Година бика - Ефремов Иван Антонович - Страница 99

— Хто бився тут і хто кого переміг?

— Легенда говорить про битву між владиками головної і хвостової півкуль. Загинули сотні тисяч людей. Переміг володар головної, і на всій планеті запанувала єдина влада. Цю битву називають перемогою мудрості над темними хвостовими Народами.

— Ваші предки брали участь у битвах на боці переможених?

— Так.

— А якби перемогли вони, а не головні? Змінилось би життя?

— Не знаю. Навіщо йому мінятися?! Столиця була б у Кін-Нан-Те, мабуть. Будинки б зводили інакше, ніж заведено у нас, вежами. Можливо, мої предки стали б “Змієносцями”…

— І ви хотіли б належати до цієї верхівки?

— Ой, ні! Вічно боятись, оглядатися, зневажати все і щоб усі мене ненавиділи? Можливо, я просто темна й дурна, але мені не хотілося б так жити. Краще ніяк…

Оце “краще ніяк” пронизувало всю свідомість молодих тормансіан, що належали до класу “кжи”, і зумовлювало невикорінний фаталізм. “Навіщо?” — видавалось їм непереможним аргументом.

Вір Норін ще раз обвів поглядом випалене плато. Могутня уява заповнила його гуркотом бойових машин, криком і стогоном сотень тисяч людей, штабелями трупів на розритому кам’янистому ґрунті. Вічні питання: “Чому? За що”? — на цьому тлі робилися особливо нещадними. І ошукані люди, вірячи, що б’ються за майбутнє, за “свою” країну, за своїх близьких, вмирали, створюючи умови для ще більшого возвеличення олігархів, ще вищої піраміди привілеїв і безодню гноблення. Даремні муки, даремні смерті…

Зітхнувши, Вір Норін звернувся до супутниці:

— Ходімо, Сю-Те!

Землянин і тормансіанка спустилися з пагорбів. Вір Норін запропонував зрізати навпростець вигин старої дороги, прямуючи на округлий пагорб із занедбаною будівлею, сірою й приземкуватою, яка ледь бовваніла віддалік. Вони швидко дійшли до пагорба. Астронавігатор помітив, що Сю-Те втомилась, і вирішив зробити привал у затінку руїн. Сю-Те вляглася на землю, підперши голову руками. Вір Норін побачив, що вона уважно розглядає стіну й хмурить лоба, намагаючись пригадати забуте. Сю-Те підхопилась і обійшла навколо руїн. Потім довго роздивлялася написи і барельєфи із зображенням величезної руки, простягнутої в жесті співчутливої допомоги. Трохи заспокоївшись, вона знову сіла поруч з Вір Норіном, обхопивши коліна руками, у позі, яка одразу нагадала йому Чеді, і довго мовчки дивилась на міражі блакитних озер, які приховували курний дим над містом Центру Мудрості.

— Скільки тобі років? — раптом запитала Сю-Те.

— Якщо на ваші роки, котрі набагато коротші, аніж на Землі, — сто шістдесят або сорок два за рахунком Білих Зірок, однаковому із земним.

— У вас це багато чи мало?

— Для колишньої Землі, на вашому рівні розвитку, це середній вік, не молодий і не старий. Тепер він зсунувся у молодість. Мені — двадцять два — двадцять три роки, а Родіс — двадцять п’ять. У нас довге дитинство. Не інфантильність, а саме розтягнуте дитинство — у розумінні сприйняття світу. А скільки вам?

— Вісімдесят, або двадцять за рахунком Білих Зірок. Я наближаюсь до нашого крайнього віку, і мені залишилось п’ять років до того часу, коли я увійду до Палацу Ніжної Смерті. А тебе б давно спровадили туди. Ні, я кажу дурниці, адже ти вчений і тут жив би довго, ти “джи”!

— Ніяк не можу уявити собі цей жах!

— Ніякого жаху немає. В цьому є навіть добре. Ми не проводимо дитинство в задушливих школах, як майбутні “джи”, котрих напихають там непотрібними для життя знаннями. І ми не хворіємо, вмираючи у розквіті сил…

— Ви засмучені, Сю-Те? Гляньте мені в очі!

Сю-Те перевела на Вір Норіна сумний погляд, що ніби промовляв: “Я бачу весь свій життєвий шлях до кінця”.

— Ні, — повільно промовила вона, — мені добре, просто вдруге сьогодні я зустрілась із стародавньою смертю.

— Як? І це пам’ятник? Що тут було?

— Не пам’ятник, а храм. Був за епохи Голоду і Вбивств знаменитий лікар Рце-Юті. Він винайшов засіб Ніжної Смерті. Його послідовники і помічники збудували цей храм Руки Друга над бездонним колодязем одвічної древності. Рце-Юті сказав усім слабим, безнадійно хворим, стомленим від життя, переслідуваним і заляканим: “Приходьте сюди, і я заспокою вас — дам вам ніжну смерть. Вона прийде до вас лагідною і прекрасною, юною і закличною. Кращого на планеті зараз ніхто дати не може, і ви самі пересвідчились в обмані порожніх обіцянок”.

І безліч людей приходило до нього. У першій кімнаті вони змивали з себе бруд дороги, скидали вбрання і голі входили до другої склепінчастої зали, де в лагідному сні вмирали непомітно й безболісно… Бездонна криниця поглинала їхні тіла. Змучені, втративши надію, здоров’я, близьких, не переставали приходити, вихваляючи мудрого лікаря. Це було давно…

— Із цього благодіяння виник державний обов’язок помирати. Палаци Ніжної Смерті, поділ народу на “кжи” і “джи” — хіба міг передбачити мудрець Рце-Юті такі жахливі наслідки?

— Не знаю, — безпомічно відповіла Сю-Те.

— І не треба. — Вір Норін погладив її розкуйовджене од вітру волосся. А вона потяглась до його обличчя, і її тремтлива обережна долоня, здавалось, торкнулася самого серця Вір Норіна. Йому уявились гігантські стіни інферно, що оточували Сю-Те, за якими для неї не було нічого, ніякої опори для її віри, її душі.

Зусиллям волі він відігнав видіння, усміхнувся і сказав їй про її розум і чарівність і про те, як вона подобається йому. Сю-Те глянула на нього, довірлива й сяюча, і підвелася пружно й швидко, як жителька Землі. Вони рушили до похмурого міста, і голос тормансіанки дзвінко рознісся пустельною рівниною:

— “Свій останній рік живу на світі, а ніде ж іще не побував, ні від кого не почув привіту…” — дзвінка летюча мелодія “агадала Вір Норіну щось дуже знайоме, чуте ще в ранньому дитинстві.

Розділ XIII

КОРАБЛЮ — ЗЛІТ!

Вір Норін розпрощався з Сю-Те на перехресті вулиці, яка вела до невеликого заводу точних приладів, де працювало багато друзів Таеля. Сю-Те хотіла побачитися з одним із них, щоб влаштуватися на роботу.

Вона повернулася додому збуджена — все складалось у згоді з її мріями. Та невдовзі радість згасла, заполонив болісний смуток, коли вона дізналася, що термін перебування землян на Ян-Ях кінчається. Лише двоє їх лишилося в місті Центру Мудрості, решта вже були в зорельоті.

Вір Норін цього вечора довго чекав, коли вона вийде із своєї кімнати, але Сю-Те не з’являлась. Не розуміючи її настрою— психічна інтуїція не підказувала йому нічого поганого, — Вір Норін нарешті сам постукав до дівчини.

Сю-Те сиділа, поклавши голову на випростані вздовж стола руки. Виразу лукавої провини, властивого їй, коли вона вважала себе в чомусь незграбною чи зізнавалась у слабості, не ви-никло на її обличчі при вигляді Вір Норіна. Так, Сю-Те й справді була схожа на сумного птаха — гітау. Вона підхопилася, заклопоталася, щоб зручніше посадити Вір Норіна, а сама опустилася просто на підлогу, на тверду подушку і довго мовчки дивилася на свого земного друга. Вір Норіну передались її почуття: вона думала про нього і близьку розлуку.

— Скоро твій зореліт полетить? — запитала вона нарешті.

— Скоро. Хочеш полетіти з нами? — вихопилось у нього те, про що не слід було запитувати.

На обличчі дівчини спокійна печаль змінилася жорстокою внутрішньою боротьбою. Очі Сю-Те наповнились слізьми, дихання перервалось. Після довгого мовчання вона важко вимовила:

— Ні… Не думай, що я невдячна, як багато з нас, чи що… я не люблю тебе. — Її смагляві щоки потемніли ще дужче. — Я зараз повернусь!

Сю-Те зникла в стінній шафі для одягу; який слугував їй кімнатою для перевдягання.

Вір Норін дивився на строкату в’язь килима, думаючи про її відмову летіти на Землю. Вроджена мудрість, яка ніколи не полишала Сю-Те, утримує її від цього кроку. Вона розуміє, що це буде втечею, на Землі для неї пропадуть мета і сенс життя, які щойно з’явилися тут, їй буде дуже самотньо.