У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович - Страница 14

Лаконтр знову взяв пляшку і налив шкалика. Цокнуло шкло.

— Ну, знаєте… Я вважаю вас… геніальною людиною. Але ж і колись у нас були генії, причому дуже яскраві. От хоча б Леонардо да Вінчі…

— А звідки тато знає, — перебила Марта, — можливо, Леонардо да Вінчі і з’явився з Філії, його біографія невідома. А все, що він робив, випереджало свій час на цілі століття!

— Ну, знаєш… — почав Лаконтр. — Ти ще скажеш: і Свіфт, і Ньютон…

— А що ж? — не відступала Марта. — Може, й вони. Можливо, навіть Ейнштейн…

— Фантазуй, фантазуй.

— А цікаво, що сказав би тато, коли б… ну, сто років тому йому хтось доводив, що можна буде розмовляти через океан, та й не тільки розмовляти, а й бачити, скажімо, з Парижа те, що діється в Монреалі… Та ось ми вдома бачили Експо-67! Що б тоді тато сказав?

Лаконтр ковтнув рому і лукаво поглянув на доньку.

— Е… що б я сказав? Мене ж тоді не було!

— Так це ж іще сто років тому… — Марта підвелася і, незграбно ступаючи, пройшла по кімнаті. — Тоді вже вивчали електричні явища. А що, якби про телефон, радіо і телебачення хтось розповів тисячу років тому?

— Певне, спалили б живцем… — підтримала Аніта.

— А тепер саджають до психіатрички… — гірко усміхнувся Туо.

— Ну, а як же, як вам удалося? — підвищила голос Аніта.

— Це вам так само важко зрозуміти, як, скажімо, єгипетському фараонові кібернетичну машину.

— А все-таки?.. — допитувалась Аніта.

— Цікава дитина, — усміхнувся Туо. — Ну, що ти зрозумієш, коли я скажу, що ми винайшли просторово-часовий посилювач? Бачила мій діамант? Це головна деталь. Дати йому живлення, визначити точку координат і… — Туо обвів поглядом присутніх, усі слухали його з зацікавленням, навіть Луїза, яка й цього разу забула скинути фартушка.

— І що? — не втерпіла Аніта. — Що він посилює, цей прилад?

— Кривизну простору і часу. Можна миттєво перенестися в задану точку.

— Ой, так і у Нью-Йорк зовсім же легко?..

— В тому-то й річ, що нелегко. Небезпечно. Невелика похибка — і впадеш в океан, або опинишся на щоглі високовольтної лінії, або потрапиш під машину. А ще гірше — на яку-небудь воєнну базу… На моєму літальному апараті була досконала обчислювальна система, і я був дуже здивований, коли замість Центрума, побачив пустелю. Подумав: помилка в розрахунках. А виходить, обчислення були правильні…

Аніта прихилилась до його плеча.

— Налагоджуй апарат, любий… Мені так хочеться побачити Філію!

Туо подивився на Лаконтра, що крутив у пальцях порожнього шкалика, і сказав:

— Я хотів би перекинути на Філію птахів…

— Чого-чого, а птахів ми вам підберемо. Як у Ноєв ковчег — усяких по парі. Тільки працюйте… над цим своїм апаратом. Кажіть, яких матеріалів треба ще — завтра ж замовимо. Я, по правді кажучи, хоч і не вірю в це, але для вас, Туо, готовий зробити все, що можу.

— Візьмемо голубів! — сплеснула в долоні Аніта. — Це ж, мабуть, вони — птахи твого дитинства.

— Це навіть важко уявити, — замріяно промовив Туо, — ліси оживуть… Наповняться щебетом, посвистом, тьохканням, клекотом… Птахи перелітатимуть з гілки на гілку, з вершини на вершину, кружлятимуть у нашому небі… О, якби мені побачити птахів у філійському небі! Аніто, я був би найщасливішою людиною…

— А як би пораділи діти… — обізвалася Марта. — Діти люблять птахів і тварин, бо діти ближчі до природи.

— Дорослі теж люблять, — сказав Лаконтр. — Ви помічали, які в собак розумні очі? А в коней? Уночі проти світла — великі зелені смарагди…

Не втерпіла й Луїза, оглянула всіх веселими очима, ще й підморгнула:

— А мені найбільше до вподоби курчата, гарно смажені!

Всі, окрім Туо, засміялися на цей кулінарний дотеп. Він же неначе й не чув: йому згадувалися казки, і білі птахи дитинства долали холодний космічний простір.

— Ох, і кумедний!

— Ну, й пустун!

— Бач, який бешкетник. Ти ж її порвеш!

— Нічого, нехай грається…

Туо і Марта, сміючись, спостерігали, як левеня тягало по килиму Анітину сумку. Вчора вона забула її на канапі. Малий левчук надибав, схопив та й поніс у зубах по кімнаті. Крутить мордою, наступає лапами, спотикається, падає, а тоді схоплюється і знову “полює” бідну сумку.

— Цирк! Атракціон! — сміється Марта, ходячи перевальцем, наче качка, слідом за левеням. — Ату його!

Коли це стриб — тигреня. Лежало на кріслі, поклавши морду на лапи, водило жовтими очима за сумкою, — а вона так і мелькає! — і не втерпіло. Тигреня схопило ротом одну м’яку ручку, левеня — другу, та й ну тягнути в різні боки. Уперлися лапами в килим, націлились веселими очима… Ох, і потіха!

— Ні, треба забрати, — сказала Марта. — Знищать, шкода.

І тільки придибала та простягла руку, — звірята загарчали, рвонули, і сумка розкрилася. На килим випав якийсь невеличкий сірий патрончик. Тигреня торкнуло його лапою і почало качати.

— Ах ти ж халамидник! — посварилася Марта. — Ану, віддай!

Туо, як тільки побачив того патрончика, одразу поблід. Веселість його де й ділася, обличчя спохмурніло, брови насупились, і на чолі залягли зморшки. Швидко підійшов до Марти, вхопив її за руку, — нехай бавляться.

Мовчки повів ошелешену дівчину до другої кімнати, ввімкнув мало не на всю силу приймача і тільки тоді сказав їй на вухо:

— То мікрофон.

— Який мікрофон? — запитливо глянула Марта. В її великих очах світився подив.

— Отой патрончик.

— Ото мі-кро-фон?

— Так. Усе, що тут звучало, — занотовано там, у них…

— Який жах? Що ж тепер робити?

— Покладіть на місце, хай усе буде так, як і було. Щоб вони не дізналися, що ми… Розумієте, мені треба ще хоч тиждень…

— Добре, добре, так і зробимо.

Марта пішла, нагримала на звіряток, підняла сумку, поклала туди патрончика і повісила на етажерку. З сусідньої кімнати линула музика. Тигреня та левеня пильно позирали на людей, немов хотіли спитати: чому не даєте нам бавитись?

— Ну, що, може, почитаємо? — сказала Марта.

— Вам треба більше ходити, ходити до втоми, — серйозно відповів Туо.

— То, може ви пройдете зі мною? — кинула змовницький погляд.

— Я хотів би попрацювати… — сказав Туо. — Ніяк не відновлю формулу синтезу кварків.

— Ах, вам усе наука й наука!..

— Та якщо б хто-небудь тут вивів таку формулу… його озолотили б!

— Ах, те золото… багатство, — зітхнула дівчина. — Чого всі женуться за грішми, винищуючи найбільшу свою цінність — душу? Ви про це не думали?

— У нас на Філії такого явища немає. У нас немає наживи, розумієте, немає такої пристрасті — загрібати до себе, складати, замикати, хоч ти його й не споживеш. А метали і мінерали відіграють тільки природну роль…

— А в нас є метали благородні, а є парії. Особливо в пошані золото. Ви про золоту ванну читали? В Японії на одному курорті, здається Фунабара, поставили золоту ванну. Всі поспішають туди, щоб скупатися, хоч кілька хвилин коштує тисячі. Поспішають, наче на прощу до Рима або в Мекку… Деякі дійшли до того, що… гризуть ванну, стараються відкусити хоч шматочок. Ламають зуби, а кусають. Он до чого дійшла наша цивілізація! Кажуть, власники курорту думають поставити платні золоті унітази…

— Дивно, що у вас тут не розуміють дикості та, зрештою, і глупоти отакої зажерливості, божевілля…

— Є такі, що розуміють… є благородні душі… А багато хто має кредо: людина людині вовк.

Марта рушила до виходу. Туо мовчки пішов за нею.

Вечоріло. На озері було тихо, навіть качки не плюскотіли. Гілля плакучих верб нагадували золоті водоспади, і в міру того, як заходило сонце, водоспади на очах рожевіли, ставали кармінними.

Зупинилися за озером. Дівчина тихо сказала:

— Я не могла там говорити… Стає гидко, як подумаєш, що тебе хтось підслуховує. Гидко і… страшно. Мене лякає оте Вухо.

— Я вас розумію, Марто. Але… опануйте себе, вам не можна хвилюватися.

— Ах, Туо, хоч ви мені не кажіть отого “не можна”! Я стільки його наслухалась… Та що ж то за життя без хвилювання?