Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 66

— Що ми втрачаємо? А спробувати — можна! Основне наше завдання — фальшивомонетня!

— Слухаю, мій генерале!

Дзенькнули келихи, потім застукотіли об тарілки ножі, виделки. Після обіду Дітмар сказав Маєру:

— Зараз я мушу поїхати на Татарський острів. Незабаром розпочнеться здійснення операції «Сахара», і я маю доповісти про її підготовку Гіммлеру. Завтра об одинадцятій заїду і заберу фунти!

Через хвилину гестапівці вийшли з Зоряної. Записавши майже всю їхню розмову, Юрко зібрав папери й пішов до кімнати Червоної красуні, де на нього чекали Леонід Поух та Георгій Афонін.

Розділ вісімнадцятий

СТАРИЙ ВОДОЗЛИВ

У добре снідання до Берегових прибігла посильна з старостату тітка Варка і передала Марії Федорівні наказ Щупака прийти о десятій годині в старостат, з нею хоче поговорити начальник районної жандармерії пан Гофман.

— Так ви ж дивіться не запізнюйтеся, — ще раз нагадала тітка Варка, — бо дуже вже староста наказував прийти. І ще велів, мало не забула, взяти з собою документи ваших біженців.

Коли тітка Варка пішла, Юрко запитав матір:

— Як ти думаєш, навіщо тебе викликає Гофман? І навіщо йому паспорт Галини Іванівни? — У голосі хлопця була притамована тривога.

— Не знаю, — тихо сказала мати, — мабуть, щось будуть перевіряти. Не будемо зараз мудрувати, піду й про все довідаюся. Що вже буде — те й буде!

Вона поскладала у вузлик нитки, шовк, маркізет, сказала Юркові:

— Годині о дванадцятій принесеш цей вузлик у майстерню. А ви, Галино Іванівно, — звернулася до Лесиної мами, — йдіть на роботу, бо є розпорядження коменданта, хто не з'явиться без поважних причин до майстерні — звільняти і направляти на реєстрацію в поліцію. І не сперечайтеся, будь ласка, з Ольгою Скрипаль, не давайте їй відчути, що зневажаєте подібних людей. Навіщо вам зайвий клопіт? Все одно ви її не перевиховаєте, не переконаєте. Ще вам і прикрість може бути.

— Що вже тут боятися? — знервовано кинула Галина Іванівна. — Як так жити, — то краще з мосту та в воду!

— Це вже ви даремно, Галино Іванівно, — заперечила Марія Федорівна, — як не тяжко, а треба жити. Мусимо вистояти, дітей урятувати, дочекатися своїх. Піду я. А ви не переживайте. Гадаю — все обійдеться.

Опівдні Юрко взяв вузлик з полотном та заполоччю і разом з Лесею пішли до вишивальної майстерні. Не встигли вони переступити поріг, як сестра старшого поліцая Ольга Скрипаль вигукнула:

— О, молодята прийшли! — І до Юрка: — Чого це ти, парубче, з весіллям зволікаєш? Дивися, бо вкрадуть у тебе Лесю. Петро Солодовник давно нахваляється! Що ти тоді робитимеш? — І зареготала весело.

Розмова про Петра Солодовника неприємно кольнула Юрка. «Чого це, — подумав він, — Ольга завела бесіду про нього?» Хотів було відбутися жартом, перевести мову на інше — і не встиг.

До майстерні швидко зайшла мати, привіталася, сказала до всіх:

— Дівчата, начальник жандармерії пан Гофман видав нам нові аусвайси. Тепер ніхто з нас не підлягає мобілізації на роботу до Німеччини. І вам, Галино Іванівно, дозволено проживати в селі. Віднині ви вважаєтеся корінними жителями Відрадного.

Вона взяла в Юрка вузлик, дістала з нього заполоч і розповідала далі:

— Пан Гофман зробив нам важливе замовлення. Маємо вишити п'ятдесят нарукавних пов'язок. Ніяких претензій до нас він не має, вважає, що в майстерні працюють надійні і перевірені люди. За нас усіх поручився старший поліцай Іван Олексійович Скрипаль.

Юрко з Лесею вийшли з майстерні, мовчки повернули до Прип'яті. Аж там, на березі річки, Леся спитала хлопця:

— Чого це Ольга про Петра згадала, що вона цим хотіла сказати?

— Нема їй чого робити, то й базікає, — відказав Юрко, хоча йому й самому не давала спокою та розмова.

Берегом Прип'яті вони вернулися додому, а там на них чекав Іван Гончар. Він сидів на ґанку і лузав із великого, як сито, соняха насіння.

Цілу годину чекаю, добре, хоч сонях прихопив, — посміхнувся, побачивши їх.

— Заходь до хати! — запросив Юрко товариша.

— Нема коли, — відмовився той, — мені вже давно треба бути на роботі, так сторож ваш не пускає.

Тільки тепер Юрко помітив неподалік Люкса. Пес лежав під яблунею, поклавши на передні лапи лобату голову, і пильно спостерігав за Гончаром.

Іван же голосно розповідав:

— Прийшов до вас, поторгав двері — замкнені. Я й повернув до воріт, бо треба на роботу, а тут мені дорогу й заступив пес. Вишкірив зуби, відтис до ґанку, запросив сідати й чекати господарів. От і довелося сидіти та соняха лузати.

Юрко прив'язав Люкса, сказав вибачливо:

— Так поспішав, що забув його прив'язати…

— І добре, що забув, — не розсердився Іван, — а то б довелося мені ще раз приходити.

— Щось трапилося? — запитав Юрко.

Іван розповів:

— Надійшло в лісництво розпорядження через три тижні розпочати рубку Самусевого лісу. Старостат має виділити підводи для вивезення деревини на пристань. Рубатимуть діброву полонені. Поселять їх у старих конюшнях. Треба рятувати заповідний ліс. Без Самусевого лісу село буде як пустка і Прип'ять оголиться.

— Як же його рятувати?

— Я придумав як, — притишив голос Іван, хоч поблизу й не було нікого. — Таку операцію проведемо, що німці після неї довго будуть чухатися.

— Цікаво, яку ж? — глянув на нього Юрко.

— Ти ж знаєш, — став пояснювати Іван, — що під Льольчиним озером проходить мінне поле. Я влітку минулого року допомагав нашим ставити міни. Частину їх довелося приховати, закопати в землю, бо фашисти вийшли до Прип'яті через Заріччя. Так я розкопав ті схованки. Багато мін віддав партизанам. Недавно ще натрапив на одну схованку.

— То й що?

— Як що? Замінуємо Самусів ліс! І хай фашисти спробують поткнутися в заповідну діброву.

— Так вони познімають міни.

Іван пригладив рукою розкошлане волосся на голові, прошепотів таємниче:

— Не познімають! Я вже колись розповідав тобі, що навчив мене поранений мінер ставити «гостинці» з секретом. А секрет той такий, що ніхто його не спроможний розгадати. Як не підходь до міни, як її не мацай, а вона все одно вибухне. Мені треба, щоб ви допомогли довезти міни від Льольчиного озера до Самусевого лісу. Там я вже сам їх розтикаю!

— А полонені? — запитав Юрко. — Ти про них подумав? Їх німці і поженуть на мінне поле.

— І про них подумав, — заспокоїв товариша Іван. — Домовимося з ними і виведемо через мінне поле на Шляхетське болото, а далі в пущу. Для полонених є в мене гарні подарунки.

— Які?

— Прийдете — побачите! Ви думаєте, що Гончар сидить дома і гріється на печі, боїться й носа з нірки виткнути? Ні, хлопці, є й мені чим похвалитися! Маю неабиякі трофеї!

— Передай Вовці і Славку, хай сьогодні приходять опівночі в Грабів яр і чекають на мене біля Білої Криниці, — сказав Юрко. — І ти приходь. До зустрічі.

Іван попрощався й хутко попрямував до хвіртки.

Опівночі, як і домовилися, хлопці зібралися в умовленому місці. Іван Гончар прийшов з візком. На запитання товаришів, навіщо його взяв, відповів загадково:

— Потім дізнаєтесь.

Поволі вийшли з яру. Над сріблястим Льольчиним озером та темно-синім Самусевим лісом висів повний місяць. У лісі було видно, як удень.

Коли підійшли до дубового гаю, Іван попередив:

— Ідіть за мною слідом. І нікуди не звертайте. Тут почалося мінне поле.

Хлопці обережно йшли за своїм провідником, намагалися ступати слід у слід.

Просіка вивела хлопців на звивисту стежку. На узліссі стояли чорні коробки підбитих танків. Минулого літа тут довго клекотів запеклий бій, але як не намагалися фашисти прорватися берегом Льольчиного озера до Прип'яті — нічого в них не вийшло. На смерть стояв наш батальйон, прикривши свої окопи та траншеї мінним полем. До самого озера прорвалися, було, ворожі танки — і тут їх зупинили артилеристи та піхотинці. І вже після того, як гітлерівці, захопивши село, форсували Прип'ять, наші вночі вийшли з оточення.