У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович - Страница 11

— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі. Може, почнемо, Туо?

І Туо починав. Голос його звучав рівно, без притисків, навіть монотонно. Слова передавали інформацію і тільки інформацію, не було жодного речення, що розсипалося б святковим фейєрверком, не відчувалося ніякого емоційного забарвлення. Проте слухали його з великим захопленням.

Навіть Марта не стомлювалася. Останнім часом вона взагалі побадьорішала — наслідок ін’єкцій різних вітамінів, найважливішим з яких Туо вважав В-48. Після закінчення курсу він розпочне лікування гіпнозом…

Тим часом ця дивовижна людина розповідає приголомшливі речі. Інколи Марті, та й не тільки їй, здавалося, що все це не розповіді, а сеанси навіювання; Марта бачила себе на тій далекій планеті в сузір’ї Ліри — філії Землі, була свідком її незвичайної історії.

— Сорок дев’ять тисяч дев’ятсот сімдесят сім років тому земний космічний корабель, після довгих років блукання в просторах Всесвіту, відкрив у сузір’ї Ліри планету, дуже схожу на рідну Землю… — так почав Туо свою першу розповідь.

“Майже п’ятдесят тисяч років тому?” — мовчки здивувалася Марта.

“Певне, він помилився, — подумав Робер Лаконтр. — Тоді людство ще було стадом тварин. Фантазувати треба про майбутнє”.

“Але ж у нього пам’ять!” — радісно заблищали очі в Аніти.

“Краще розповів би щось із нашого життя, — подумала Мартина мама. — Нащо ті фантазії?”

Ну, а що думали звірята — лишається їхньою таємницею.

Тепер достовірно невідомо, чи експедиція землян мала на меті, відкривши підходящу планету, оселитися на ній і тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосі, чи, може, з інших якихось причин, але ті космонавти лишилися назавжди в сузір’ї Ліри. Легенди Філії, а це все-таки своєрідна інформація, розповідають, що змучений довголітніми мандрами Штурман, прочитавши дані спостережень планети: розміри, щільність, сила гравітації, склад атмосфери, період обертання, напруга магнітного поля і багато інших показників, аж до температури на полюсах, — вигукнув: “Нарешті — друга Земля! Годі блукати!..”

Величезний космічний корабель у вогні й диму опускався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, розвіявся дим і охолола пошарпана в міжзоряних глибинах обшивка, відсунулися захисні плити ілюмінаторів. Перед жадібними очима космічних мандрівців з одного боку синіла вода, з другого темнів гай, з третього підносилися аж до неба снігові вершини гір, а з четвертого — до самісінького обрію розкинувся степ. Дивилися як заворожені — дехто з побоюванням і недовірою, дехто з надією, але всі — з цікавістю. Чи буде ця планета ласкавою матір’ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закінчити життя, — відчували, здогадувались і старші й молодші. Якось одразу змінилася атмосфера в колективі, і оте штурманське “годі блукати” було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, мабуть, сталося з ракетою та й із самим Штурманом, і це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до берега! Дехто навіть запевняв, що була одержана якась незрозуміла інформація з Землі.

Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Вітерець ворушив його посріблене волосся, усі згори бачили — і це фіксувала стереофотоапаратура, — як він вийшов за чорне коло, випалене дюзами на ґрунті планети, вийшов, підніс руки, наче хотів когось обняти, і впав. Саме так — не ліг, а впав, як підкошений колосок.

Спустилися, підбігли до свого керманича — він лежав ниць, розкинувши руки, пальці стискували жмутки трави…

Поховали Штурмана під ракетою — перша смерть і перша могила на новій планеті. Та ракета і могила під нею, залиті згодом прозорим пластиком, стоять і досі — Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фільмокристаликів, та вони пропали під час катастрофи в Сахарі, і зараз немає змоги продемонструвати фільм із життя Філії.

Марта опускає очі, дивиться на свої сухорляві руки, а бачить той високий обеліск, і могилу, і сивоголового Штурмана — ось він знову падає в траву. Вона й без фільму все уявляє — слухає Туо і уявляє. І їй ніскілечки не дивно, що бачить і могилу, і живого чоловіка, якому легкий вітрець ворушить волосся.

Почалася Доба заселення планети…

Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракеті — це була їхня фортеця в чужому, зовсім незнайомому, а можливо, й ворожому світі. Та незабаром виявилось, що світ цей якщо й не зовсім гостинний, то в усякому разі неворожий. На превеликий подив, ні тварин, ні птахів на континентах не виявили. Рослинність багата, а тваринного світу не було зовсім. Зате моря і океани аж кишіли — і рибами, і ссавцями. Певне, був колись період жорсткої радіації Веги. Вода захистила своїх мешканців, а суходоли втратили…

Цілий вечір Туо розповідав про свою далеку планету. Малював материки, переповідав легенди, історичні події.

— Усе у нас є: виробничі комплекси, інститути, стадіони, театри… Немає тільки в’язниць. Жодної не було й немає. В голові філійця не може з’явитись навіть думка про насильство над членом свого колективу.

— А що ж ви думаєте? — гладив лисину Лаконтр. — Хіба в нас такого не може бути?

— Наша історична наука твердить, що таке суспільство, правда, на трохи нижчому технічному рівні, було колись і на Землі — в теперішній Африці. Майже всю північ цього великого континенту — саме, де тепер Сахара — займало одне грандіозне місто — Центрум. На Філії й зараз думають, що це місто існує. Якщо я повернуся туди і скажу, що замість красивого велетенського міста, що своїми терасами-садами підносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що від того витвору людського генія не лишилося й сліду не тільки на поверхні планети, а й у головах людей, — мені не повірять. Хіба може батько… Мій батько історик — з самого малечку я захоплювався його розповідями про Землю… Якщо мені вдасться організувати розкопки в Сахарі — людство переконається, що його цивілізація нараховує сотні тисяч років…

— А ви бачили, Туо, знімки фресок Тасільї? — обізвалася Марта.

— Бачив. Мені здається, що це відлуння тієї стародавньої високорозвиненої цивілізації, яка вже сягала космосу…

— І залізний стовп у Індії…

— І розплавлене скло в Сахарі…

— От бачите, ще й тепер є сліди тієї культури, але, на жаль, тільки сліди.

— А яка нам зрештою різниця: чи починати історію від шумерів, чи від Центрума? — знизав плечима Лаконтр. — Ну, додали б іще тисячі років…

— Початок історії відсунувся б не менше як на сто тисяч років, — сказав Туо.

— Ну, нехай і на сто. Що з того? Заробітку в мене як не вистачало, так і не вистачає, а вони розводять… абстракції!

Туо подивився на нього не то з жалем, не то з докором.

— Помиляєтесь, шановний Робер. Ці абстракції стосуються теперішнього життя. Ви переконаєтесь. Усі переконаються, як тільки ми знайдемо Археоскрипт.

— Як ви сказали? Археоскрипт? — Лаконтр аж сіпнувся вперед, наче хотів підвестися з крісла. — Кес кесе?[3]

— Археоскрипт — це стародавній документ, опущений в глибину земної кори в Центрумі, — сказав Туо і далі пояснив; — Це, звичайно, не один документ, а великий бункер. В ньому відеокотушки, на яких зафіксовано все, що тоді вважали важливим і цікавим; є там — в натурі — і різні експонати технічних виробів та мистецтва… І макет самого Центрума, виготовлений із мамонтових кісток.

— Цікаво… — замислено сказала Марта. — Подібну капсулу закопано в Нью-Йорку під час Всесвітньої виставки 1939 року.

— На якій, до речі, я побував, — додав Лаконтр. — Тоді я ще не був лисим.

— Невже й ту капсулу… вкриє пустеля? — раптом сказала Аніта, дивлячись стривоженими очима поперед себе. — Який жах!..

— Це не виключено, — сказав Туо, — якщо людством керуватимуть… Фраги. Так-от Археоскрипт… Він був замурований того самого дня, коли космічний корабель на чолі з Штурманом зійшов з навколоземної орбіти і, набираючи третьої космічної швидкості, почав заглиблюватися в простір. У нас, на Філії, є знімки Центрума, зроблені з космосу — грандіозна споруда! Там жило, мабуть, три чверті населення земної кулі…

3

Що це таке? (Франц.)