Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич - Страница 62

Іван відзначив, що стиль передачі витримано блискуче, — музичний концерт завершився відповідним екскурсом в історію. Імена давно забутих діячів — Галіфакса, Чіано, Рібентропа, Юзефа Бена мали, очевидно, викликати у слухачів відчуття історичного комфорту. Зі смаком змонтовано, нічого не скажеш.

Кит розповів про все Гуткову. Голова радіоклубу записав частоту, але на його приймачі станції не було; Іван тим часом кілька разів успішно виходив в ефір. Як для початківця, результати у нього були чудові — 5 країн, 11 областей, дальність зв’язку 1750 кілометрів. Кілька разів він натрапив на польську станцію, однак, захоплений пошуком, не став відволікатись. Та якось все ж зупинився на ній і буз вражений — програма станції була та сама: довоєнна музика й відповідні новини. Іван покликав Гуткова.

Гутков з висоти свого досвіду дивився на двадцятип’ятирічного ентузіаста трохи недовірливо, але вагома пачка підтверджень зв’язку вплинули й на нього.

Вони сіли за пульт. Іван одразу піймав станцію. Гутков зосередився — він трохи розумів по-польському.

— Цікаво, — сказав він нарешті. — Говорять про проблеми вільного міста Данціга… Про “польський коридор”… Позицію президента Мостицького… Реакція Заходу на денонсування Гітлером пакту з Польщею… Згадують Судети…

— А може, це якась загальноосвітня програма з ухилом в історію? — сказав Іван.

— Не знаю, дай ще послухати. Думка католицького духовенства… Прогноз погоди…

Прогноз погоди давався на “чварте червца”, тобто четверте червня. Друзі ошелешено глянули на розмальовані морозом вікна.

— І так увесь час? — спитав Гутков.

— Ага. Таке враження…

— …що станція — ще з тих часів? Ти це хотів сказати?

Іван знітився. Він найбільше боявся стати посміховиськом. І все-таки не витримав:

— …ніби до неї не тисяча кілометрів, а сорок років, ніби…

Гутков жестом зупинив його. Почалася музична програма: концерт Марлен Дітріх, котра, як було сказано, емігрувала з рейху.

Гутков з Іваном слухали мовчки. Реальний світ раптом змістився, відійшов на другий план. Епоха свінгу й концтаборів, патефонів і штурмовиків, таємних договорів і зрад, наївний і жорстокий, небезпечний передвоєнний дух запанував у кімнаті Кита.

Щоб позбутися цієї мари, Іван спішно вимкнув приймач. Закурили.

— А що коли ця станція все-таки у довоєнній Польщі? — сказав неквапом Гутков.

— Як же таке може бути?

— А звідки мені знати? Дай-но схему переобладнання…

Іван дістав схему, зняв корпус.

— Зробив усе, як ти казав. Змінив ємність контура і коефіцієнт перекриття діапазонів. Змінив частоту.

Гутков уважно все оглянув. Переобладнання виконано чисто. Нічого технічно складного тут не було.

— А це що за лампи? — спитав він.

— Старі, ще з тих часів. Трофейні, — пояснив Іван.

Гутков висмикнув лампу з гнізда, повертів у руках:

— Може, через це? — сказав роздумливо.

— Що ти маєш на увазі? — підвів на нього погляд Кит.

— Ну, тимчасовий зв’язок, сам розумієш, така штука… Тут звичайні наші мірки не підходять. Може, ця лампа, — Гутков підніс її до очей, — тридцять дев’ятого року має якийсь особливий резонанс… саме на свій час? — Гутков замовк, вражений власним здогадом. — Інакше я також брав би цю станцію. Але ж не раз пробував — нуль, індикатор навіть не ворухнеться.

Вони охрестили станцію “Катовіце-39” — за часом і місцем. Феномен з минулого вони хотіли піднести ученому світові не як туземці, котрі знайшли метеорит. Мовляв, самі не ликом шиті. У них було дві гіпотези. Гутков вважав, що станція існувала в іншому часовому вимірі, так би мовити, паралельному нашому, однак віддаленому від нього на сорок з гаком років. Кит схилявся до думки, що в єдиному просторозо-часовому континуумі склалася можливість контакту (щоправда, однобічного) між минулим і майбутнім. Обидві гіпотези були предметом запеклих суперечок і згод, сварок і примирень. Гутков з Китом перегорнули гори інформації з релятивізму. Співбесіди й сеанси прослуховування проводились у повній секретності. По інституту поповзли чутки, що Кит і Гутков, як одержимі, працюють над кольоровим стереовізором. Чутки ці, правда, вони ж самі й поширювали.

— Розумієш, — казав Іван Галині, єдиній, кому він відкрив таємницю з вельми неохочого дозволу Гуткова, — розумієш, там уже червень. В Данцігу заворушення. Німці провокують поляків, а маршал Ридз-Смігли розмахує шаблею. Тим часом Гітлер стягує війська до східного кордону!

Галина жувала пиріжок і дивилась на Івана своїми світлими очима.

— Але ж, Ваню, тут уже нічим не зарадиш. Ти ж знаєш, чим усе це скінчилося.

— Знаю, знаю, звичайно, але…

Після цієї розмови невгамовний Кит знову спробував вийти на зв’язок з минулим, але даремно. Катовіце-39 працювала, можливо, лише в режимі передачі.

Гутков запропонував інший варіант — працювати впритул до частоти станції, створювати їй перешкоди і таким чином привернути до себе увагу. Так і зробили.

Та Катовіце-39 не реагувала. Кит заважав їй цілих п’ять днів — станція працювала, як звичайно. Але десь через тиждень диктор попросив вибачення у слухачів за погану якість звучання і сказав, що причини з’ясовуються. Киту вдалося-таки втрутитись у передачу 1939 року. Значить, зв’язок можливий!

Тільки тепер Іван з Гутковим перейнялися реальністю минулого, що звучало з динаміка, йшов черговий перегляд міжнародних новин. Диктор повідомляв про ноту комісара Ходацького Грейзеру. Про рішимість поляків захистити свій край. За календарем Катовіце-39 було 7 серпня 1939 року. Польща була вже приречена.

— Невдовзі вони передаватимуть повітряні тривоги, — сухо мовив Гутков. — До початку війни трохи менше місяця.

Диктор замовк. В динаміку почулося сухе уривчасте булькання, наче кипіло, піднімалось безбережне море багна, яке от-от затопить усю Європу.

Ваня Кит, струсивши з себе відчуття невідворотності того, що відбувалося (відбулося? відбудеться?) в цьому минулому-майбутньому 1939 році, сів за пульт. Гутков навіть не питав, що він збирається робити, — Іван хотів за всяку ціну, будь-яким кодом оповістити Катовіце-39 про акцію “Консерви”, що планувалася в містечку Глейвіц. Про агресію. Про другу світову війну.

Гутков підійшов до нього, поклав руки на плечі. Сказав тихо:

— Я розумію тебе, Ваню. Це тепер важливіше, ніж наш зв’язок у часі. Тебе можуть не розшифрувати, не зрозуміти, тобі можуть не повірити взагалі, але треба, необхідно спробувати. Та я зараз не про це… — Він помовчав, підбираючи слова. — Ти розповідав мені, що твоя мати була евакуйована і познайомилася з твоїм батьком в Іркутську після його демобілізації. Ну, і так далі. Я ось до чого все це веду: твоя поява на світ обумовлена війною. Зрозумій, якщо твоя передача досягне мети, все, можливо, піде іншим шляхом. Але для тебе в тому майбутньому вже не буде місця. Я хочу, щоб ти це збагнув.

“Не буде його, Івана Кита, радіолюбителя, спортсмена, старости курсу? Не буде зустрічей з Галинкою? Не буде його взагалі — життєрадісного хлопця на самому початку чесного, світлого шляху? І, можливо, не буде другої світової війни…”

Іван, не вагаючись переключився на передачу і знайшов потрібну частоту…