У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович - Страница 5

— Ніяких карт у мене не було, — розвів руками Туо.

І жест, і голос були такими щиро наївними, такими природними, що Фраг з досадою подумав: “Добру ж ти школу пройшов! Певне, залучають справжніх акторів!” Уголос промовив:

— Давайте по порядку. Звідки ви летіли до забороненої зони?

— Не знаю, про яку зону ідеться. Мій апарат було розраховано так, щоб увійти в нижчі шари атмосфери над Північною Африкою, як ви тепер називаєте цей континент. Це була експериментальна модель, і коли б я знав точні просторові координати Центруму, я б ним і не користався. Побачивши безкраю пустелю, я подумав, що відхилився від курсу — адже тут мусіли б цвісти сади!..

— У Сахарі — сади?

— Так, сади, виноградники. Натомість бачу — пустеля.

— А ракетні сади вас не цікавили? Аніскілечки?

— У мене культурна місія.

— Так, значить, ваш апарат збився з курсу…

— На жаль.

— Якій державі належить цей літак?

— Ніякій земній державі. Я прибув із сузір’я Ліри…

— Та годі морочити голову! — не стримався Фраг і стукнув кулаком по столу. — Набридло! Будемо відповідати чи ні?

На Туо цей спалах гніву не справив аж ніякого враження.

— Я бачу, що розмови в нас не вийде, — сказав він спокійно. — Ви не вірите жодному моєму слову. Через свою… крайню відсталість, граничну обмеженість. І я хотів би…

Фрагове обличчя налилося кров’ю: усе ж фіксується! І він поспішив перебити:

— Прошу по суті!

Туо з тією ж витримкою, так само повільно добираючи слова, продовжував:

— Я хотів би поговорити з президентом вашої країни.

— З президентом і не менше? — долаючи дражливість, Фраг намагався наситити свої слова іронією. — А з прем’єр-міністром не зводите порозмовляти?

— Чому ж, з прем’єр-міністром також.

— О, яка великодушність! Ну, що ж, доведеться полікувати вас від космічної маячні!

— Я цілком здоровий як з погляду терапії, так і психіатрії, — рівним голосом промовив Туо. — Застерігаю вас: за насильство над космічним мандрівником ви будете відповідати перед…

Не встиг договорити: з бічних дверей вискочило кілька дужих санітарів психіатричної лікарні, вхопили за руки, повалили — не спромігся, бідолашний, і скрикнути, як одержав укол. Тіло його зів’яло, щось хотів сказати, та язик уже не слухався, свідомість швидко тьмарилась, але він все-таки встиг коротким поглядом обпекти Фрага. Розпластаний на килимі, він наче вистрілив тим поглядом! І це не була ненависть чи лють. Якби це — Фраг би й оком не кліпнув, до ворожості він звик. У тому погляді була якась неземна туга, щось таке, що обдало Фрага крижаним холодом.

Туо вже завезли на далеку околицю міста, за жовті мури, вже, певно, запакували в спеціально обладнаній кімнаті, а Фрагові все було якось не по собі, все ще ввижалися ті очі і той погляд… Гасав машиною по місту, як зацькований звір, зрештою опинився біля шинквасу в якомусь барі, об його зуби цокнуло шкло зеленуватого келиха, і горло обпалило вогнем.

Аніта вмостилася в плетене крісло на своєму балкончику і, ні про що не думаючи, дивилася на море. Воно починалося внизу і сизою стіною підводилось до обрію. Там, ген-ген вдалині, в біластому серпанку чорнів корабель. Коли відвести погляд, а потім знову глянути — здається, ніби той корабель пливе на небо… А ось до берега нечутно, легко, наче зовсім невагомо, лине величезний білий лайнер — настала осінь, а туристи є. Ще тепло, сонце ласкаве, і хоч гори встигло припорошити снігом і повітря посвіжіло, місто ходить у костюмах, зрідка хіба трапиться плащ або легке демі.

Море увесь час міняє барви, і хоч старається робити це поступово, не різко, Анітине око помічає зміни. Далека чорна риска корабля, що плив на небо, зникла в штриховій завісі — і не розбереш, чи то дощ іде, чи проривається світло з-за хмари. Ближче до берега на синьому тлі плеса з’явилось кілька срібних озер… Одно вже вичахло, посіріло…

Аніта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагічно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. Їй до щему в серці шкода себе. Хто її полюбить… отаку невродливу? Відчувала, що дала б щастя своєму обранцеві, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий світ, яким сповнена душа? Ідуть мимо і не здогадуються, не знають. А він знав, відчував цей світ, через те й любив, навіть некрасиве її обличчя любив!

Мама заспокоює, відчуваючи її тривогу, томління її духу, а брат, навідавшись, тільки й скаже: “Перестань киснути!”

А вона відчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сиділа б отак годинами та поглядала б на море. Бездумно, байдуже. І нехай собі линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з’являються і зникають срібні озера — їй байдуже. Але треба йти, сьогодні мусить провідати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, і ніхто його не розшукує — чи в нього й справді немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замінити їх…

До психіатрички Аніта дісталася автобусом. Приземкуваті корпуси лікарні розташовані в старому саду. Неподалік від території лікарні починається сосновий ліс, крізь який пролягає шосе. Аніта подивилася, як швидко віддаляється по тому шосе автобус, і неквапно пішла через дорогу до воріт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що він зовсім не божевільний — а хіба вона психіатр? Зрештою, нав’язлива космічна ідея не загрожує ні життю, ні майну людей. Але хіба вони його випустять?

її одразу провели до в’язничного корпусу, дебелий санітар-охоронець мовчки відімкнув палату і майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.

Палата була залита яскравим світлом, і першої миті Аніта не помітила Туо. Стояла і кліпала очима. Стіни, підлога, навіть стеля — все оббито м’яким коричневим матеріалом і скидається на пухкий матрац. Тут можна битися об стіни головою — відскакуватимеш, як м’яч. Жодного віконечка, стільця, столика чи ліжка — ніяких предметів у цьому великому ящику. Світло лилося з-поміж стиків стелі та стін.

— О Аніто!

Від стіни відхилилася постать у бурому халаті і, незграбно ступаючи по м’якій “шахівниці”, рушила до неї. Аніта ледве впізнала Туо. Його золотисте обличчя поблідло, під очима синіли підкови.

— Добрий день, Туо, — намагаючись надати бадьорості своєму голосові, привіталась Аніта.

— Добрий день… а може, ніч… бо для мене тут все переплуталось…

— Зараз день, Туо, хороший осінній день…

Хотіла ще сказати про море і кораблі, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.

— Ви, певне, втомилися, Аніто? Розташовуйтесь… отак! — Він підскочив і, як сніп, упав на пружну оббивку. Повернувся набік, лівою рукою підпер голову, праву простягнув уздовж тіла. — Бач, як зручно! Комфорт!

Аніта скинула черевики і сіла під стіною, обхопивши руками коліна. Подумала: “А де ж тут вмонтовано Фрагові об’єктиви та мікрофони?”

— Отак, Аніто, зустрічають у вас космічних гостей!.. — журно обізвався Туо. — Земля, прамати Земля, про яку я так мріяв… І цей Фраг… яке дикунство!

— Слухайте… — перебила його мову Аніта (він же не знає, що все фіксується!), — а як вам спалось?

— От коли б позамикати в отакі ящики усіх Фрагів, — правив він своє, — на Землі знову б настало нормальне, природне життя.

Аніті хотілося зупинити його, переключити увагу на якусь іншу тему, а потім подумала: а навіщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..

— Отакі нікчемні людці, — голосно продовжував Туо, — і забрали собі таку велику владу! До чого докотилося людство… І коли ж воно повичищає свої авгієві стайні?

Розпалившись, він ще довго проголошував патетичні філіппіки проти зла, несправедливості, дикунства і свавілля, що, на його думку, заполонили Землю. Аніта мовчки позирала на обшивку “ящика”, машинально шукаючи зловісних Фрагових датчиків. Нарешті й Туо помітив той погляд, але зрозумів його інакше.

— Звичайно, не тут говорити про все це… — промовив безнадійно. А тоді схопився, сів, стиснув її лікті і гаряче зашептав: — Аніто, люба, я бачу — ви мені співчуваєте, допоможіть зустрітися з головою уряду! Я думаю, що коли б я розповів йому все…