Татарський острів - Лысенко Василий Александрович - Страница 68

Нарешті озвався Гончар:

— Час, хлопці, братися за роботу, місяць починає заходити, у лісі темніє.

Звичним рухом Іван почепив на цвях лампу, освітивши темний закуток бліндажа, зняв цупкий брезент, під яким лежали міни, наказав:

— Виносьте їх і складайте біля візка. Не бійтеся, вони без запалів — не вибухнуть.

Хлопці почали виносити міни. Найбільше було невеличких, схожих на акуратні дерев'яні коробочки, протипіхотних. Між ними були й круглі, як величезні тарелі.

Іван швидко завантажив ними візок, взявся за дишель, скомандував:

— Поїхали! Підпихайте, але без поспіху! Тут повно корчів, можна перекинутися.

— Куди поїдемо? — запитав Вовка.

— У Самусів ліс, — відповів Іван, — а зараз звернемо на Дейнечину просіку. Я там всі міни вибрав, можна тепер по ній не візком, а возом їхати, Повний порядок.

Поволі рухався навантажений візок. Корчів справді було багато. Як ідеш — то й не помічаєш покрученого жилавого коріння, а колеса візка, мов навмисне, чіпляються за невидимі перепони. Хлопці підтримують візок, але він все одно підстрибує, хитається, потрапляє в підступні рівчаки.

До Самусевого лісу кілометрів чотири. Веде туди кілька просік, але всі вони заміновані. Лише вузенька — Дейнекова — вільна. Ще навесні Іван розмінував її, щоб дати партизанам можливість непомітно вийти на Кам'яний Ріг, влаштувати засідку на «чорних кентаврів».

Місяць майже зовсім сховався за густі верхів'я старих дубів, лишився лише блискучий окрайчик його. Він допитливо зиркав на нічних мандрівників, ніби хотів дізнатися, що вони везуть на своєму таємничому візку і куди вибралися серед такої глупої ночі, настирно пробираючись через центр мінного поля.

Іван зупинився, витер рясний піт на обличчі, сказав знеможено:

— Важко. Іди, Юро, до мене, будемо тягти вдвох, бо я зовсім вхоркався. А ви, хлопці, підпихайте, як на гору, а згори — притримуйте.

Минали Глібове урочище. Тепер дорога пішла рівніша. Влітку минулого року тут проходила лінія оборони, прикривала підступи до Прип'яті. Боїв у Самусевому лісі не було, бо німці не зуміли прорватися біля Льольчиного озера, хоча й лізли на наші окопи, як та комашня.

Нарешті приїхали до вибраного Іваном місця.

— Стій! — тихо наказав він хлопцям. — Зараз вивантажимо і знову поїдемо.

Міни обережно поскладали на дні довжелезної траншеї, присипали піском.

— Ще раз з'їздимо,і кінець роботі, — підбадьорив товаришів Іван. — Цього разу повеземо міни до протитанкового рову. Туди трохи ближче буде, і дорога краща, менше корчів.

Узлісся перетинав глибоченний рів. Неподалік звивались зарослі травою траншеї, перед ним висли пасма іржавого дроту. На перехресті доріг сіріло громаддя зруйнованого доту. Іван зупинив візок, вивантажив протитанкові міни, склав їх на дно окопу і присипав піском.

Край неба починав бліднути і поволі набув ледь примітного рожевого забарвлення. Зблідли і стали щезати червонясті зорі. Їх лишалося все менше. Народжувався світанок. Хлопці поволі повернулися до Льольчиного озера, сіли на пагорбі відпочити.

Юркові не давали спокою мідні блискітки, про які розповів Іван. Швидше хотілося на них подивитись.

— Про що, Юрку, задумався, — присів біля нього Іван. — Може, про той старезний водозлив та мідні блискітки? Чи не хочеш, як і Василь Краснуха, знайти панські скарби? То я проведу тебе, покажу. Шукай. Можеш, як захочеш, завітати через грот Привидів і до гера Маєра. Вийдеш на подвір'я палацу і скажеш: «Гер Маєр! Зайшов сказати вам, що можна потрапити у ваш гадючник без будь-якої перепустки».

Юрко не відповів на жарт, запитав Івана:

— Як ти вважаєш, чому в селі ніхто не знав про цей стародавній водозлив? І ми скільки разів бавилися в Грабовому яру і не натрапили на нього.

— Так він же завалений, — пояснив Гончар. — Вхід засипаний піском та глеєм, заріс густою бузиною, ледь виднівся непомітний прохід. І нікому цей водозлив непотрібний, бо немає з нього ніякої користі.

Тихо й спокійно було на Льольчиному озері. Лежало воно рівне, непорушне, як величезне казкове дзеркало. З-за Самусевого лісу визирнуло червоне, як жар, сонце, веселе й усміхнене, ніби зраділо, що знову побачило Прип'ять, заплави, бори і луки.

— Ходімо скупаємось! — скомандував Іван. — Зараз вода тепла, як літепло.

Викупавшись, Юрко запропонував хлопцям піти оглянути кам'яний водозлив. Хлопці охоче погодилися і хвилин через двадцять вже були у Грабовому яру.

Гончар підійшов до схилу, зарослого колючим плетивом дерези, дістав з дупла невисокого, розлогого граба ліхтарик, схований в коробку німецького протигаза.

— Зараз ми потрапимо в царство вужів, — попередив він. — Прошу не лякатися і не переживати. Вужі не кусаються. Гадюк у водоспуску немає.

Як не приглядався Юрко, ніде не міг помітити входу до підземелля. Тоді Іван впевнено відхилив пасма гнучкої дерези, і в схилі яру з'явилася вузенька щілина, напівзасипана мулом та торішнім прілим листям.

— Прошу йти за мною.

Обережно, боком, він просунувся у щілину, а за ним рушили хлопці, дивуючись, як вони раніше не змогли натрапити на цей лаз. Вхід, мабуть, давно обвалився, чи, може, його обвалили навмисне. Промінь ліхтарика вихоплював із темряви масивні кам'яні брили, скріплені між собою темним, скипілим розчином. Кам'яні валуни були потемнілі від часу, один бік їх вкрився густою кіптявою, ніби тут довго горіли смолоскипи. Далі над головою піднімалося високе склепіння. Стіни його були вибиті в суцільному камені. «Так ось який він, цей таємничий водозлив, — подумав Юрко. — Це ж про нього й згадував аптекар Сиволап у своєму записнику. А ми з лейтенантом Вершиною вважали, що мова іде про кам'яну дірку, яка виходить у глухий Вовчий яр, і там шукали замасковані мідні блискітки».

Водозлив виявився досить широким та просторим. По ньому можна було без будь-яких перешкод провести вряд троє коней. Скільки років цій споруді? Мабуть, вона значно старіша за ту, що виходить у Вовчий яр і якою Вовка та Юрко, пробравшись в парк, поставили магнітні міни на танкетках та фургонах.

Несподівано промінь Іванового ліхтарика вихопив з темряви потьмянілі мідні блискітки. Юрко придивився і розчаровано зітхнув. На кам'яній стіні тьмяно, немов підморгуючи хлопцям, блискотіли ромбики. Отже не цим водозливом аптекар проникав у кімнату Червоної красуні. Є ще, мабуть, якийсь таємний підземний хід, але спробуй його знайти, коли він не позначений на пергаменті.

— Чого зупинився? — запитав його Гончар.

— Так тут мідні блискітки!

— Вигадуєш! Нема тут ніяких бляшок! Вони далі, ближче до грота Привидів.

— І тут є! — наполягав Юрко. — Іди ближче — побачиш.

Він підійшов до кам'яної стіни, рукавом піджака протер її, і в промені ліхтарика весело заблискотіли мідні ромбики. З-під пилу проступила рука, що тримала округле древко списа. Хлопець знову витер стіну. Тепер на ній чітко було видно зображення русича-воїна, одягненого в сталеву кольчугу, поцяцьковану мідними блискітками. На голові воїна металевий шолом. Густа, широка борода закривала пів-обличчя і розлого спадала на кольчугу. Постать воїна нагадувала билинного богатиря Іллю Муромця. Юрко прикипів поглядом до кольчуги. Майже вся вона була прикрашена мідними ромбиками. Вони виднілися на грудях, плечах, рукавах, вишикувавшись рівними блискучими рядками. У правій руці воїн тримав спис, а ліва лежала на руків'ї довгого меча. Фарби були яскраві, чисті, не поблякли, не втратили своєї свіжості.

— Це не той портрет, — здивовано мовив Іван. — Там був молодий воїн, а тут — літній богатир. І там без меча і списа. Я точно пам'ятаю. Ходімо далі, самі побачите.

Пройшли ще метрів сто, і тепер уже Славко помітив на стіні ще одні мідні кружальця.

— Дивіться! — озвався він. — І тут блискітки! Тільки трохи інші!

Протерли стінку — і перед хлопцями постав портрет молодшого воїна в шоломі та розкішній кольчузі, на якій блискотіли мідні кільця. Ними густо, як пригаслими жаринами, була всіяна довга, до колін кольчуга.