Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович - Страница 56

— А телепатичне поле? — З надією запитав Меркурій.

— Теж нічого. Ніби вони не мислили. Це мене найбільше вражає.

— Арімане, — схвильовано озвався Меркурій. — Може, ти помилився тоді?

— Коли тоді? — напружено перепитав Аріман.

— На конгресі.

— Що ти хочеш сказати?

— Може, Горикорінь мав рацію? І треба було врахувати його думку?

— І поставити під сумнів авторитет центру? — зловісно запитав Головний Координатор. — І відмовитися від грандіозного експерименту заради невідомо яких перспектив?

— Але ж ти бачиш, вони знали щось таке, чого не знаємо ми… Чого не знаєш ти…

— Тим гірше для них, — сухо сказав Аріман. — Вони протиставили себе всім жителям системи. Я мушу знати, де вони і що діють. Доки така сильна група Космократорів безконтрольна, нам загрожує небезпека, яку ми не можемо врахувати. Забудь про все інше — розв’язуй це завдання. У твоєму розпорядженні всі можливості системи: зв’язок, енергетика, контроль. Я жду!..

— Але ж…

— Що?

— Хоч би натяк. Що думаєш ти? Невже в тебе нема жодної ідеї?

— Є один здогад, — важко сказав Аріман. — Але він надто фантастичний.

— Ти вже відкинув ідею Горикореня, вважаючи її фантастичною й абсурдною, — різко відповів Меркурій. — Маєш тепер страхітливий вузол, який треба розплутати мені. Прошу тебе, який здогад?

— Тобі щось каже назва: Зоряний Корсар?

— Ніколи не чув, — замислився Меркурій. — Що це таке?

— Прадавня легенда. Про історію перших космічних циклів.

— Навіщо мені легенда?

— Мені здається, що вона має зв’язок з даною ситуацією.

— Де можна познайомитися з легендою?

— У Космічному фонді системи. Секретний відділ.

— Он як? Секретний? Чому вона там?

— Ім’я Зоряного Корсара — табу. З давніх-давен. Це — отруйне зерно, яке тепер у діяльності Космократорів дало свої парості. Познайомся з легендою, подумай. І не зволікай! Космос не чекає!

— Я зроблю все, що можу.

— І навіть більше, — суворо сказав Аріман. — Навіть більше, ніж можеш.

Його вогнисті очі гіпнотизували Меркурія, пронизували наскрізь, вимагали. Вони насичувалися демонічною силою, одбирали волю. Як завжди, космослідчий насилу витримав погляд Головного Координатора, підняв руку в прощальному вітанні.

…Перелетівши на сектор Космічного фонду, Меркурій попрямував до Історичного відділу в секретному Тартарі. Особистий психокод розімкнув гравіополе, і космослідчий опинився в найпотаємнішому місці системи. Сюди не міг дістатися жоден з Космократорів Ари, жоден з координаторів, не кажучи вже про звичайних жителів планетарних секторів. Лише Аріман міг знайомитися з матеріалами секретного Тартара і його довірені уповноважені.

Меркурій не витрачав даремно часу. Він хутко віднайшов у магнетеці потрібний код, і психосторож Тартара повідомив йому, де знаходиться кристалозапис легенди про Корсара.

І ось що відкрилося космослідчому в просторовому об’ємному екрані…

ЧАСТИНА ДРУГА

Астероїд Свободи

Блакитне Світило схилялося до обрію, сипало в море щедрими руками іскристі зерна променів. Тепла хвиля ласкаво співала материнські колискові пісні, манила вічним спокоєм, забуттям, нескінченною насолодою.

Гледіс раювала. Море обнімало її, ніжило, напоювало запахами далеких тропічних квітів, які прозора течія несла від буйно-зелених екваторіальних островів. Що ще потрібно? Так би вічно відчувати себе нероздільною часткою великого моря, нескінченного неба, променем Блакитного Світила, який грає мерехтливим світляним метеликом у глибині океану буття.

Гледіс поворухнулася, розбиваючи солодку млість знемоги. Лежачи на хвилі горілиць, вона почала гребти руками, запливаючи далі й далі в море. Над нею в лазурному небі пролітали тонкокрилі сіро-блакитні керали, мелодійно скрикуючи. Дівчині здавалося, що й вона пливе разом з ними у невідому далечінь, і тому казковому польоту не буде кінця.

— Зона безпеки закінчилася. Вертайтеся назад, — почувся різкий голос над нею.

Гледіс здригнулася. Чари розвіялися. О, ці нестерпні пунктуальні механічні створіння — вартові безпеки. Вони всюди, де й не сподіваєшся їх зустріти, — на воді й повітрі, під водою, в лісах. Неможливо навіть покінчити самогубством — біосторожі перехоплять, введуть медичні стимулятори, перев’яжуть рани, при потребі ще й викличуть негайну допомогу, щоб відправити потерпілого до лікарні. Це прекрасно — така турбота про життя людини, але інколи так хочеться забути, що ти не сам. Думати, що під тобою лише бездонна глибінь моря, а вгорі — неосяжне небо і в ньому прекрасні сіро-блакитні птахи…

Вона сердито глянула вгору. Над нею кружляв рожевий диск, на ньому пульсували золотисті вічка кіберрецепторів. Гледіс махнула рукою, крикнула:

— Ти мені набрид. Лети собі геть!

— Не можу, — спокійно відповів вартовий. — Ви порушили зону безпеки. Повертайтеся.

— Не вернусь. Я хочу далі. Мені хочеться побути самій. Лети, бо поскаржуся Кареосу!

— Закон для всіх, — заявив вартовий. — Правитель Орани теж підкоряється йому. Назад!

Дівчина, сміючись, пірнула під воду, заглибилася в прозору хвилю. Вартовий спалахнув тривожними малиновими вогнями, до нього невдовзі підлетіли два помічники і, розбризкуючи зеленаві хвилі, кинулися вслід за Гледіс. Довгими м’якими щупальцями вони обняли її і винесли на поверхню, не зважаючи на те, що вона шалено опиралася.

— До берега, — наказав біовартовий.

Незабаром Гледіс уже стояла на білому піску пустельного пляжу, невдоволена тим, що механічні потвори так безжально зіпсували їй купання. Проте вони й тут не залишили її в спокої — накинулися з пінистими губками і почали обмивати її тіло запашними розчинами, а потім висушувати теплими потоками штучного вітру.

— Вас нести до вілли? — діловито запитав біовартовий.

— Ще цього не вистачало, — гнівно сказала дівчина. — Я не маленька дитина і не хвора.

— Як хочете, — байдуже заявив вартовий. — Пересуватися древнім способом дозволяється. Цим не порушується ваша безпека.

— Замовкни! Ти мені набрид.

Вона ще раз глянула на море, на вогнистий обрій, що наливався густим фіолетом, і рушила додому. Пісок ще зберігав тепло дня, ніжно цілував босі ноги дівчини. А далі її зустріли горбаті дюни, порослі сивим високотрав’ям, покрученими смолистими хвоями, стовбури яких іскрилися в променях світила бузковими краплями пахучої живиці. Гледіс, не зупиняючись, зірвала один такий наростень, вкинула в рот, почала жувати. Живиця приємно холодила піднебіння, бадьорила свідомість. Ця звичка залишилась у дівчини ще з дитинства.

Гледіс опинилася на майданчику, викладеному зеленкуватими плитками. Біовартовий покинув її, ввічливо побажавши доброго настрою. Звідси починалися саморушійні дороги, обладнані всіма хитрощами безпеки. Дівчина ступила на сіру стрічку шляхотранспортера. Підстрижені кущі квітучих аса-лій попливли назад. Густі сади дихали ароматами стиглих плодів, з отворів кондиціонерів в обличчя віяв свіжий вітер, насичений активізуючими газами.

Між високими деревами замаячила невелика будівля в старовинному стилі: півкільце з рожевого граніту, оточене граціозними колонами. В обіймах півкільця ліниво струмилася прозора вода в глибокому басейні, там плавали екзотичні риби з екваторіальних озер, розцвітали лілії з ніжно-блакитними пелюстками. А далі, за будівлею, — суцільна стіна древнього реліктового лісу, високий мур і смуга жовтих сипучих пісків шириною на п’ять мі. Жодна нога не може ступити на заповідну територію — адже тут живе сам Кареос, правитель планети Орана. Ніщо не повинно турбувати спокій першого громадянина Вселенської Спілки, адже кожна хвилина його життя належить людству.

Шляхопровід передав Гледіс ескалатору, і вона опинилася перед входом до вілли. Стрілчасті двері, окуті старовинною міддю, безшумно відчинилися, дівчина пройшла до широкої сферичної зали. З прозорого купола падало різнобарвне проміння, воно мерехтіло на суворих мордах древніх химер, які могутніми спинами підтримували склепіння. А внизу всі стіни займали темно-матові екрани управління. Кілька з них сяяли світловими рисами діаграм, на одному видно було обличчя літньої людини, яка щось говорила. У кріслі перед пультом управління сидів Кареос. Відчувши, що прийшла Гледіс, він повернув до неї обличчя, підбадьорливо усміхнувся. В чорних молодих очах промайнуло схвалення.