Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 16

— Давайте будемо ткати матерію, може, щось і нам перепаде. І пайок одержите. Вам переказували люди мою пропозицію?

— Переказували, — радісно осміхнулася жінка.

— Так ви згодні?

— Звісно, згодна! Може, й справді якийсь пайок одержу та спечу перепічку. І на штани Андрію витчу. — Хазяйка по-змовницьки підморгнула.

— От і добре, — сказала Марія Федорівна, — тільки про ткання нікому не розповідайте.

— Нікому не промовлюсь, — заспокоїла жінка Марію Федорівну, — про це не турбуйтеся, навчилася мовчати. Коли воно вже закінчиться, наше бідування?

— Закінчиться, Катерино Данилівно, — впевнено відповіла Марія Федорівна.

— Так воно так, — погодилася жінка, — рано чи пізно — кінець фашисту буде. Недавно я ходила в Грабарі, провідати свою двоюрідну сестру. Там якраз був мітинг. І виступав на ньому секретар райкому партії Михайло Сергійович Коваленко. Він і сказав людям: «Фашисти ніколи не пануватимуть на нашій землі!» Давайте мені хутчій роботу.

— Я прийду до вас у наступну середу, — пообіцяла Марія Федорівна, — і ми нав'ємо основу, а ви тим часом поставте в хатині верстат.

Юрко зібрався йти в Калюжниці на побачення з Кузьменком.

Леся відклала шитво, допитливо глянула на хлопця:

— Ти куди?

— Піду в сусіднє село.

— У Гаївці?

— Ні, в Калюжниці.

— І я піду з тобою. Удвох буде веселіше.

Юрко радий, що Леся вирішила піти з ним. Справді, удвох веселіше, особливо ж, коли йдеш лісом. Правда, зараз у ньому нікого не зустрінеш. Партизани стали табором десь біля Васильківських Дач, а поліція в ліси не заглядає.

За селом вони одразу пірнули в старий дубовий ліс. Леся йшла поруч Юрка, сторожко озиралася навколо:

— Ніде не бачила таких таємничих лісів, все одно як у чарівній казці. І навколо підземні виробки. От цікаво піти і подивитися на ті підземелля. Правда?

Невдовзі ліс закінчився, і в зеленій долині вони побачили велике село. На березі річки виднілася осяяна сонцем школа.

— Калюжниці! — сказав Юрко. — Тепер підемо шукати Валентина Петровича.

На подвір'ї крайньої хати поралася старенька згорблена бабуся. Хлопець привітався, запитав:

— Чи не скажете, бабусю, як нам втрапити до Кузьменка?

— Це той, що травами лікує?

— Той, бабусю.

— Скажу. Отак ідіть прямо по цій вулиці і нікуди не звертайте. По праву руку побачите хату з зеленими віконницями і високим парканом. Ото й буде хата Кузьменка. Тільки обережно заходьте на подвір'я. Там такий пес — страх! Як зірветься з прив'язі, наробить шелесту!

Довго йшли вулицею. Нарешті побачили хату з зеленими віконницями. Юрко обережно прочинив хвіртку, зайшов на подвір'я, заросле споришем. За ним — Леся. Підійшли до ґанку. І в цей час з будки вискочив сірий пес, з гострими, як у вовка, вухами. Він голосно заскімлив, з розгону вивільнився з ланцюга й вихором помчав до Лесі. Дівчина спершу перелякано дивилася на вівчарку, потім схопила сірого велетня за шию й вигукнула:

— Люкс! Як ти сюди потрапив?

Пес радісно стрибнув дівчині на груди і лизнув її в щоку.

— Юрку! — повернулася до хлопця дівчина. — Це ж наш Люкс! Я його ще маленьким годувала, водила в школу, навчила брати слід, виконувати всілякі накази й команди. Потім на заставі Люкс шпигунів ловив. Як він опинився в цьому селі? От диво! Мама й не повірить!

Тим часом прочинилися сінешні двері, на ґанок вийшов широкоплечий чоловік, кинувся до вівчарки, схопив за ошийник, запитав перелякано:

— Не порвав? Слава богу! Отакий ланцюг і не витримав. Ох і сила в Дружка!

— Він не Дружок, він Люкс, — сказала Леся. — Це наша вівчарка!

— Як — ваша? — здивовано запитав чоловік. — Мені Дружка прикордонники пораненим залишили, як наші за Прип'ять відходили. Я його вилікував, він і звик до нас, гарний, кмітливий пес. Все розуміє, як людина! А ви хто будете?

Юрко вийшов наперед, сказав:

— Ми за зіллям прийшли. Нам до вас порадили звернутися. — І чітко назвав пароль. Чоловік розуміюче посміхнувся, запросив до хати.

Юрко зайшов, а Леся лишилася на подвір'ї з Люксом. Пес і на крок не відходив від своєї колишньої господарки, тулився до її ніг, лагідно скімлив, ніби розповідав дівчині про свої пригоди.

Хвилин через десять Юрко вийшов з Кузьменком на подвір'я. Той, дивлячись на Лесю й на Люкса, розгублено заговорив:

— Як же мені з вами бути? Жаль віддавати Дружка. І собі залишити нечесно. Давайте так зробимо: разом вийдемо на вулицю, я відпущу його, і за ким він піде, той і буде його господарем. Тільки все зробимо чесно. Ніхто не повинен кликати, навіть дивитися на нього. Розійдемося в різні боки — і все.

Так і зробили. Люкс зупинився, розгублено заскімлив, кинувся бігти за новим господарем, потім зупинився, пробіг слідом за Лесею і знову зупинився, немов міркуючи: за ким же бігти? Потім подивився на Кузьменка, який уже підходив до своїх воріт, і рішуче побіг за Лесею…

Повернулися додому, як уже добре звечоріло. Леся вбігла у хату й від порога гукнула:

— Мамо! Ми з Люксом зустрілися!

— З яким Люксом? — не зрозуміла Галина Іванівна.

— З нашим! Він у сусідньому селі жив. Його прикордонники пораненим одному чоловіку лишили. Тепер Люкс буде з нами!

Невдовзі прийшов Свічка, повідомив Юркові:

— Післязавтра рушаємо в Київ по причандалля для водолазів.

Юрко сходив до коменданта Штарка, оформив перепустку, взяв дозвіл на провезення продуктів. Штарк роздобрився і виписав Юрку в дорогу масла, консервів, хліба.

Перед від'їздом Юрко накопав картоплі. Свічка теж привіз масла, меду, борошна. Підморгнув Юркові:

— Наказав Петрович забезпечити тебе, як фюрера. Правду кажу. Оці продукти везли якомусь фюреру, а хлопці й позичили, бо їм теж їсти треба. І нам вділили. Так що буде чим в Києві поторгувати, вистачить і на гостинець добрим людям.

…На пропускному пункті перед Києвом есесівець впізнав Юрка, дружньо посміхнувся, підняв руку:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — відповів Юрко.

— Що везеш? — допитувався солдат. — Яйки є?

— Є. Є мед, масло, сушена риба.

— О, — ковтнув слину солдат, — дай мені трохи яйок і масла. — Потім подумав і додав: — І трохи меду. Мені остобісили вермішель і м'ясні консерви.

Юрко наділив есесівця продуктами, і той швидко пропустив підводу за смугастий шлагбаум.

— Сюди вскочили, — буркнув Свічка, — а як будем звідси вискакувати? Куди нам тепер податися?

— Заїдемо до моїх знайомих, лишу їм трохи харчів — і рушимо в монастир до послушниці. Хай вона нас і відведе на постоялий двір.

— Як так, то й так, — погодився Свічка.

— Сьогодні сюди-туди, а завтра на ринок. Поторгуємо, куплю Оксані одяг, бо зовсім обносилася.

Катю Юрко помітив на вулиці. Ішла, низько опустивши голову, ніби боялася підвести її і глянути поперед себе. В правій руці — кошик.

— Катю! — гукнув хлопець. — Чого так зажурилася?

— Юрко! — радісно посміхнулася дівчина й витерла заплакані очі.

— Чого ти плачеш? Що трапилось? Катя сторожко оглянулася, зашепотіла:

— Страшне в місті коїться! Арештовують людей, кидають у в'язницю, і ніхто звідти не повертається. Чоловіка маминої сестри, Миколу Павловича, арештували. Тітка Марина з дітьми в нас переховується. Я оце передачу носила Миколі Павловичу в Лук'янівську тюрму, а німець мене побив і передачу не взяв, викинув картоплю на вулицю. Що я тітці Марині скажу?

Юрко став заспокоювати дівчину:

— Я вам трохи харчів привіз. І марок дам, докупите що треба.

Незабаром вони приїхали до Катиного будинку. Юрко заніс у кімнату клунок з продуктами.

Анастасія Іванівна, побачивши таке багатство, розгублено подякувала:

— Спасибі, що нас не забуваєш, з біди виручаєш.

У кутку сиділа молода, змарніла жінка, притискала до себе двійко дітей: хлопчика й дівчинку, злякано дивилася на Юрків мундир.

— Не бійся, Марино, — заспокійливо озвалася Анастасія Іванівна, — це Юрко, він славний хлопець, хоча й носить німецьку форму. Так і твій Микола носив, бо треба було носити…