У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович - Страница 3

Сержант, звичайно, знав, що Аніта тільки виконує свій службовий обов’язок, але чомусь його марудило, коли бачив золотисту руку робота на її округлому плечі.

Аніта старалася навчити свого підопічного хоч трохи розмовляти. Ішла доріжкою — показувала вперед і чітко вимовляла:

— Хо-ди-ти, хо-ди-ти, хо-ди-ти.

Сідали — вона казала:

— Си-ді-ти, си-ді-ти.

Він мовчки слухав, кивав головою, іноді — повторював. А одного разу показав рукою угору. Аніта спочатку не второпала, чи то він цікавиться гіллям дерев, що химерним візерунком сплелося у них над головами, чи, може, його цікавить небо. Запитливо поглянула в його великі очі, і він, ніби зрозумівши її сумнів, підвівся, пішов поміж деревами і вказав на чисту латку синього неба.

— То небо, — сказала Аніта.

— То небо, — повторив він і тицьнув пальцем себе в груди.

— Небо, — повторила дівчина, і він за нею:

— Небо, небо!

Показав навколо, і Аніта здогадалася:

— Земля.

Тоді він, супроводжуючи свої слова жестами, виразно промовив:

— Ти — земля, я — небо.

— Ви з неба? — здивувалась Аніта і тієї ж миті пригадала сержантові балачки. Холодок остраху пробіг по її тілу: “Невже правда?”

Неначе відчувши її страх, він лагідно погладив дівоче плече і повторив:

— Я — небо, ти — земля.

Аніта усміхнулася якось ніяково, вибачливо. “Або він не усвідомлює значення цих слів, або… не всі дома”, — подумала дівчина.

— Туо — небо, Аніта — земля, — повторив кілька разів, і дівчина зрозуміла, що його звуть Туо.

— Я — Аніта, ви — Туо, так?

— Так.

Увечері він раптом знову захотів пройтися садом. Незважаючи на сержантове невдоволення, Аніта пішла. Туо зупинився подалі від дерев і довго мовчки дивився на всіяне зорями небо. Щось було незвичайне в його позі — постать видовжилась, напружилась, здавалось: ворухне руками, немов крилами, і полине в безмежжя Всесвіту. Мимохіть Аніта вхопилась за його лікоть і відчула, як тремтить його рука. Притулилась до його плеча, і Туо поволі заспокоївся.

— Зорі, — прошепотіла Аніта, і в голосі її забриніла якась незрозуміла їй самій туга.

— Зорі… — повторив Туо, схиливши голову. — Зорі…

Вечір був напрочуд гарний — синій кришталь, покраплений у глибині золотими цяточками. Світлі плями далеких галактик. Тиша. Ледь відчутний аромат квітів.

Туо глибоко зітхнув — так зітхають усі засмучені люди — і рушив назад до корпусу. Аніту теж охопив якийсь сумовитий настрій, і вона йшла мовчки.

З кожним днем Туо не тільки зміцнювався фізично, а й робив неабиякі успіхи у вивченні мови. Не більше тижня було йому потрібно, щоб навчитися вільно розмовляти з Анітою на побутові теми. Буквально за кілька днів незвичайний учень опанував письмо і читання. Тепер кожного ранку він просив свіжих газет і журналів і не випускав їх із рук, доки не перечитував усього, навіть кримінальної хроніки.

— Невже вас цікавлять газетні плітки? — дивувалась Аніта.

— Мене все на Землі цікавить, — відповідав Туо, — і як ви працюєте, вчитесь, і як відпочиваєте, і як ви організовані. Дуже кортить дізнатися про поведінку землян у випадкових ситуаціях, в радості, у горі…

І Аніту, і головного лікаря непокоїло те, що в розмовах він ставив себе поза людством, дивився на все з якоїсь сторонньої точки зору, вважав себе людиною, але не землянином. Природно, що це наштовхувало медиків на думку про психічну ненормальність. А для сержанта це було ще одним аргументом на користь “біороботної гіпотези”, про що він і писав у кожному донесенні начальству.

Туо, звичайно, не знав, які дискусії точаться навколо його особи, і продовжував жадібно вчитися. Книжки із всесвітньої історії неначе ковтав. Кожного дня вимагав нових і нових.

Якось аж зітхнув, повертаючи Аніті черговий фоліант:

— Ну й історія ж у вас…

— Нашої країни? — з чемності спитала Аніта.

— Всіх країн і племен. Вожді, фараони, царі, імператори, королі, президенти… Просто смішно, комедія.

— Чому комедія?

— Люди творять собі ідолів. Дикунство! Хіба оті царі не з таких самих клітин збудовані?

Аніта заспішила з палати.

Але доручення головного лікаря — доставляти з бібліотеки всі книги, яких тільки не попросить їхній запеклий читач — виконувала ретельно. Переглядаючи список прочитаних книг, її шеф відзначав, що тут є певна система: після загальної історії пацієнт взявся за історію науки і техніки, потім проштудіював історію мистецтва, ознайомився з демографією, основними релігійними системами. Та коли він протягом якихось десяти днів прочитав… усю Британську енциклопедію, головний лікар знизав плечима і більше не цікавився, які книги носить пацієнтові Аніта.

Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зірок і Атлас неба.

— Я хочу, — пояснив Аніті, — вивчити ваше зоряне небо, щоб і самому поглянути і вам показати свою рідну зірку. Отоді я вже, певно, остаточно видужаю!

І ось одного погожого вечора Туо попросив Аніту вийти з ним “під зорі”.

— Бачите, он сузір’я Ліри? Паралелограм із зірок.

— Бачу.

— А оту найяскравішу, ледь синювату?

— Бачу.

— Ото Вега, моя рідна зірка, моє сонце.

— Ви звідти, Туо?

— Звідти.

— А чому ж ви такий самий, як і земляни?

— Бо ми — близькі родичі. І якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колір шкіри…

— Так, антропологи це відзначили, але відхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалій.

— Незначне… — замислено повторив Туо. — Суть навіть не в цьому. Людство Землі роздріблене, його шляхи небезпечні — ось що значне!

— Ну, гаразд, гаразд, — заспокоювала дівчина, — годі про це.

Вона знала, що цієї теми краще не чіпати, бо Туо відразу нервує і з великим запалом говорить про нерозумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу і таке інше — тобто починається, як каже головний, маячня.

Туо подивився їй у вічі і спитав:

— Аніто, невже й ви мені не вірите?

— Оте “ви” було сказане з таким притиском, що зачепило їй якусь струну, змусило подумати.

— Я… розумієте… це ж… нав’язливі ідеї.

“А чому, власне, цього не може бути? — раптом з’явилась думка. — Чому? Ще в давнину вчені писали про життя на інших планетах…”

Туо взяв її долоню в свою і легенько стиснув.

— Спасибі, Аніто, я бачу, що ви… починаєте мені вірити…

Раптом обізвалася якась пташина — чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослухаючись, і коли знову почув писк, прошепотів:

— Пташенята… Це ми їх розбудили. Ходімо…

В палаті Туо запросив Аніту сісти в крісло і сам сів навпроти.

— Я вас довго не затримаю, Аніто, — почав він, старанно добираючи слова. — Почуваю я себе добре, вважаю, що вже цілком здоровий. Та ви й самі це бачите і знаєте. А головний лікар тим більше. Чому ж мене й досі не виписують з клініки?

— Певне, хочуть, щоб ви зміцніли остаточно.

— А в мене складається враження, що… мене вивчають. Я вас прошу завтра вранці повідомити головного лікаря про моє бажання залишити клініку… Передайте, що я прошу його прийняти мене після сніданку — я все йому розповім, розвію останні сумніви щодо стану мого здоров’я.

Аніта помовчала, а потім спитала:

— А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лікарні?

— Зустрітися з ученими, багато мандрувати, знайомитись з життям землян.

— Для того, щоб подорожувати — потрібні гроші. Вони в вас є?

Туо неначе прокинувся зі сну:

— Ах, так, у вас без грошей не можна обійтися… Так, так. А може, мені, як гостеві з далекої планети… о, бачу по вашому обличчю, Аніто, ви якось болісно сприймаєте мої розповіді про Вегу і її планетну сім’ю… треба розширювати діапазон свого мислення, люба дівчино! Так, може, мені нададуть можливість безплатно об’їхати праматір Землю? Як ви гадаєте?

— Це мало ймовірно. У нас нічого без грошей не робиться, нічого.

— А де ж одержати… гроші?

— Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?

— О, звичайно, є! І не один. Спочатку я… як би це сказати? Ага, щось на зразок інженера…