Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 34

— У тебе що?

— Професійна хвороба, — чистосердечно признався Карло Іванович.

— А-а! Від сидячки. Це гірше, ніж нежить, але краще, ніж венерична хвороба, — зареготав раптом Благоуханний від власного дотепу. — Чи не так?

— Я сімейний чоловік, — захищався головбух «Фіндіпошу».

— Усі ми сімейні до першого відрядження і першої кралі…— І, махнувши рукою, механічно додав, думаючи про щось своє: — Пити треба менше! І — Я ж не п'ю! Я уже казав!

— Води мінеральної. З газом! — А тоді не витримав, запитав: — Ну, де він там, твій шеф? Гроші в касу вносить?.. Ти точно, Бубон, знаєш, що йому довіряти можна? Пика у нього благородна. Але в очах лукавинки. Хитрий, видать! Га?

— Благородний. Ручаюсь… — І несміливо додав: — Як сам за себе.

— Ну дивись. Бо потім з тебе шкуру спущу. Здиратиму разом з шапкою і кожухом. Клич його. Не можу терпіти, коли тягнуть жилу з вола.

Благоуханний несподівано порожевів, як обрій при заході сонця, потім обличчя стало світло-бурячковим, поступово набираючи ніжних пастельних тонів.

— Шановний, — злякався Карло Іванович. — Одну хвилиночку… Я вже біжу.

Збирались недовго, як по команді «тривога!». Відчувалася в цій справі фіндіпошівська оперативність, якій позаздрив би будь-який військовий підрозділ. Ніхто не розкачувався, не метушився, як на роботі. Кожний чітко і ясно знав свою функцію. Підводив тільки Антоша: його ніяк не могли знайти. Останнім часом фіндіпошівський шофер узяв моду спати на відкинутому сидінні автомобіля, не попередивши про це нікого, і цим самим дезорієнтував Панчішку: той, виглянувши у вікно, не помітив Антошиної голови на сидінні авто, як, до речі, не помітив і того, що в автомобілі начебто немає переднього сидіння.

І тільки після активних дій Мамуні Антоша був знайдений у кабіні, але з такою заспаною, за висловом Ковбика, мармизою, що на ній відбилися не лише візерунки чохлів, а й два гаєчні ключі розміром вісім на десять і одинадцять на тринадцять. Антоша схопився з таким виразом на обличчі, який найчастіше можна побачити у пожежників при команді «підйом!» або в нічних сторожів, котрі зненацька виявляють, що півфуфайки уже згоріло, а ватні штани тільки димлять. Кліпнувши кілька разів очима, шофер спокійно повернувся на правий бік з наміром уквітчати візерунками ще й праву щоку. Марно намагався наполегливий Мамуня вдруге вивести його з горизонтального положення, аж поки йому на думку не спало запитати в Антоші: «Як діла?»

— Діла у прокурора, — в ту ж мить прокинувся Антоша і здивовано поглянув на Мамуню, як новонароджений на світ. — Діла у прокурора, — повторив він. — А у нас ділішки…

— Антошо, їхати треба. Їхати! До нас прибув ревізор, — реплікою з п'єси Миколи Васильовича Гоголя повідомив Мамуня, але Антоша від класики, як від автоінспекції, намагався триматися подалі.

— Куди везти?

— Тобі скажуть, Антошо. Стратон Стратонович сам скаже, — гукнув Мамуня і радісно помчав у «Фіндіпош» доповісти про виконаний обов'язок.

Панчішка, потираючи руки, стовпчиком загортав у білий папір чарки, Ховрашкевич складав у портфель ножі й виделки, Понюхно нарізав хліб, але з таким розрахунком, щоб буханці зберігали поки що свою форму, Кнюх клав високомарочні коньяки, — пляшка до пляшки, як снаряди від сімдесятип'ятиміліметрової гармати, — у валізу Стратона Стратоновича, яку він спеціально для цього привіз із Парижа. Валіза зовні скидалася на звичайний «дипломат», але всередині у неї перегородки лежали не вздовж, як у «дипломаті», а впоперек і розсувалися, як міхи гармошки, відповідно до товщини пляшки.

Поки сонний Антоша з червоно-білими візерунками на лівій щоці прогрівав і розвертав машину, Стратон Стратонович поважно, як полководець після здобутої перемоги, походжав повз вікна «Фіндіпошу» і згори вниз дивився на всю оту метушню. Очевидно, після першого переляку, якого нагнав йому в душу Благоуханний, знов набирав свою форму. Склянка коньяку, випита похапцем у кабінеті Ховрашкевича і хутко внесені в касу Адамові Кухлику гроші повернули йому звичну самовпевненість, і тепер він міг спокійніше дивитися на ревізора, говорити з ним на рівних, з власним глибоким переконанням, що чеснішого, ніж Ковбик, на сьогодні на світі нема. Благоуханний, помітивши деякі переміни в поведінці Стратона Стратоновича, відчув у собі бажання продовжити пресинг, але й шеф «Фіндіпошу» неабияк розумівся на психології. Він згадав закон Ома: чим більший опір, тим більша напруга, — тож негайно поклав собі відключитися від своїх давніх звичок і прикинувся битим. Пам'ятав: битого уже не б'ють зовсім, а якщо й б'ють, то не з таким азартом. Як перше, так і друге його влаштовувало. Але більше — перше.

«Волга» плавно підкотилася (Антоша був майстер своєї справи, незважаючи на постійні недосипання чи, навпаки, пересипання) до самісінького Стратона

Стратоновича і зупинилася так, що праві передні дверцята завмерли якраз біля лівого плеча Стратона Стратоновича. Благоуханний уперше бачив такий спарений номер між директором і водієм, тож не стримався, сказав сам до себе:

— Майстерна злагодженість!

Ковбик, не згинаючись у тулубі, сів і гордо відкинув голову трохи назад, дивлячись кудись у безмежний простір.

— Проси, — наказав він Антоші, не повертаючи ні голови, ні корпусу.

— Сідайте, товариші! — гукнув Антоша. — У нас не міліція, на запрошення відгукуватися можна.

— Ти без коментарів не можеш! — прошипів йому Ковбик, некліпно дивлячись у той же простір.

— Без прогресивки не можу, а…

— Ну-ну, — перебив його Ковбик. — Сичів возиш. Ось тобі й прогресивка….

— Не сичів, а грачів, — уточнив Антоша.

— Не вмер Данило, так болячка задавила, — буркнув Стратон Стратонович і, перекидаючи фразу через плече, звернувся до Благоуханного, який саме залазив до автомобіля: — Ну, як ви там, Едуарде Кайтановичу?

— Спасибі, уже сиджу!

— Сидітимете пізніше! Зараз ви поки що катаєтесь, — уточнив строго Ковбик.

— Да-а! — чогось розсміявся раптом Антоша, ніби Стратон Стратонович видав якийсь дотеп.

Едуарду Кайтановичу стало не по собі. Чи то на нього діяло чисте кобилятинське повітря, чи то вперше відчув, що не один він артист на білому світі…

Спочатку до лісу мала виїхати тільки фіндіпошівська «еліта»: Ковбик, Панчішка, Ховрашкевич і вкрай необхідний сьогодні Карло Іванович Бубон. Але в останню хвилину Ковбик подав команду взяти ще й Хлівнюка, Понюхна, Кнюха і Октавіана Мамуню з «необхідним предметом». Панчішка отой «необхідний предмет» зрозумів по-своєму: резервна пляшка. Видно було, що нічого з того не зрозумів і Ховрашкевич, але вдав, що розуміє все, і тихо, по-змовницьки прошепотів:

— То так треба. Стратон Стратонович знає, що робить… Деталі потім…

— Ви поїдете другим рейсом, — наказав Ховрашкевичеві й Панчішці Ковбик. І, помітивши в їхніх очах неприховану печаль та сирітську образу, додав: — Машина за вами прийде.

— То ми приїдемо на таксі.

— Ніяких таксі, Ховрашкевич. Зайві свідки тільки слідчим потрібні.

— А Кнюх, Понюхно, Хлівнюк?

— Які вони свідки — вони співучасники. Питимуть же разом з нами… А ви б тим часом мотнулися у магазин та прихопили б квашеного кавуна. Бо, як на мене, то для закусі немає нічого кращого, ніж квашений кавун. А ви як на це дивитеся, Едуарде Кайтановичу? Бачу, ви такої ж думки!

Благоуханний ствердно кивнув головою.

Колишній Сазонів яр, знаний під такою назвою жителями Кобилятина-Турбінного, фіндіпошівці давно перехрестили на Стратонів яр на честь свого шефа. Ковбик знав про це, але не ображався. По-перше, йому було приємно, а по-друге, вони так часто туди виїжджали, що він незабаром повірив, що це його справжня назва, а Сазонів яр з'явився значно пізніше, так би мовити, для конспірації…