Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович - Страница 56

Мвен Мас побіг, намагаючись зміркувати, що йому робити, коли хижаки — їх, безумовно, було два — накинуться на нього.

Рятуватися на невисоких деревах, на які тигр лазить краще за людину, безглуздо. Битися? Навколо було лише каміння, навіть добрячої палиці не відламаєш від цих міцних, як залізо, гілок. І коли гарчання почулося зовсім близько позаду, Мвен Мас зрозумів, що загинув. Простягнені над курною стежкою гілки дерев душили африканця. Йому хотілося зачерпнути мужність останніх хвилин із вічних глибин зоряного неба, вивченню яких було віддано все його життя. Мвен Мас помчав величезними стрибками. Доля була прихильна до нього — він вискочив на узлісся великої галявини. В центрі її помітив купу розкиданих кам’яних уламків, метнувся туди, схопив тридцятикілограмову брилу з гострими краями і повернувся до лісу. Тепер він побачив рухомі невиразні примари. Смугасті, вони губилися серед схрещених тіней рідколісся. Місяць уже торкнувся своїм краєм верхівок дерев. Видовжені тіні лягли впоперек галявини, і по них, як по чорних дорогах, почали підповзати до Мвена Маса два величезні коти. Як тоді, у підземній кімнаті Тібетської обсерваторії, Мвен Мас відчув наближення смерті. Тепер вона горіла зеленим полум’ям у фосфоричних очах хижаків. Мвен Мас вдихнув порив вітру, що налетів у духоті, глянув угору на сяючу лаву космосу і випростався, піднявши над головою камінь.

— Я з тобою, товаришу!

Висока тінь метнулася на галявину з темряви схилу, загрозливо піднімаючи корявий сук. Здивований Мвен Мас на секунду забув про тигрів, пізнавши математика. Бет Лон, ледве живий від шаленого бігу, став поруч Мвена Маса, хапаючи розкритим ротом повітря. Величезні коти, відскочивши спочатку назад, знову почали невблаганно наближатися. Тигр ліворуч був уже за тридцять кроків. Ось він підтягнув під себе задні лапи, збираючись стрибнути.

— Швидше! — пролунав на всю галявину гучний крик.

Бліді спалахи гранатометів замелькали з трьох боків за спиною Мвена Маса, який випустив з несподіванки свою зброю. Ближчий тигр здибився на весь зріст, паралізуючі гранати луснули барабанними ударами, і хижак перекинувся на спину. Другий зробив стрибок до лісу. Звідти з’явилися ще три силуети вершників. Скляна граната з потужним електричним зарядом розбилася об лоб тигра, і він простягся, уткнувши важку голову в суху траву.

Один вершник вихопився вперед. Школи ще Мвену Масу не здавався таким гарним робочий одяг Великого Світу — короткі, до колін, штани, простора сорочка-із синього штучного полотна з розкритим коміром і двома кишенями на грудях.

— Мвен Мас, я відчувала, що ви в небезпеці!

Хіба він міг не пізнати цей високий голос, у якому зараз звучало стільки тривоги! Чара Нанді!..

Він забув відповісти і стояв нерухомо, поки дівчина не скочила з коня і не підбігла до нього. Слідом під’їхало п’ятеро її супутників. Мвен Мас не встиг їх роздивитися, бо серпик місяця сховався за деревами і задушлива темрява ночі вкрила ліс і галявину. Рука Чари знайшла лікоть Мвена Маса. Він узяв тонке зап’ястя дівчини і приклав її долоню до своїх грудей, де схвильовано калатало серце. Кінчики пальців Чари ледве відчутно погладили його груди, і ця легка ласка принесла Мвену Масу незнаний спокій.

— Чаро, це Бет Лон, новий друг…

Мвен Мас обернувся і побачив, що математик зник. Тоді він крикнув у темряву з усіх сил:

— Бет Лон, верніться!

— Я прийду! — пролунав здалеку міцний голос, і в ньому не було вже гіркого зухвальства.

Один із супутників Чари — видно, керівник групи — зняв приторочений ззаду сідла сигнальний ліхтар. Тьмяне світло разом з невидимим радіопроменем полинуло в небо. Мвен Мас зрозумів, що прибулі чекають літальний апарат. Всі п’ятеро були хлопці — працівники винищувального загону, які обрали одним із своїх подвигів Геркулеса дозорну службу боротьби з шкідливими тваринами на острові Забуття. Чара Нанді приєдналася до загону, щоб знайти Мвена Маса.

— Ви помиляєтесь, вважаючи, що ми такі догадливі, — сказав керівник, коли всі посідали навколо ліхтаря і Мвен Мас почав свої неминучі розпитування. — Нам допомогла дівчина з старогрецьким ім’ям.

— Онар! — вигукнув Мвен Мас.

— Так, Онар. Наш загін підходив до п’ятого селища з півдня, коли прибігла ледве жива від утоми дівчина. Вона підтвердила чутки про тигрів, які привели нас сюди, і переконала їхати за вами негайно, боячись, що на вас можуть напасти тигри, коли ви повертатиметесь у містечко через гори. І, як бачите, ми ледве встигли. Зараз прибуде вантажний гвинтоліт, і ми відправимо ваших тимчасово паралізованих ворогів у заповідник. Якщо вони справді людожери, їх знищать. Але не можна занапастити таких рідкісних тварин без випробування.

— Якого випробування? Хлопець звів брови.

— Це поза нашою компетенцією. Очевидно, насамперед їх заспокоять — зроблять вливання понижувача життєвої активності. Ставши на деякий час кволим, тигр багато чому навчиться…

Гучний тремтливий звук перебив юнака. Згори поволі спускалася темна маса. Яскраве світло залило галявину. Смугастих котів кинули в м’які контейнери для крихких вантажів. Погано помітне в темряві громаддя корабля зникло, відкривши галявину спокійному світлу зірок. З тиграми вирушив один з п’яти хлопчаків, а його коня віддали Мвену Масу.

Коні африканця й Чари йшли поряд. Дорога спускалася в долину річки Галле, в гирлі якої, на узбережжі, стояли медична станція і база винищувального загону.

— Вперше на острові я їду до моря, — порушив мовчанку Мвен Мас. — Досі мені здавалося, що море — заборонена стіна, яка назавжди загородила мій світ.

— Острів був для вас новою школою? — напівзапитально і радісно сказала Чара.

— Авжеж. За короткий строк я пережив і передумав дуже багато. Всі ці думки давно бродили в мені…

Мвен Мас розповів про свої давні побоювання, що людство розвивається надто раціонально, надто технічно, повторюючи, звісно, в незрівнянно менш потворній формі помилки сивої давнини. Йому здалося, що на планеті Епсилон Тукана дуже схоже на наше і таке ж чудове людство більше подбало про досконалість емоціональної сторони психіки.

— Я багато страждала через відчуття неповної гармонії з життям, — помовчавши, відповіла дівчина. — Мені треба було більше від чогось давнього і значно менше від навколишнього. Я мріяла про епоху невитрачених сил і почуттів, накопичених ще первісним відбором у вік Ероса, що був колись в античному Середземномор’ї. І завжди намагалась пробудити справжню силу почуттів у своїх глядачів. Та, мабуть, тільки Евда Наль до кінця зрозуміла мене.

— І Мвен Мас, — серйозно додав африканець, розказавши, як вона постала перед ним на екрані мідношкірою дочкою Тукана.

Дівчина підвела обличчя, і при боязкому світлі світанку Мвен Мас побачив очі, такі великі й глибокі, що відчув легке запаморочення, відсунувся і засміявся.

— Колись наші предки у своїх романах про майбутнє уявляли нас напівживими рахітиками з перерозвиненим черепом. Незважаючи на мільйони зарізаних і замучених тварин, вони не наблизилися до розуміння мозкової машини людини, бо лізли з ножем туди, де потрібні були найтонші вимірювачі молекулярних і атомних масштабів. Тепер ми знаємо, що сильна діяльність розуму вимагає міцного тіла, повного життєвої енергії, але це ж тіло породжує сильні емоції.

— І ми все ще живемо на ланцюгу розуму, — погодилась Чара Нанді.

— Чимало вже зроблено, але все-таки інтелектуальна сторона у нас пішла вперед, а емоційна відстала… Про неї треба подбати, щоб не їй потрібен був ланцюг розуму, а інколи розуму — її ланцюг. Мені це здається тепер таким важливим, що я маю намір написати книгу.

— О, звичайно! — палко вигукнула Чара, зніяковіла і вела далі: — Мало великих учених присвячувало себе дослідженню законів прекрасного і повноти почуттів… Я кажу не про психологію.

— Я розумію вас! — відповів африканець, мимохіть милуючись дівчиною, яка від ніяковості вище підвела горду голову назустріч промінню ранкового сонця, що надавало знов її шкірі кольору червоної міді.