«Чорна зоря» - Вахек Еміл - Страница 24

— Не знаю, чи вистачить для цього фактів. А вам її було б жаль?

— Так. Вона справді гарна жінка.

— Це ще не підстава.

— Може, й ні. Але спробуйте подивитись на все її очима. Хто я для неї? Старий, кволий чоловік з огидно червоною бородою. (Ви знаєте, мені, як правило, доводиться пересилювати відразу пацієнтів до моєї бороди). Тоді як Тихий у її очах — щось на кшталт бога. А боги мають право вимагати від нас жертв. Надто коли вони, себто жертви, такі нікчемні, як я. Зрештою, це тільки випадок, що жертвою повинен був стати саме я. Мене, завзятого біолога, цікавлять пойняті інстинктом, що його більшість людей за браком точнішого терміна іменують коханням і що його Шопенгауер зве подразненням шкіри. Навряд чи ви сумніватиметесь, що ця папі дуже любить Тихого або, кажучи словами скептика з Гданська, він особливо подразнює її шкіру. — Тут професор помітив, що Трампус не слухає його. — Куди знов полетіла ваша увага, Трампусе?

— Ось про це я саме й думаю, — промовив Трампус. — Якщо із загадок довкола пані Салачової ми викреслимо коханця, залишається Салач і ще один із вас п'ятьох.

— Яких п'ятьох? — здивовано спитав Соумар.

— Тих, що ходять до неї регулярно в неділю і що їх вона вважає найліпшими своїми приятелями. Двох я знаю: вас і Клубічка. Хто решта?

Соумар хотів відповісти, але раптом сказав;

— Послухайте, це щось небувале, погляньте на альтанку. Вам не здається, що то дим? Начеб там хтось курив.

— То, певно, Голец, — сердито мовив Трампус, — Сьогодні він байдикує від самісінького ранку.

Але, підійшовши до альтанки, вони побачили, що в ній сидить і курить той, кого найменше сподівалися зустріти, — детектив Кост.

16

Забачивши їх, Кост помітно зблід. Трампус дивився на нього, як на привид.

— Це ви! — отямившись, напався на Коста. — Як ви тут опинились?

— А так, — розгублено почав Кост. — Я тут тому, що не встиг утекти.

— Від кого?

— Од вас, пане. Я саме хотів непомітно зникнути, аж тут нагодилися ви. Признаюся, ви мене застукали якраз тоді, коли я збирався щезнути.

— А я, зі свого боку, признаюся, — проказав Трампус, тамуючи дику лють, — що не зрозумів жодного вашого слова. І коли вам дороге життя, подбайте, будь ласка, щоб я пас нарешті зрозумів.

— Мене легко зрозуміти, пане. Я саме налаштувався йти, коли загледів вашу машину. Втік і сховався отут. Подумав собі: «Хоч ти, власне, ні в чому й не винен, бо тільки виконував наказ, але тебе так висвятять, що ліпше буде…» Словом, у той момент я вирішив щезнути і стати перед ваші очі згодом, як усе трохи вгамується.

— Ну, Трампусе, ви вже трохи вгамувалися? — єхидно поцікавився Соумар.

— Гадаю, пане, ви тепер вислухаєте мене, — вів далі Кост. — Отже, я розповім вам усе, і якщо, на ваш погляд, чинив некоректно, то вергайте мені на голову громи та блискавиці, котрі, бачу, пурхають вам в очах і на вустах.

— Казкове видовище для звичайного смертного бачити, як чубляться стражі порядку, — осміхнувся Соумар глузливо.

Але Трампус уперто мовчав, і Кост почав розказувати, як він сновигав садом, сподіваючись помітити сліди, коли його покликав Буцький. Це той другий детектив з нежитем. «Ходи до телефону!» — гукнув він. На свій подив, Кост почув Клубічка. Шеф сказав, що дзвонить по міжміському і що Кост повинен запам'ятати кожне його слово. Відтак звелів добутися до спальні пані Салачової. Там у великій бібліотеці, що на всеньку стіну, на третій полиці від підлоги стоять книжки у світлій оправі. Кост має переглянути всі книжки на цій полиці, і то вельми пильно, поки натрапить на уривок, що починається словами: «К.: О, то не він, твоя правда. Ти знаєш…»— і кінчається: «мій» з голоду пада…». А зробивши це, одразу зателефонувати до криміналки.

— Я спитав, куди повинен доповісти, а шеф відказав, хай мене те не турбує, мовляв, у нас знають, що та як… Само собою зрозуміло, пане, я доповів йому, що чергую тут за вашим наказом і, наскільки розумію, мушу все сказати вам. Шеф дозволив діяти на свій розсуд, але швидко й таємно.

— Ну-ну, і що ж ви зробили? — зловісно поцікавився Трампус.

— Повірте, пане, моє становище було не легке, — провадив Кост. — Виконуючи шефову волю, я стояв перед двома проблемами: ви і пані Трекова. Стосовно пані все було ясно відразу: мені не пощастить увійти до спальні пані Салачової і приховати те, що я збираюся там робити. Наскільки я її знав, вона б не пустила мене самого до спальні.

— Отож вам і спало на думку відкликати її з вілли? — сказав Соумар.

Кост кивнув:

— Так, пане професор, нічого розумнішого я не придумав. Зрештою, шкоди ніякої не могло бути, бо я знаю пана Трампуса: він її відразу пошле назад, та ще й, певне, сам приїде за нею. Так воно й сталося. Делікатніша була для мене друга проблема. Згідно з вашим наказом, пане Трампусе, я повинен доповісти вам про все важливе, що сталося тут, а це було напевно важливе. З другого боку, я не міг зволікати: якби я вам про це рапортував, то неминуче згаяв би час. Отак поміркувавши, я сказав собі: «То їхня справа, хай вони з'ясовують між собою…»

— Хай вони з'їдять один одного, ге? — задоволено завважив Соумар.

— …і пішов до сусідів телефонувати до криміналки, аби звідти відкликали пані Трекову, й сказав, як це зробити. Потім ми з Буцьким на кілька хвилин ретирувались і повернулися, заледве пані Трекова зачинила за собою двері.

— Між іншим, де Буцький? — спитав Трампус.

Кост сумовито посміхнувся!

— В льосі, пане, в тому, де пані Салачова ховалася від бомб. Він скочив туди, як я йому крикнув, що ви приїхали, йому душа в п'яти і…

— Може, тепер ви розповісте, що робили в спальні пані Салачової,— мовив Трампус. — Якщо, звісно, можете відкріти мені таємницю.

Повагавшись, Кост вийняв з кишені книжку і подав Трампусові.

— Не з моїм розумом міркувати про це, пане, — сказав, — не пощастило розминутися з вами. Згодом усе б уладналося.

— Він хоче сказати, Трампусе, поки ви переказилися б, — підступно зауважив Соумар.

— А забарився через те, що шукав потрібне місце довше, ніж сподівався. Тільки встиг зателефонувати до криміналки, коли це нагодилися ви. Пані Салачова одкреслює чимало з того, що читає, а для мене це була китайська грамота. І виловити ті слова ой як нелегко.

Кост розгорнув книжку — це були «Міміямби» Геронда.

— Я переконався, що у відзначеному абзаці було підкреслено такі слова: «…з двома… наші жорна… Артеміда…» Тільки вони, пане Трампусе, признаюсь вам, я нічого в тім не доберу.

Трампус розгублено подивився на Соумара.

—Інколи я думаю, — відповів той на його погляд, — що поставити правильний діагноз — найтяжча справа, але тепер, Трампусе, я не далекий від того, щоб визнати: ваше ремесло ще важче.

Однак Трампус його не чув, бо не слухав. Навіщо Клубічкові була ця інсценізація—зрозуміло, Але так грубо обійти його, все довірити Костові… Хоча це в дусі брненської угоди. Шеф поділив справу на дві зони — празьку й жегушицьку, останню закріпив за собою… Послідовно розплутував загадку, на котру його наштовхнула «роль», що її він знайшов у сумці Салачової, і хоч Трампусу невідомо, як далеко Клубічко просунувся, видно, що в Жегушицях він нічого не виявив — інакше не вимагав би додаткової інформації.

Трампус перечитав уривок, перегорнув кілька сторінок перёд ним і після нього і впевнився, що більш нічого не було підкреслено, крім тих слів, які цитував Кост. З них два слова в уявній ролі не було відзначено: «…наші жорна»… Ніби шукаючи допомоги, Трампус подивився на Соумара. Невиспаний, стомлений, професор посміхався. Добре, що хоч не вороже. Ні, питатись поради безглуздо, треба мізкувати самому.

Вій навіть не помітив, як залишив обох чоловіків в альтанці — зробив це мимоволі, аби поміркувати, і ходив садом цілу годину. Загадковість нарешті почала мерхнути.

Салачова везла до Брно дублікат основного повідомлення, яке вимагав Барбаросса. Можливо, знайшла його в тих проклятих Жегушицях, куди її в понеділок возив Соумар. Тільки Барбаросса спіймав облизня — копія попала до рук Клубічка. Тоді Барбаросса вирішив заволодіти оригіналом в інший спосіб. Однак не лише він, а й Клубічко знав першоджерело — це була книжка під назвою «Міміямби». Барбаросса спробував викрасти книжку, вдершись до вілли, але шукав її не там, де треба. Тоді як Клубічко добре знав, де слід шукати книжку, і за допомогою Коста її знайшов. Тобто Клубічко вже двічі посадив Барбароссу в калошу, а розшифрувавши таємницю слів «наші жорна», нокаутує його остаточно.