У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович - Страница 41

— Пусте, Ганно Петрівно! — Боровський поклав їй руку на плече. — Дома звикнуть, а от чи повірять глядачі, коли ви з’явитесь на оперній сцені?

— Заждіть, заждіть, — обізвався археолог, — невже ви та сама славетна співачка?.. Я ще був студентом, коли…

— Та сама, — хитнула головою Ганна Петрівна. — Востаннє я співала на сцені тридцять років тому.

Археолог зашарівся, навіть лисина почервоніла.

— Так я ж… — заговорив він тремтячим голосом, — я ж так вас кохав… платонічно, звичайно… просто марив вами!

— І, між іншим, тому й не одружувався. — Ботанік запирхав, поблискуючи окулярами, і потер сухенькі долоні.

— Ну, от і познайомилися, — сказав Боровський. — А тепер не гаймо часу.

Він повернувся і енергійно попрямував боковою доріжкою до невеликого сірого корпусу. Два приятелі ледве встигали за ним.

Біля озера помітили юнака в білій тенісці. Він уже стояв коло мольберта і, очевидно, малював пейзаж. Костянтин Леонтійович, кивнувши в його бік, розказав, що то один із найстаріших наших художників.

— Чув такого, — сказав ботанік, але, між іншим, думав, що він давно помер.

Корпус, облицьований сірим синтетичним матеріалом, — нульовий. Тут на кожного пацієнта заповнюється найдетальніша історія хвороби — ціла котушка магнітної плівки. На другому поверсі розмістилися численні лабораторії, кожна з яких обов’язково позичить у прибульця хоч мікроскопічну кількість його тіла. Всі системи, всі тканини організму тут досліджують якнайретельніше. Починаючи від біострумів мозку і кінчаючи “волосяним покриттям” шкіри — все вивчається і фіксується в схемах, діаграмах, фотографіях.

В залежності від стану організму Вчена рада Інституту (вірніше — консиліум) визначає для кожного окремий режим лікування.

Археолог поглянув на молодих жінок у білих халатах і, торкнувшись долонею лисини, спитав у професора:

— А цим… також років по вісімдесят? Боровський усміхнувся:

— Ні, їм стільки, скільки можна дати на вигляд. Ми ж іще тільки починаємо. Нам вдалося омолодити буквально одиниці.

“А чого ж ти, голубчику, себе не омолодиш?” — хотів спитати археолог. Слова вже були на кінчику язика, але старий стримався, подумав, що це нетактовно.

— Ну, ось, дорогі друзі! — говорив тим часом Боровський. — З цього корпусу вас переведуть у перший, згодом — другий і так далі. Там у нас, можна сказати, індустрія здоров’я, молодості. Від вас вимагається одне: педантичне виконання всіх приписів і… терпіння. Тільки за цієї умови ми скористаємось секретами природи.

На перший погляд могло здатися, що ці слова були зайвими, бо хто ж із старих людей не хоче повернути собі молодість? Але згодом друзі переконалися, що цей процес зовсім не легкий і вимагає суворої дисципліни та самоконтролю. Доки біохімічні каталізатори вестимуть облогу клітин, а магнітно-гравітаційні пристрої відновлюватимуть порядок в складній мозаїці атомів і молекул, — тіло не раз прошиють блискавиці болю, але що ж — ніякого безболісного оновлення в природі не буває.

— Отже, за роботу, друзі!

Костянтин Леонтійович потиснув їм руки і наказав своїм помічникам починати.

Зима цього року видалася напрочуд гарна. Лункі морози, густе, як вода, повітря, пройняте сонцем, — таке не дуже часто буває на півночі України.

А особливо чудова зима в лісі. Тихо, ніщо не шелес-

Іне, дерева, обсипані інеєм, стоять, наче срібні, а стукни кулаком по стовбуру — так і посиплеться білий пил! Нема того дня, щоб у цьому лісі не лунали молоді голоси. Юнаки і дівчата в різнобарвних светрах то гасають на лижах, то, прибравши на озері молоденький сніжок, бігають на ковзанах прудконогі, веселі, сміхотливі. Сьогодні вони змовилися поспускатися на лижах у глибокий яр. Схили його поросли ріденьким сосняком, отож треба виписувати хвацькі зигзаги, щоб не налетіти на дерево.

— Приготуватись! — задерикувато гукнула дівчина, піднявши вгору свою червоненьку рукавичку. — Поїха-ли-и!..

Аж засвистіли, затьохкали під нею лижі. За дівчиною кинулось кілька хлопців. А два зупинилися на самісінькій бровці. Один зняв вовняну шапку, торкнувся густої шевелюри:

— Ну, скажіть, колего, невже це справді я? Ніяк не можу звикнути. Якщо це я, то де ж моя лисина?

— А я вже забув про окуляри, — сказав його “колега”. — І, між іншим, перестань нарешті “викати”. Он уже, знизу нам махають, рушили?

— Слухай-но, колего, мені вісімдесят перший рік, я доктор історичних наук, і оце можу кататися на лижах, наче комсомолець? Невже це правда?

— А що ж тут дивного? Тобі, мабуть, між іншим, відомо, що такий досить помітний учений, як Піфагор, бився навкулачки і не раз перемагав на олімпійських іграх.

— Так, так. Великі мислителі, колего, займалися спортом. Арістотель, Демосфен, Сократ були свого часу прекрасними гімнастами…

— Жду тебе внизу!

Ботанік, пружно схилившись вперед, шурхнув донизу, повернув навскіс і, обминаючи дерева, так і замиготів по схилу. Не довго думаючи, відштовхнувся палицями і археолог. Вітер забивав подих, на очах виступили сльози, а він мчав і мчав, збиваючи сніжну куряву на поворотах. Відсапався унизу.

— Ну, так хто, між іншим, ще був спортсменом? — спитав ботанік, коли вони пішли поряд.

— Лев Толстой у шістдесят шість років, колего, їздив на велосипеді, Віктор Гюго…

— А ми ж набагато старші, а от бач, як бігаємо на лижах! — засміявся ботанік.

Тепер він не пирхав, а сміявся, виблискуючи білим рядом зубів.

— Похвалився! — археолог тугіше зашнурував черевики. — Але все-таки найбільше мене дивує лисина: ну де вона ділася?

— А я, між іншим, вважав, що лисина — це не головна твоя прикмета.

В цих словах зазвучала вже така іронія, що археолог більше не згадував про лисину і, мабуть, таки повірив у свою густу чуприну. Таким він був років п’ятдесят-шіст-десят тому.

Деякий час вони мовчки йшли поруч, допомагаючи собі палицями. З гори їх уже гукала дівчина в червоних рукавичках.

— Ну й прудка ж оця Ганна! — зауважив ботанік. — Певно, жодного міліграма зайвого кальцію в її судинах нема!

— А в тебе, гадаєш, лишилось? Ти ж спожив центнер солі, заліза!

— Еге… Цікаво, між іншим, чи ця Ганна була такою жвавою в своїй першій молодості?

— А це, колего, добре сказано: перша молодість, друга молодість.

— Еге. А тобі снилося що-небудь під час цього… летаргічного сну?

— Снилося, колего, ох і снилося! Причому вже в години пробудження. А чотири місяці промайнуло, як одна ніч, вірніше сказати — день, бо увесь час було відчуття світла.

— Що ж, між іншим, тобі снилося?

— Наче іду я степами, чогось шукаю і ніяк знайти не можу. Бачу могили, а в них, як водиться, людські кістяки, перетліла зброя — усе мені видно крізь землю. А могил тих — до самого Чорного моря. Якісь орди проходять на обрії — курить битий шлях. “Куди вас несе? — думаю. — Чого ви всі претеся на нашу землю? Адже все одно згинете, і мені доведеться розкопувати ваші останки”. Коли це глип — . бреде полем дівчина і щось сіє. “Що ти сієш?” — “Пісні”. — “Чому ж не однакове зерно?”— “Це ось веселі, а це — сумні”. — “Засівай побільше веселих!” — гукнув я і прокинувся. Біля мене сидів Костянтин Леонтійович.

— А мені, між іншим, снився ліс. Розмовляв я з дубом. “Ну, хто, кажу, спресовує твої клітини? Чому сосна м’яка, хоч і росте поруч?” Дерева лише шуміли у відповідь. А мені тепер ясно: різні види, різні форми живого — це прояв єдиної життєвої сили. Це вона жене соки по капілярах, брунькується, вилущується, як жолудь із чашечки, щоб знову прорости і вже в більшій кількості. З цього я роблю, між іншим, висновок, що життя (біологічне, звичайно) — явище не випадкове у всесвіті…

— Ого, молодий чоловіче, ви вдарилися у філософію! Цікаво, які ж іще висновки одержить людство?

— Єй ще один, між іншим, досить важливий. Боровський із своїми співробітниками розкрив секрет життєвої сили. Інакше б він не досяг таких разючих наслідків. Згодься, що ні екофізіологічні ванни, ні психофізіологічні кабінети самі по собі нічого б нам не дали. Професор, певне, визначив внутрішні закони, за якими розвивається життєва сила. Бо життя — це таки не проста сукупність рухів, хоча б і різноманітних…