Претенденти на папаху - Чорногуз Олег - Страница 38

Благоуханний по-ревізорськи зиркнув на Стратона Стратоновича і мовчки випив.

— То я перепрошую, — одразу замість закуски почав годувати словами присутніх Ховрашкевич. — То дуже Цікавий тост виголосив Стратон Стратонович. То я його теж чув, але забув… То після того тосту п'ють усі начебто, але кожен думає про своє. Най вони виздихають! Це маються на увазі наші вороги. У кожного є свої вороги, і то…

— Слухайте, Ховрашкевич, — перебив його Стратон Стратонович, — закусіть спочатку. Дайте хоч тут подихати свіжим повітрям… Краще покладіть он ще один бутерброд з ікрою Едуардові Кайтановичу! Ви з якою ікрою любите — з чорною чи червоною? — повернувся він до ревізора.

— Бугу-у-у, — намагався щось сказати Благоуханний, але шматок домашньої ковбаси, який він їв разом з осетровим баликом, видно, застряг десь по дорозі між піднебінням і горлом і не давав можливості ревізорові сформулювати свою думку ясніше.

— Ви б, Ховрашкевич, краще налили чоловікові. Бачите ж, що людині важко…

— То я перепрошую, але наливати чарки — то функція не моя, — образився Ховрашкевич. — То справа Масіка, — вказав він на Панчішку. — Прошу пробачення, Панчішки.

— Ви запитували мене про ікру? — нарешті проковтнув шматок Благоуханний. — А хочете, я вам анекдота про ікру розкажу? Власне, два анекдоти…

— А чого ж, — посміхнувся Ковбик. — Але спочатку ще по одній, щоб до пари. Без пари навіть піп не може…

— Так от, анекдот про попа…

— Про попа чи про ікру?

— Про попа з ікрою…

— Я знаю про попа, о, і сало, — раптом вихопилося у Мамуні, а обличчя його тієї ж хвилини пішло такими червоними плямами, що аби його поставити на перехресті, то всі автомашини зупинилися б.

— Октавіане, — по-батьківськи звернувся до Мамуні Ковбик, — про сало потім. Послухаємо про ікру. Давайте, Едуарде Кайтановичу!

— Запросили якось молодого попа на хрестини. Похрестив піп дитину, а тоді, як і годиться, — до столу. Господар розсадив гостей. Посередині стола поставив глибоку миску з ікрою і встромив у неї велику дерев'яну ложку.

— То я чув, але перебивати не буду, — засовався Ховрашкевич.

— Михалку, — закликав його до порядку Стратон Стратонович, — ви ж майже інтелігентний чоловік. Університет закінчували. Ви ж не Сідалковський з незакінченою вищою. Навчіться не перебивати старших…

— То я, Стратоне Стратоновичу, чув про трохи іншого попа… Але я вже мовчу, Стратоне Стратоновичу…

— Чув, чув! — скривився Ковбик. — Я, може, теж дещо чув, але ж маю витримку! Чули, так сходіть он під сосни, послухайте, про що вони зараз шепочуться. Ну оці мені фіндіпошівські ціцерони, — похитав головою, як лев гривою, Стратон Стратонович. — Продовжуйте, Едуарде Кайтановичу, поки воно цигарковим димом затягується…

— Так от, поставив господар велику миску з ікрою, встромив дерев'яну ложку і запрошує гостей закусувати. Ну, батюшка миску до себе, за ополоник, — і починає наминати ікру сам. А гості сидять і тільки дивляться. «Як же йому делікатніше сказати, — думає хазяїн. — Ікра ж на всіх, а не на нього одного». От і каже: «Батюшка, а ви знаєте, що це ікра, а не гречана каша?..» А піп йому у відповідь: «Нікакого сравнєнія!» І далі продовжує набивати пельку. Господар знову до нього: «Батюшка, а ви знаєте, як тепер дорого ікра коштує? Сто карбованців за кілограм…» — «Вона етого і стоїть». Дивиться на нього хазяїн: у мисці вже дно видно, а гості ще й не пробували. «Батюшка, — знову господар до попа, — у цій мисці було три кілограми…» — «Почті і достаточно», — відповів піп.

Першим гримнув сміхом Стратон Стратонович, хоч по всьому видно було, що йому сміятися не хотілось. Другим залився Панчішка, його активно підтримав Мамуня. Але найбільше анекдот сподобався Кнюху, який так сміявся, що аж вискочив на галявину, де вже смажилися у мангалі шашлики, що їх Хлівнюк поливав червоним вином «Каберне», не забуваючи водночас і про власне пересохле горло.

— Я колись був у Москві, о, і заходив до свого дядька, о, — почав було Мамуня, що несподівано для себе, а особливо для Стратона Стратоновича, осмілів. — Так от дядько, о…

— Про дядька потім, — безцеремонно, як завжди, перебив Октавіана Стратон Стратонович. — Давайте ще по одній. Бог любить трійцю, а…

— Я не про дядька, о, я теж про ікру, о…

— Добре, Октавіан, добре, — сказав, ніби погладив по голівці, Стратон Стратонович. — Може, ви скажете слово, Едуарде Кайтановичу?

— Ну що ж, я — так я. Хочу випити цей тост…

— То я пробачаюсь, — не витримав Ховрашкевич. — Тост не п'ють. Тост виголошують. П'ють те, чим наповнена чарка чи, скажімо, в даному конкретному випадку склянка, або її ще в народі називають гранчак. Гранчак — це від слова…

— Михайле Танасовичу, — знов зупинив його Стратон Стратонович. — Ви б хоч зараз обійшлися без оцих філологічних вправ. Та й навчіться зрештою не перебивати людей. Це ж суцільне безкультур'я!

— А освіта, то я вам скажу, культури не дає… Освіта, то…

— Воно й видно…

— Слухай ти, грамотний, — раптом втрутився в їхній діалог Благоуханний. — Я теж, може, грамотний! І дещо мислю не тільки в граматиці, а й бухгалтерії. Бубон може підтвердити. Він мене по роботі давно знає…

— То я прошу на мене не «тикати»! — Ховрашкевич налився кров'ю, збираючись у рішучий контрнаступ.

— Михалку, — заблагав Стратон Стратонович, — пожалійте моє хворе серце і дітей Бубона, — раптом спрямував він скандал в інше русло, водночас відводячи від себе біду і нав'язуючи підлеглим думку, що не Карло Іванович Бубон рятує його, Ковбика, а він, Ковбик, Карла Івановича.

Карло Іванович вловив невдячну нотку Стратона Стратоновича, але вставити своє слово уже не було куди. Благоуханний наступав. У повітрі запахло смаженими шашликами, а під ногами почала парувати земля.

— Вийдіть на свіже повітря, Ховрашкевич! Вийдіть, але перед цим попросіть пробачення в Едуарда Кайтановича…

— Гаразд! — протверезів раптом Ховрашкевич. — Гаразд, я вийду, але то я роблю тільки з поваги… — він хотів сказати «до сивої голови Бубона», але своєчасно згадав, що Карло Іванович лисий, і поправився: —…до колишньої сивої голови Карла Івановича.

— Шановний, що ви з мене іменинника робите! — розгнівався Бубон, який завжди не любив Ховрашкевича, а особливо в ті хвилини, коли доводилося видавати йому більші преміальні, ніж Карло Іванович виписував сам собі.

Благоуханний несподівано схопив склянку і випив. Стратон Стратонович скористався паузою, підніс йому бутерброд і склянку мінеральної.

— Тоста так і не сказали….

— А я ще скажу! — пообіцяв ревізор і підставив чарку з такою рішучістю, ніби хотів довести, що, окрім посади, йому втрачати вже нічого. — Я п'ю, — Благоуханний струснув головою, — я хочу випити чарку. За всіх вас! Окрім цього чоловіка, — кивнув він на Ховрашкевича. — Хочу побажати вам, щоб ви більше ніколи не зустрічалися з ревізорами. Особливо такими, як я.

— Пробачте, Едуарде Кайтановичу, але з такими, як ви, ми раді зустрічатися завжди…

— Прошу без натяків, Стратоне Стратоновичу! Я сьогодні просто вас пожалів. Це ваше щастя, що в мене сьогодні день народження і я добрий!

— О-о-о! — розкрилося відразу кілька ротів. — За ваше здоров'я! Тільки до дна! Вітаємо! Сердечно вітаємо! Багато років життя і побільше фінансових операцій…

При слові «операцій» Ковбик якось нервово сіпнувся, крикнув «Мамуня», ніби подаючи найкоротшу в світі команду, і запросив усіх з альтанки на свіже повітря.

— На свіже півлітря, — скаламбурив Ховрашкевич.

Вийшовши на галявину, всі раптом відчули бажання ще трохи випити і після цього заснути. Алкоголь і свіже повітря — і те, й друге валило з ніг, але що зараз діяло сильніше — важко було сказати. Поруч мангала просто на пеньку сидів з порожньою пляшкою з-під «Каберне» Клавдій Миколайович Хлівнюк і заспівував арію Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм». Але знав, видно, тільки чотири слова: «Смерть одна розлучить нас…» — а тому час від часу повторювався. Обличчя Панчішки розпливлося в такій чарівній посмішці, що більшість з присутніх втратили дар мислення і, що б Масік не казав, лиш ствердно кивали головами. Колір обличчя Благоуханного нагадував набір пробних фарб на палітрі і недосмаженого Хлівнюком шашлика. Едуард Кайтанович глянув на Хлівнюка, що затягнув чергову арію, і хотів теж заспівати, але взяв тільки той самий мотив, а слова повставляв зовсім з іншої пісні, і вони заревіли дуетом, прислухаючись кожний до самого себе.