїни суворіМи смілі воїни суворі –Наш батько гнів, а мати месть.Брати ми грому і просторів –Борці за волю, славу й честь.Сміються ватри – юний регіт,Співає думу Чорний ліс.Душа повстанців – славний ҐреґітЦілує-пестить вірний кріс.Голублять сосни, мов дівчата,До бою серце грає марш,Рої залізні вже на чатах,Різун із нами – лицар наш.Сміються ватри – юний регіт,Співає думу Чорний ліс.Душа повстанців – славний ҐреґітЦілує-пестить вірний кріс.Чатуй, катюго, на заставах –Ми йдем назустріч вже тобі!Готові, друзі! Слава! Слава! –Лунає гимн, клекоче бій.Сміються ватри – юний регіт,Співає думу Чорний ліс.Душа повстанців – славний ҐреґітЦілує-пестить вірний кріс.За Тебе, рідна Україно,За кров святу Твоїх дітейНа суд покличемо руїни,І встане вічний Прометей!Сміються ватри – юний регіт,Співає думу Чорний ліс.Душа повстанців – славний ҐреґітЦілує-пестить вірний кріс.Марко Боєслав