Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 13

Дівчина мовчки йшла поряд, злякано думала, що їх чекає завтра.

Хлопець зупинився, хотів узяти дівчину за руку і не відважився. Тільки дивився на Лесю карими очима, ніби хотів її запам'ятати на все життя.

— Послухай, Лесю, — заговорив далі, — мушу тобі сказати. Я скоро піду в партизани! Про все вже домовлено. Я люблю тебе! Розумієш, люблю! І хіба я винен, що покохав тебе і не можу жити… Кожен день приходжу на берег Прип'яті, щоб хоч здалеку побачити тебе, поглянути, як ходиш з тим есесівцем! — Петро передихнув, сказав з болем у голосі: — Як ти можеш? Він же зрадник! Він же каратель! Ні, гірше, ніж каратель! Він палив Дібровне, убив двох партизан! Він…

— Це неправда! — мимоволі вихопилося в дівчини.

— Правда! — перебив Петро. — Мені розповідали очевидці. Партизан, що вартували біля льоху, знайшли з розтрощеними головами. Все це робота Берегового! Схаменися, Лесю, поки є час! Ти наче осліпла й оглухла, нічого не бачиш, нічого не чуєш!

Хлопець узяв Лесю за руку, Леся пробувала вирватися — і нічого не могла вдіяти.

— Пусти! — промовила, — боляче!

— Скажи мені, Лесю, — допитувався Петро, не чуючи її слів, — будеш дружити зі мною?

— Що я тобі можу обіцяти? — розгублено сказала дівчина. — Пусти мене!

Очі Петра недобре блиснули:

— Чи ти, може, Юрка кохаєш? Так скоро йому каюк буде! Присуд винесено, і вирок теж буде виконано.

— Який вирок? Про що ти говориш? Чого ти до Юрка причепився? — злякано, одним подихом, вигукнула дівчина.

— Кінець твоєму Юрку, — злорадно відповів Петро, все ще тримаючи її за руку.

Леся нічого не відповіла, бо не знала, що сказати. Не буде ж вона розповідати, що Юрко партизанський розвідник і виконує доручення лейтенанта Вершини. І не по своїй волі носить ворожу форму.

У цей час на стежці з'явився Юрко. Він ще зранку пішов до Гончара допомогти попиляти дрова. Юрко прийшов додому, почув від Галини Іванівни новину і побіг доганяти Лесю. Несподівано хлопець побачив на стежці Лесю й Петра. Той тримав її за руку, щось говорив, а дівчина стояла і слухала. Юрко аж очима кліпнув, думав — привиділося. Як же це так?

Хлопець поволі йшов стежкою і гарячково вирішував, що йому робити. Можна повернутися й піти додому, хай собі Леся бесідує з Петром. А можна мовчки пройти повз них, минути подвір'я діда Захарка і вулицею повернутися до своєї хати.

Отак він і зробить, бо ще подумають, що злякався. Пора йому кінчати дружбу з Лесею. Це навіть добре, що зустрів їх.

Юрко хотів пройти по стежці, але Петро заступив йому дорогу:

— Є розмова!

— Що тобі треба?

— Дещо вияснити. От Леся, — Петро все ще тримав дівчину за руку, — сумнівається, чи палив ти Дібровне, чи просто поїхав туди в гості? Убив ти там двох партизан чи я вигадую? І чи вирятував ти есесівців, чи люди даремно на тебе намовляють? Хай дівчина почує, може, вона хоч трохи прозріє!

— Хіба ти піп, — глумливо запитав Юрко, — що я мушу сповідатися перед тобою? За свої вчинки я й відповідатиму!

— І відповіси! Можеш готуватися до сповіді.

— Це вже моє діло, що маю робити, а ти не чіпляйся і не стій поперек дороги! Набридли мені твої прискіпування.

— Іди, іди, жовторотий фольксдойч!

Юрко пройшов мимо Петра та Лесі, немовби й не бачив їх.

— Юрку! — раптом гукнула Леся. — Ти куди? Не лишай мене тут! Я до діда Захарка йшла, а Петро схопив мене за руку і тримає, допитується, чи хочу я з ним дружити. Скажи йому, хай до мене більше не чіпляється…

Юрко, зачувши, ці Лесині слова, вернувся, став навпроти Петра, мовив рішуче:

— Відпусти Лесю! Чого чіпляєшся до дівчини? Солодовник аж побілів від тих слів, ще міцніше стис Лесину руку, зневажливо відповів:

— Не ставай на моєму шляху, бо урветься мій терпець і одержиш по заслузі! А мені б не хотілося об таке гиддя, як ти, бруднити руки.

— Я сказав: відпусти Лесю! — уже сердитіше сказав Юрко. — І більше не приставай до дівчини! Їй твої залицяння не потрібні!

Петро ледве стримувався, щоб не кинутися на Юрка, обпікав його розлюченим поглядом.

— Ти думаєш, Леся з тобою хоче дружити? — видушив із себе. — Фашистський прихвостень! Зрадник!

Юрко зміряв суперника презирливим поглядом і рівним, спокійним голосом, так, як завжди розмовляє лейтенант Вершина, звернувся до дівчини:

— Скажи, Лесю, з ким ти хочеш дружити? Зі мною чи з ним? Як скажеш, так і буде!

Петро розгубився, не сподівався на таке. Стояв напружений, як струна, чекав Лесиної відповіді.

Дівчина мовчала. Нарешті підвела голову, рішуче сказала Солодовнику:

— Пусти руку! Чуєш! Ніколи я не буду з тобою дружити… І не чіпай більше мене, не чіпай!

Петро відпустив Лесю, поволі підійшов до Юрка, сказав:

— Сьогодні на твоє вийшло! Та нічого, скоро своє одержиш! А тепер отримуй аванс! — вдарив Юрка в обличчя.

Юрко миттю пригадав прийоми, яким колись навчив його тато, відскочив убік, замахнувся правою — і наніс Петрові удар лівою рукою. Той не втримався на ногах, упав на землю.

— Дістав здачі?! — сердито вигукнув Юрко. — Залицяльник нещасний!

Петро поволі встав із землі і сказав хрипло:

— Я тобі цього ніколи не забуду!

— Іди! Йди! — пригрозив Юрко. — Бо зараз ще добавлю! Потім підійшов до Лесі: — Так що там трапилося?

— Біда, Юрку! Маму впізнав бандерівець! Тепер ми пропали!

— Маєр допоможе, — заспокоїв Юрко дівчину, хоча сам сумнівався в цьому.

— А як не допоможе? Нас розстріляють!

— Треба з матір'ю порадитися, вона щось придумає. Погано, що там Підошва замішаний, той зразу доповість в СД.

— Що ж тут придумати? — мовила розгублено Леся. — Мама послала мене до діда Захарка, щоб він нас сховав у своєму льоху. А тут Петро пристав…

Юрко мовчав. Несподівана новина впала на нього, як грім з ясного неба. Треба ж трапитися такій зустрічі. Привіз бандерівець своїх бойовиків у школу Маєра і зустрів дружину начальника застави. Донесе. Тут і Маєр може не допомогти. Це б із Святим порадитись… І повідомити, що прибули учні до школи «Вольф».

Повернулися додому, коли почало вечоріти. Мати побачила Юрка, сказала занепокоєно:

— Бандерівець таки впізнав Галину Іванівну. Почав мене допитувати, звідки я знаю дружину начальника застави, чекіста. Так я відповіла, що це біженка, прибилася до нашого села, живе тут з двома дітьми. Бандерівець наказав начальнику поліції завтра арештувати родину чекіста і спровадити її в жандармерію. А мене попередив, що я за цих біженців відповідаю головою. Треба нам щось робити, порадитися. Зараз я подою корову і ми поговоримо.

Мати намагалася не хвилюватися, підбадьорливо посміхалася до Лесі. Вона швидко подоїла корову, процідила молоко, поставила глечики на лаві, прикрила їх шматочками білого полотна. Поналивала парного молока Саньку та Женьці, посадила вечеряти. У Галини Іванівни розболілося серце, і вона прилягла на ліжко. Ніяк не могла отямитися після цієї несподіваної зустрічі з бандерівцями. Потім кивнула Юрку та дівчині, щоб вийшли з нею на подвір'я.

— Ходімте до річки, там поговоримо. Не треба, щоб нашу розмову чула Галина Іванівна. І при дітях не хочу говорити, бува, щось почують… Раз поліцай упізнав Галину Іванівну, значить — добра не жди. І Підошва нам все пригадає, він ніяк не може заспокоїтися, що нам пощастило врятувати дівчат від розстрілу. Тепер цей змій і на нас відіграється.

— Так що ж робити? — захвилювався Юрко. — Треба тікати з села, поки ще є час. Я побіжу і пораджуся з Павлом Павловичем.

— Думаю, що тікати не варто, — заперечила мати. — Треба знищити бандерівця й Підошву, а разом з ними прикінчити й нового начальника поліції. Вони вже були напідпитку. Ледве на ногах трималися. Це нас і врятувало. А я їм ще дала сулію спирту. Хай понапиваються до нестями. Ось тут їх і треба буде прикінчити. Іншого виходу я не бачу. І діяти треба зараз… Негайно!

— Так я побіг до Павли Павловича, — заспішив Юрко.

— Я теж піду з тобою, — вихопилася Леся.

— Лишайся дома, — не дозволила мати, — один Юрко хутчій справиться, і не так в очі людям кинеться його прихід до Славка.