Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 18

— Як торгувалося? — поцікавився Тимофій Гнатович. — Скупилися?

— Скупилися, — відповів Юрко.

— І ми скупилися! Придбали краму на три тисячі марок, а тисячу взяли за комісію. І вам вигода, і нам користь! Продали нам фашисти чимало добра із своїх складів, трохи ми самі позичили, і все оформлено на найвищому рівні. Документи в повному ажурі. Це ж вони що придумали? Крадене зі складу здають своїм землякам в комісійний магазин, а ті оформляють так, ніби одержали його з Німеччини. І продають всім, хто бажає. Тільки ціни дуже високі. Сьогодні начальник складів запропонував купити п'ятдесят шинелей і тридцять пар чобіт. Довелось відмовитися — непевне діло. А сірників, солі, мила набрали! Торгуватиме ваша крамниця добряче.

Уранці виїхали додому. На возі поряд з Юрком сидів Тимофій Гнатович. Знайомий есесівець на пропускному пункті, майже не оглядаючи вантажу, підняв шлагбаум, побажав щасливої дороги.

Невдовзі прибули до Чмирівки. Тимофій Гнатович звелів зупинитися біля воріт непоказної хати. Зайшов у двір і з'явився на вулиці в супроводі широкоплечого чоловіка.

— Прибули за товаром. Давай, Пилипе, твоє обладнання.

А завтра вирушиш з Павлом по вказаній адресі. Ти бідкався, що скучив за роботою, от і знайшлася вам робота.

На віз навантажили брезентові мішки, зверху прикрили їх цупкою повстяною ковдрою.

Тимофій Гнатович навчав Свічку:

— Як вас перехоплять фашисти, скажете, купили на базарі, думаємо клеїти з цього непотребу чуні.

Розділ п'ятий

СЛІДАМИ ЧЕРВОНОЇ КРАСУНІ

Повернувшись із Києва, наступного ж дня Юрко пішов до Святого розповісти про зустріч з Кларою. Хлопець проникся неабиякою повагою до цього незвичайного розвідника, якому довелось одягати рясу, видавати себе за батюшку, щоб помститися окупантам.

Проте Святого дома не було. Славко розповів, що в Павла Павловича знову відкрилася рана, нога опухла, посиніла. Довелось йому просити в коменданта перепустку і їхати в Житомир до знайомого хірурга. Побуде там, полікується.

Славко запросив Юрка до хати.

— Я тут вірша маю, — мовив несміливо, — хочеш послухати? — Дістав з полиці книгу, вийняв з-під палітурки білий аркуш паперу, став читати:

Вкладає Вітчизна меча в руки сина,

Щоб меч цей огнем пломенів —

Ніколи! Ніколи! Не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів!

Здорово написано, правда? Це вірш Миколи Бажана «Клятва». Я вчора на полі листівку знайшов. Там є зведення Радянського Інформбюро за минулий вівторок і звернення Радянського уряду до партизанів — посилити удари по гітлерівцях. Час і нам братися за зброю.

— Зачекай, Славо, — сказав Юрко, дочитавши листівку, — на все свій час. Ми з тобою й так партизани. Хіба ми мало зробили за цей рік?

— Що ми зробили? — байдуже махнув рукою Славко. — І хто про те знає? Інша справа побути в справжньому бою. А ще краще підірвати ворожий ешелон!

Славко взяв з полиці стару пошарпану книгу без палітурок, погортав її, дістав невеличкий сірий папірець.

— Листівка, — пояснив він, — теж на полі знайшов. І в ній повідомляється про юного партизана з Чернігівщини, який пустив під укіс чотири ворожих ешелони з живою силою та технікою. Юного партизана представлено до урядової нагороди. А ми німцям рибу ловимо! Хіба не так?

— Звісно, що не так, — трохи ображено відповів Юрко, — ми теж не сиділи склавши руки.

— Нічого путнього й не зробили, — стояв на своєму Славко.

— Наша робота, — заперечив Юрко, — то теж бій. І користі ми зможемо принести тут своїм куди більше, ніж автоматом. Он ми схованки розкопали, передали партизанам боєприпаси. А кожен патрон, кожна граната може коштувати фашисту життя. А скільки, Славо, ти людей від смерті врятував, попередив їх про небезпеку?

— Хто про те знає? — знічено відказав Славко. — А що батько в поліції служив, карателів водив на партизан — всім відомо.

— Не журися, Славо, — заспокоїв товариша Юрко, — той, кому треба, все знає. Не журися, ще буде й на нашій вулиці свято. Так же в листівці написано? А ми з тобою чесно служимо Вітчизні. І совість у нас перед нею чиста.

— Та воно так, — полегшено зітхнув Славко, — тільки дуже мені важко… Виходить, що я син зрадника й запроданця…

— А я, Славо, фольксдойч, — невесело підхопив Юрко, — есесівський перекладач, їздив палити село Дібровне, порятував від смерті карателів, видав з Вовкою фашистам нашого полоненого… Зразу всіх моїх «заслуг» перед фашистами й не пригадаєш. Так думаєш мені легко? Скоро нам знову буде робота. Фашисти задумали вирубати заповідний Самусів ліс. Гончар вирішив замінувати підходи до лісу. Просив допомагати йому перенести міни. І кулемети з підбитих танків треба зняти. Підеш?

— Звісно, піду, — не задумуючись, відповів Славко. На тому хлопці й розійшлися.

Повертаючись додому, Юрко думав, як він має тепер діяти. Клара просила терміново передати Святому її повідомлення. Павла Павловича нема, і невідомо коли він повернеться. Що ж він повинен робити? Знайти лейтенанта Вершину або когось з розвідників і про все їм розповісти? Для цього треба йти в підземелля. Так лейтенант суворо заборонив без виклику і близько підходити до старих каменоломень. І що особливого він має розповісти? Нічого важливого Клара не повідомила. Гестапівці арештували родину підпільника Патлаха. Про це можна буде розповісти Святому пізніше. Тепер все одно нічого не вдієш. Про підступні дії Рудого Вершина й так знає. Хочуть фашисти звести наклеп на дочку лейтенанта, видати її за зрадницю, приписати їй, ніби вона видала групу наших підпільників на ворожому аеродромі. Так це теж підла провокація, і ніхто їй не повірить. Даремно фашисти стараються. Уже писали фашистські вивідувачі, що лейтенант Вершина — фашистський шпигун, давній їх прислужник. Нікчемна і пустопорожня брехня. Якщо лейтенант Вершина завербований гестапівцями, — то чому ж вони не можуть натрапити на підземелля, в якому стільки часу діють радянські розвідники? А хіба не лейтенант Вершина очолив операцію по розгрому «чорних кентаврів», випускників ворожої шпигунської школи. Ніхто фашистам все одно не повірить. Які б підлі вигадки вони не розносили. Давно сказано: «Собака гавкає, а вітер носить». Можна Юрку почекати і поки що нікуди не кидатися, не передавати повідомлення Клари, хоча дівчина й наказувала терміново повідомити про все партизанських розвідників. Скоро повернеться Святий або викличе Юрка лейтенант, тоді він і відчитається про свою поїздку в Київ.

Так вирішивши, не думав і не підозрював Юрко, яким лихом обернеться для партизанів його запізніла розповідь…

Юрко повертався додому в гарному настрої. Хлопець прочитав зведення Радянського Інформбюро. Бореться Червона Армія, завдає дошкульних ударів по ворогу! Б'ють фашистів і партизани. Схвилювала Юрка листівка про юного партизана з Чернігівщини. Герой! І Юрко міг би пустити під укіс фашистський ешелон, і Славко. Згадка про Славка ще більше підсилила гарний настрій. Є в Юрка вірні та щирі друзі. Ніякі фашисти не страшні Юрку, якщо в нього є такі гарні товариші.

Дома на Юрка чекав Олексій Шуменко, невисокий на зріст кремезний хлопець з вузькуватими, трохи розкосими очима. Олексій колишній Юрків піонервожатий. Не раз, і не двічі водив Шумейко своїх піонерів по місцях давніх боїв, показував окопи, зруйновані землянки, збудовані червоними партизанами. Батько Олексія Шумейка воював у Примакова, вибивав петлюрівців з села Жовтневого. Юрко з великою повагою ставився до свого піонервожатого і дуже радів, що Галя, Юркова сестра, врятувала Шумейка від розстрілу, попередила, що карателі мають арештувати комсомольців. Олексій утік з села, переховувався на хуторі в свого двоюрідного брата, а потім повернувся додому.

Шумейко міцно потис Юрку руку і попросив його дати на годину якесь старе рядно.

— Навіщо тобі рядно? — здивувався Юрко.

— Та тут таке діло, — зам'явся Олексій, — несподівано натрапив я на одні речі, і їх треба приховати.