Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 26

Увечері Сідалковський підійшов до Айстри вдруге:

— Вас довго чекати?

— Поки не здам касу. Гроші люблять рахунок, — знизала вона плечима.

— А жінки — гроші,— додав він.

— Не всі! Чи ви по собі міряєте? — І кинула на нього такий погляд, ніби хотіла спитати: «А вам у мені що більше подобається: гроші чи я?»

Сідалковський відчув, що його карта бита. І остаточно в цьому переконався, коли якийсь піжон у чорному фраці з «метеликом» на шиї пройшов повз нього, як повз телеграфний стовп, звично перевернув на дверях магазину табличку, помінявши «Відчинено» на «Зачинено», і професійно цмокнув Айстру в щічку, хоч вона підставляла йому губи.

На душі в Сідалковського стало так, як у Ковбика в роті на другий день після перепою. Євграф вийшов з магазину з таким виразом на обличчі, з яким виходять полководці із зали після того, як підписали документ про повну капітуляцію, хоч тайкома ще мріяли про реванш…

До Сідалковського, здається, вперше прийшло справжнє кохання. І цим коханням була Айстра, яка рішуче не підпускала його до себе. Тим настирливіше тягнувся він до неї, хоч відчував, що втрачає свою звичайну сміливість, яка раніше в нього ще й перепліталася з нахабством (це він вважав за друге щастя). Тепер у Євграфа навіть уявлення про всі ці людські категорії помінялися. «Щастя, — думав тоді Сідалковський, — це коли вона хоче тебе, а ти — її…»

Він безтямно брів золотим берегом Матвіївської затоки, шукаючи тіні й відради. Повівав легесенький південний вітерець. У повітрі висіла густа спека, тягло на роздуми і лінощі. Хотілося гарячого півдня, тіні під реліктовими секвойями, білих кораблів на голубому рейді, золотого піску, блакитного неба і газованої води з малиновим сиропом…

І раптом — крик! Він нагадував крик чайки, в якої несподівано зламалося крило і вона каменем падала в море, благаючи порятунку. Сідалковський кинувся туди, звідки долинув до нього той відчайдушний зойк.

За кущами верболозу лежав акуратно складений, як на прилавку подарункового магазину, набір з легенької сукні, босоніжок, халатика, рушника і протисонячних модних окулярів у жовтій (під золото) оправі. А недалечко, приблизно за два кабельтових, як визначив на око Сідалковський, то щезала, то виринала голівка в голубій спортивній шапочці.

Сідалковський, згадавши перші свої спроби на морі, ще ті, які він робив у територіальних водах Одеси, будучи юнгою торгового флоту, миттю зняв із себе одяг, залишившись у трусах з генеральськими лампасами, і кинувся напереріз хвилям і крикові. Адже він безпомилково здогадався, що цей крик може належати тільки жінці, а повз них Євграф узяв за правило ніколи не проходити, навіть на глибині двох-трьох метрів.

Коли він підплив ближче і схопив потопельницю за якийсь (так одразу, та ще й у воді, не визначиш) предмет жіночого туалету, вона обійняла його за шию з такою силою, що він одразу збагнув: «Тільки смерть розлучить нас…» Його мозок запрацював, як ЕОМ у критичному режимі, і через секунду видав настанову колишнього інструктора по врятуванню потопаючих: «Якщо потопельник ухопився за вас обома руками і ви не можете відірватися від нього, негайно опускайтесь на дно». Сідалковський так і зробив, якими б міцними й ніжними не здавалися йому обійми незнайомої, але щасливішим він відчув себе тоді, коли ті обійми раптом розімкнулися…

Випливли на поверхню майже одночасно. Сідалковський побачив перед собою таке миле й таке перелякане обличчя, заради якого можна було б іще кілька разів опуститися туди, де раки зимують, але з умовою, щоб потім разом виринути.

— Тільки спокійно, — скомандував сам собі Сідалковський, підштовхуючи дівчину за те місце, яке французи називають «святковим лицем». — Страх у нашій справі — третій зайвий.

Уже на березі, знесилено мліючи у нього на руках, вона намагалася посміхнутися як своєму давньому знайомому. Але посмішка вийшла синя й мокра. Тепер, ступаючи по розпеченому піску, в якому можна було пекти картоплю по-козацьки, Сідалковський не боявся її міцних, хоч іще й холодних, обіймів. Він тримав її на руках і йшов з нею так гордо й переможно, ніби щойно виграв небачену досі битву із стихією.

Врятована важко зітхнула. Сідалковський, наслідуючи її, зітхнув так само — і цим, як йому здалося, усе сказав. Коли русява голівка трохи просушилася на сонці, а її власниця дійшла тями і ступила до Сідалковського, щаслива й усміхнена, щоб подякувати йому за порятунок, той сторопів: перед ним опустилася на коліна та, яка досі вперто не дарувала ні закоханих поглядів, ні навіть сподівань на них. Це була волошкова красуня з магазину «Школяр». На її обличчі цвіла така щира й така вдячна посмішка, якої культторгівці не бачили навіть після взяття місячного виторгу за один день.

— Ви мене не впізнали? Як вас звати? — поставила вона одразу аж два запитання.

— Сідалковський.

— Айстра! — подала руку «Школярочка». — Спасибі вам. Я готова розцілувати вас як свого рятівника.

— Прекрасна форма вдячності,— відповів Сідалковський. — Але оскільки ви не вказали конкретний час, коли саме відбудеться така приємна для мене церемонія, то я гадаю, — окинув поглядом порожній пляж Матвіївської затоки Сідалковський, — що це краще не відкладати в довгий ящик.

Айстра подарувала йому ще один вдячний погляд, який вилетів, немов голубий промінь, з-під її вій і пронизав його серце наскрізь. Сідалковський скрикнув то від болю, чи від радості, але про себе, в душі, а вголос сказав:

— Тоді ближче до діла!

І з цими словами кинувся до найближчого кіоска, в якому продавали коньяк у стограмових «мерзавчиках» у необмеженій кількості, незважаючи на час продажу, визначений правилами торгівлі.

— П'ять «мерзавчиків» і десять бутербродів, — замовив він, а подумки, як завжди, додав: «Бо ніщо так не зближує людей, як добра випивка і закуска».

Айстра не зводила з нього погляду, сповненого вдячності і, здається, любові, і вечірньому сонцю не залишалося нічого іншого, як зійти зі сцени й передати пост спостереження дідусеві місяцю, який усякого набачився на своєму віку і тепер до найпалкіших почуттів був індиферентний, як сказав би у цьому випадку Клавдій Миколайович Хлівнюк.

— Сідалковський, мені холодно, — поскаржилася вона після перших ковтків коньяку, але таким теплим голосом, що він спочатку засумнівався в її щирості, але, заглянувши в її палаючі від щастя й бажання очі, в ту ж секунду безмежно повірив їй, бо по собі знав, як морозить під час лихоманки, надто таких молодих, як Айстра.

Він поспішив її зігріти в своїх обіймах, поки температура не піднялася ще вище. Сонце упало за обрій, посилаючи їм свої прощальні промені й тепло. В останньому Айстра вже не відчувала потреби — тепер для неї і сонцем, і теплом став Сідалковський.

З Дніпра повівало прохолодою, бензиновим чадом від моторних човнів, що йшли табуном, як натомлені мустанги на спочинок, і ще чимось п'янким, незайманим і вічним. Сідалковський назбирав сухого хмизу, дощок від розкиданої по березі тари, якої постійно не вистачає в приймальних пунктах склопосуду, і заходився розкладати багаття. Айстра, накрившись своїм платтячком та його піджаком, імітувала ритмічний дріб зубів, погрожуючи цілісності емалі. Потім почергово переходила від коньяку до бутерброда і навпаки.

— Люба моя, — застеріг Сідалковський, помітивши, що Айстра збирається запхнути до свого маленького ротика величезний шматок хліба з любительською ковбасою, — цим бутербродом ви не тільки поламаєте свої чарівні зубенята, а й попсуєте фігуру ще до того, як вас оберуть королевою пляжу.

Він ніжно обійняв її. Айстра випурхнула з його обіймів і побігла по піску, який ще не встиг охолонути, здіймаючи навколо себе сріблясто-червоні (від вогнища) фонтанчики, що вилітали з-під її бронзових, ніби виточених ніжок. Сідалковський наздогнав її й знову вхопив у свої міцні обійми. Дівчина стояла, відкинувшись усім станом назад, упершись обома руками в груди Сідалковського, заперечливо похитувала головою і повторювала одне-єдине коротеньке слово. Євграф знав, що ніяка сила в світі, незважаючи на непостійність у всьому іншому, не примусить її зараз змінити оте «ні» на інше коротке слово протилежного змісту. Але він знав також, що красномовність жінки найкраще зупиняти поцілунками, тож негайно припинив цей потік слів, заощаджуючи кисень і даючи спочинок маленькому Айстриному язичкові…