Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич - Страница 53

Я ще раз пройшовся біля виходу з магазину. Гарне місце вибрав для спогадів — нічого й казати. П’яничка, не втрачаючи надії, зиркав на мене.

Годі, вирішено! До Іваницьких я не піду, хоча саме сьогодні вони мали демонструвати альбом Хокусаї. Хай без мене… До них я ще навідаюсь, може, й докину свого словечка у їхні безконечні й дилетантські розмови про прекрасне. Але сьогодні мені ліпше буде в моїй маленькій конурці на третьому поверсі, де на столі лежать списані й чисті аркуші паперу, маленький калькулятор і книги з технічної бібліотеки. Відступник не має права на свято. Треба спокутувати свою провину.

— Правильно, синку! — почулося несподівано. Чоловік, якого я спершу сприйняв за п’яничку, доброзичливо дивився на мене: — З Новим роком тебе, і розійдемось по домівках, до своїх справ!

Він повернувся і пішов твердою ходою спокійної ділової людини. Отже, я помилився. А може, він заодно з тими експериментаторами, які ввижалися мені мало не на кожному кроці? І все-таки його слова якось зігріли, підбадьорили мене. До під’їзду я ступив в останні передноворічні хвилини: над містом стояв передзвін курантів, і з їх останнім ударом у небо злетіли дві яскраво-червоні ракети.

VII. КЕРН

Мене лихоманило. Кидало то в піт, то в холод. Тіло наче хтось натирав шорсткою, мокрою рукавицею.

Вранці я ледве доплентався до дверей кімнати господині квартири, та потім згадав, що вона поїхала до доньки у Київ. З передпокою зателефонував Руденку. Трубка на дотик ніби гумова. Потім — у поліклініку. У відповідь чулися безнадійні короткі гудки, — все місто звалив непоборний заморський грип. Я поклав трубку й почовгав до ліжка.

Мабуть, хвороба таки міцно мене вхопила, бо за хвилю, заплющивши очі й задрімавши, я відчув, що в кімнаті хтось є.

На стільці біля мого столу сидів той і щось швидко писав, час від часу позираючи на мене.

— Андрій Паєв?

— Так, — відповів я, ніскільки не дивуючись.

Жар і дрімота долали мене.

— Вік?

— Тридцять один…

— Рід занять?

— Виношую ідеї…

Той старанно записав і оком не змигнувши.

— Об’єкт досліджень?

— Ніщо…

— Результати?

— Відповідні…

— Наміри?

— Ті самі. Я завершу роботу. Треба лише…

Той перебив мене: “Це добре, але тепер слід зайнятися вами”, — і, підвівшись, підійшов до дзеркальної шафи, що стояла біля дверей.

У дзеркалі я впізнав колишнього себе, яким був до метаморфози в “Ілюзіоні”. У дзеркало я дивився на того… Якимось дивом я набув здатності бачити з двох місць одразу— з ліжка, на якому лежав, і з дзеркала. “Марення”, — майнуло у свідомості, і я знесилено заплющив повіки. Тепер дивився тільки “дзеркальний” я. Пелена дрімоти застилала мені мозок. Щоб розвіятись, я виглянув у вікно: там, унизу, діловито котив густий потік машин. Дивно, але Паєв не спав і спав водночас.

Той уже стояв біля мене і спокійно спостерігав міську метушню, його місце за столом зайняв адміністратор з “Ілюзіону”. Насупившись, він заклопотано порпався в купі паперів, очевидно, переглядав записи.

— Чого було не взятися за щось матеріальне? Більшість так і робить: ядерна фізика, біоніка, космогонія — все це більш-менш конкретне… — невдоволено бурчав адміністратор. — І додав, ніби вибачаючись: — Та це не моя справа. Моя роль — організація і забезпечення пошуку. Визначати мету — справа Паєва.

І тут з’явилася Олена — всі в зборі. Я почувався на диво свіжим, бадьорим і легко підвівся з ліжка. “Порядок”, — подумали ми всі одночасно й усміхнулися, задоволені спільністю нашого мислення. Воно злилося воєдино, і ми одразу відчули, як гармонійно доповнюємо одне одного: аналітичне мислення адміністратора, чіткий, конкретний розум того, енергійний, “поліваріантний” мозок Глінки, дивний, скептичний, креативний інтелект Паєва і витончена, одухотворена свідомість Олени. Ми вп’ятьох, існуючи нарізно, створили могутнє кільце спільної свідомості, яка функціонувала синхронно, і здивовано, навіть із захватом дослухалися до цього приголомшливого відчуття…

І — стоп. Я знову сам у темній кімнаті: в срібній ложечці таблетка етазолу, вода злегка тремтить у склянці. Здається, я не такий уже й хворий, хоча…

— ….визначимо наші функції, — вів далі товстун-адміністратор. — Гадаю, ми всі однаково уявляємо нашу пентаду. Паєв — рушій нашого товариства. Він назвав себе ідеєносієм, і це цілком правильно. Врешті всі ми працюємо на Паєва. На тобі, Андрію, величезна відповідальність — вибір мети. І якщо ти вже взявся — ми всі з тобою!

Того звали Вадимом, це я визначив одразу. Між нами ще лишилася неприязнь від тієї першої розмови біля пакгаузу, але це вже був швидше антагонізм однодумців, які йдуть до спільної мети різними шляхами. Хто ж тут за старшого? Я насилу повернувся до стіни — вони всі четверо сиділи переді мною, дивлячись напружено й вимогливо. Стіни не було, був тьмяний кахельний коридор, що мертво відсвічував за їхніми спинами. Я заплющив очі.

— Він погано почуває себе, — сказала Олена.

Її прохолодна рука лягла мені на чоло. Спокійний Вадимів голос:

— Згадай, як ми всі спершу почували себе? Синтез свідомості — це вам не іграшка. Андрій — лідер, індивідуаліст, некомунікант. Ясно, що йому особливо кепсько в момент злиття п’ятірки.

…Настирлива маячня. Страхітлива, безглузда форма грипу з маніакіально точною темою розчинення у множинному розумі. Я знову спробував вибратися до передпокою, щоб додзвонитись у поліклініку.

— Перебої, — стривожився Глінка.

— Треба починати, — це вже адміністратор.

— Синтез є, але нестабільний. Не можна ризикувати. Цього ми добивалися майже рік. Андрію!

Це вже мені. Чи варто озиватися на голос фантома? Персонажа власного сну? Я розсміявся, та вони всі були такі зосереджені, ніби збиралися робити щось серйозне.

Адміністратор приготувався записувати.

— Як ти уявляєш продовження роботи?

— Необхідний глибокий вакуум. Дуже чистий. Вакуум, який зараз одержують у лабораторіях, — це газ, дуже розріджений, але газ… Тому експеримент не зовсім коректний…

— Через цей вакуум?

— Так. — Я говорив повільно, підшукуючи слова. — Якщо в моєму інерцоїді у вихорі поля й утворяться один-два штучних атоми… як же їх визначити серед решти? Адже там їх прірва…

Несподівано я знову відключився, чим страшенно всіх налякав, але швидко прийшов до тями.

— …всесвітнє розширення пояснюється появою речовини у надрах космосу. Водень виникає з порожнечі…

Якийсь час ми обмірковували гіпотезу. Кільце наших свідомостей знову зімкнулось, і я відчував себе єдиним у п’яти особах. А власне, чому в п’яти?

— Про це потім, — перервав звідкілясь мою думку адміністратор. — То що, спробуємо? Якщо на Землі такий вакуум неможливий…

Усі ми зрозуміли, що він мав на увазі. Наш колективний мозок напружився до краю. Олена зблідла. Глінка скреготнув зубами.

— Вірте у себе, — глухо мовив адміністратор. — Почали!

Здавалося, наче хтось підніс нам до очей схему привокзальних колій. Але ні, це не схема, з висоти пташиного польоту чітко видно малесенькі состави, що довгими гусеницями повзали далеко внизу, у морозному тумані.

— Далі!

Ми стали безтілесним згустком розуму, що проникнув у чорноту зоряної безодні. Над нами голубів гігантський серп Землі. Ми завмерли у цій; космічній тиші.

— Тут? — хрипко спитав адміністратор. Здалося, що і його залізна воля не витримує. — Чи не досить?

— Ні, — відповів я твердо. Я знайшов смугу Чумацького Шляху, роздвоєну і надзвичайно яскраву. — Треба стати над…

Вони все зрозуміли. Зорі щезли… Під нам. и у непроглядній далині висіла пласка хмара зоряного пилу, незбагненно величезна, з кошлатими спіральними рукавами, повними зірок і газу, які виходили із сліпучої, твердої кульки керна. Вдалині висів рій Магелланової хмари.

Це було дивовижно. Нас охопило невимовне торжество. Галактика лежала, мов млинець, — пласке завихрення порожнечі вісімдесят парсеків у діаметрі, повна зірок-пухирців.