У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович - Страница 9

Чоловік у сірому вийшов з кабінету і, поманивши сержанта пальцем, сказав:

— Санітари тут? Покличте.

Сержант заглянув у двері — двоє навкарачки кружляють по підлозі — один, у халаті, безперечно, робот, а другий… Фраг! Трухикають, важко хекаючи, ще й бурмочуть:

— Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..

Сержант злякано зачинив двері і кинувся коридором до парадного. Чоловіка в сірому він більше не бачив.

Мама читала Аніті гороскоп:

— День, повний несподіванок… — одірвала погляд від газети, подивилася на балконні двері. — Слава богу, сонце вже над заходом…

Аніта встала і пішла до передпокою.

— Куди ж ти? — здивувалась мама. — Зараз дочитаємо.

— Мені здалося… Мама не чула дзвінка?

— Ніякого дзвінка, заспокойся. Ти сьогодні якась знервована. Може, щось сталося?

— Ні, ні, що це мама вигадує? — Аніта повернулась до столу і навіть зробила спробу посміхнутися.

— Ну, гаразд, слухай. “День, повний несподіванок…”

— А от же знову щось наче постукало… — Аніта підвелася.

— Та ніякого стуку!

Аніта все-таки пішла, і мама почула, як цокнув замок і брязнув ланцюжок. Невже справді хтось прийшов? Ще раз цокання і брязкіт — замкнула. Тиша, але мамі здається, що хтось там є сторонній, вчувається шепіт… Вже хотіла встати, коли двері передпокою відчинилися, і вона побачила коло Аніти чоловіка в сірому костюмі. Стрункий, на голову вищий від Аніти. Ніжно-золотистий колір обличчя і таке ж волосся. Блакитні очі, рівний ніс. Хто це такий?

Неначе боячись, що вона заговорить, Аніта приклала пальця до губів, а потім упівголоса і якомога спокійніше сказала:

— Мені здалося. Нехай мама читає гороскоп.

А незнайомець мовчки, не кажучи й слова, почав нишпорити по квартирі. Обвів поглядом стіни, стелю, уважно подивився на люстру, що розправила три свої ріжки над столом; потім підійшов до книжкової шафи і почав порпатись у книжках…

“Що це — обшук? Чи, може, який грабіжник? — стривожилась мати. — Знайшов до кого…”

Аніта силувано усміхнулась:

— То як там сказано: день, повний несподіванок? А що там ще цікавого? Чи не пророчить… якої-небудь приємної зустрічі?

А сама взяла червоного олівчика і написала на полях газети: “Це Туо, не бійся, помовч”.

Мама знизала плечима, відсунула газету, і рука її легенько затремтіла. Он воно хто — божевільний Туо… Це справді несподіванка… Що йому тут потрібно? Бач, як нишпорить, як заглядає в усі закутки! Оглянув розетки, обмацав спіднизу стіл, перевертає стільці, пішов на балкон, став на плетене крісло і потягся до верхньої фрамуги. Скочив, повернувся до кімнати, тримаючи в пальцях якийсь невеличкий, загострений з одного кінця сірого кольору предмет. Став коло столу і швидким рухом відкрутив з того предмета ковпачок, вийняв дротинку, маленький патрончик і все те розіклав на газеті.

— Бачите, Аніто? — нарешті заговорив Туо, і мама відзначила, що в нього приємний густий баритон, — я ж так і думав, що вони не залишать вас у спокої! — А тоді поглянув на маму і вибачливо сказав: — Пробачте, прошу вас, цей мікрофон дуже чутливий, і… довелося мовчки.

Мама підвелася зі свого фотеля:

— Мені дуже приємно…

Обличчя Туо освітилося усмішкою, але він нічого не сказав, тільки злегка потиснув господині руку.

Аніта доторкнулася кінчиками пальців до сріблястого патрончика:

— А зараз вже… нічого?

— Я ж його розібрав. Це ось акумуляторик, це — антенка… Досить компактна штука.

— А як ви…

— Я просто втік, Аніто.

— Від Фрага не так просто втекти. Та ви сідайте, сідайте, Туо.

— Зараз я приготую каву, — сказала мама і пішла на кухню.

Аніта легенько барабанила пальцями по газеті, і деталі мікрофона-шпигуна ворушилися, неначе живі. Туо поклав долоню на руку дівчини:

— Заспокойтеся, Аніто, все буде гаразд. Але якби ви бачили Фрага!

За кавою Туо розповів усе, як було, і Аніта з мамою розсміялися.

— Ото як прокинеться Фраг у психіатричці! Так йому й треба, занадто вже вони розперезалися. А те світило з Інституту психотерапії… де ж його професійна честь, де совість?

— Коли я побачив, з ким маю справу… Не подумайте, Аніто, що я… Це просто самооборона.

— Вас будуть розшукувати.

— І сюди можуть прийти?

— Звичайно. Та в першу чергу до мене, бо…

— Бо ви мені близька людина, — докінчив Туо. — Ну, що ж, я не боюся, але щоб для вас не було неприємностей…

— Ходімо, негайно.

— Куди ж ви підете? — стурбувалася мати. — Може б, завтра зранку?

— Ні, ні, мусимо йти одразу, по дорозі я щось придумаю.

Коли виходили, мама окинула їх поглядом і несподівано подумала, що з них була б гарна пара.

Ледве встигла поприбирати зі столу, коли тиркнув дзвоник.

— Хто? — спитала, витираючи руку об фартушок.

— Поліція!

Один став біля дверей, двоє зайшло до кімнати. Закінчивши обшук, молодший спитав:

— Куди пішла ваша дочка?

— Хіба ви не здогадуєтесь, куди ввечері ходить молодь?

Зачиняючи за ними двері, мама пригадала гороскоп. Оце справді несподіванка! І зітхнула: хоча б усе було гаразд.

Надвечір того дня зійшла нарешті зірка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети “Вечірні новини” на першій сторінці вгорі було вміщено великий сержантів портрет і докладне інтерв’ю з ним. Червоними, мало не метровими літерами газета повідомляла:

“Втеча космічного біоробота!

Кар’єра слідчого у важливих справах Фрага і відомого гіпнотизера Беруччі завершилася у психіатричці.

Головний лікар госпіталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.

Хто ж такий Туо?

Чи є загроза нападу космічної армади?

Літаючі тарілки над Середземним морем”.

Газету розбирали блискавично. Розійшовся, мабуть, найбільший тираж за весь час її існування. Високі червоні рядки, підкреслені чорними лініями, вибухали таємничістю в сотнях тисяч рук. Жадібно ковтаючи приголомшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, підозріливо позирали навколо. А що ж? Усе може статися в цей навіжений двадцятий вік! Може, прихідці з космосу вже нишпорять у місті…

Сержант до подробиць розповів у газеті про те, як танцювали навкарачки Фраг і Беруччі, як не давалися санітарам, як їх несли в машину і як вони й там продовжували своє: “Копитами, копитами, ратицями”. Щодо втечі Туо, то сержант запевняв, що робот не лише скористався костюмом доктора Беруччі, а й скопіював обличчя. Інакше-бо він, сержант, не пропустив би його…

Не можна сказати, що в місті виникла паніка, це було б перебільшенням. Проте деякі ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зійшов один підозрілий тип у сірому костюмі. Коли в нього спитали документи, кинувся тікати, вскочив до однієї з нижніх кают і замкнувся. Поки виламали двері — вискочив в ілюмінатор. В покинутому чемоданчику було знаряддя для відкривання сейфів…

Естрадний оркестр нічного кабаре “Вітряк” експромтом утяв музику до танцю “Копитами, копитами, ратицями”. Знайшлось немало ентузіастів потанцювати навкарачки.

А Туо в цей час знайшов собі притулок… у зоопарку. Аніта перебрала в думці усіх подруг і знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще інша може б і згодилася переховати Туо, але… дуже гарненька. Нарешті Аніта згадала Марту — в неї красива душа і немічне, розбите паралічем тіло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони і мешкають. І не дуже далеко, і відлюддя!

— Підемо до Марти, Туо, це недалеко і… безпечно. Її батько й мати — добрі, прості люди. Поживеш у них, а потім побачимо.

Ішли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тіні.

Другий випуск вечірки із сенсаційним повідомленням вже везли з друкарні до кіосків, коли Аніта й Туо були коло огорожі зоопарку. Поминувши головний вхід (він уже був зачинений), вони пішли широким провулком, що відділяє територію Зоо від житлового кварталу, і зупинилися біля службових, чи, сказати б, господарських воріт.