«Чорна зоря» - Вахек Еміл - Страница 26

Трампус подивився на Соумара так змучено, що професор занепокоєно спитав:

— Що, повідомлення це погане?

— Чи погане, — сказав Трампус, — я ще не знаю. Мабуть, погане, бо всі повідомлення, які я отримував про цю кляту справу, погані. Тепер я наче павук серед шершнів. Заледве витчу павутину, як її вже порвано.

Потім мимохіть стромив руку до кишені, витяг ліхтарик.

— О, — вигукнув Соумар, — то він усе-таки є?

— Хто?

— Та цей ліхтарик. Гейтманек казав, що йому на роду написано весь час губитися.

— Ви його знаєте?

Соумар кивнув головою:

— Чого ви, мабуть, ще не знаєте про мене — то це мого захоплення кеглями. Хоч раз на тиждень, а мушу пограти. Гейтманек — мій найчастіший партнер, це його теж найбільше захоплення після сонат. Так от, тижнів два тому ми пішли з ним натішитися досхочу і грали аж до ночі. Я запропонував довезти його до проспекту Голечка, де він живе, але завести мотор ніяк не міг. Було темно, і Гейтманек позичив мені свій ліхтарик, щоб я міг собі присвітити. Прийшовши додому, я поклав його в кишеню і найближчої неділі залишив ліхтарик у Ліди, аби вона віддала Гейтманекові.

— Ну й що, віддала?

— Ви її погано знаєте! Залишила собі. Коли я спитав її, чи віддала, сказала, що ні, бо, мабуть, кудись його запхнула.

Трампус посміхнувся:

— Поклала на підлозі за ширмою біля вікна кабінету. Чудова ідея — підозра падає на Гейтманека, що це він заліз до кабінету. — Помовчавши, він палко сказав: — Професоре, коли б ви знали, з яким задоволенням я посадив би нашу пані Салачову до буцегарні за всі її витівки!

— Вона може залюбки сісти — романтика!.. Звісно, якщо у вас нема блощиць. Ліда ненавидить їх майже як математику, а математику ненавидить, бо не може її втямити. Мовляв, у ній нема поезії… Куди це ви так розігналися?

— Сказати, щоб сюди не привозили Гейтманека, — буркнув Трампус. Коли він повернувся до саду, Соумар тримав у лівій руці книжку, а в правій чималий шматок хліба, намащений паштетом, і наминав, аж за вухами лящало.

— Це книжка про Вішну, Трампусе. Мушу вам сказати, ви мене заразили. Відчуваю себе тепер більше детективом, ніж лікарем. Я шукаю в цій страшній книжці місця, де йдеться, як Вішну задрімав, після чого сталася катастрофа світу. Задумайтеся над цим — і ви зрозумієте, який це хитрий символ. Кожен з нас мусить де-небудь виспатися і знає, яка то мука — не потрапити до постелі.

— Ніхто цього не зрозуміє ліпше від мене, — промимрив Трампус. — Сьогодні я спав не більше півгодини.

— Ви компенсували це тим, що по-садистському розбудили мене, заледве я почав дрімати, голубе. Кожен любить поспати — царі, президенти, міністри, тільки бідолашний Вішну не може собі цього дозволити — інакше-бо кінець світу, Я думаю, чи не пов'язане це місце про оспалого Вішну з нашим випадком? Хоча, коли ви захищали Гейтманека, мені спало на гадку таке: Ліда була зовсім спокійна, наскільки це для актриси можливо, а занепокоїлась, якщо не помиляюся, тільки після зустрічі зі своїм колишнім чоловіком у Жегушицях. І саме тоді він подарував їй ці «Міміямби», котрими зараз так посилено цікавиться ваш шеф.

— Цього я ще не знаю і, щиро кажучи, думаю, що Клубічко на неправильному шляху. Певно, Ліда мала десь читати уривок з Геронда і в сумку роль поклала зовсім випадково. А Клубічка це збило з пантелику, він інколи віддає перевагу романтизмові перед реалізмом. По-моєму, центр усього — Тихий.

— То їдьте по нього в Брно.

— Якби ж він там був! — вигукнув Трампус. — Я запитав Брно, і мені відповіли тайнописом, що не знайшли його ні на квартирі «Біля Прахарні», ні в Пісарках. Навіть на репетицію не з'явився й не попередив. Клубічко затримав його на кілька годин, але потім, мабуть, знову відпустив. Тихого шукали, однак не з'ясували нічого, крім того, що Клубічко вночі привіз його до бару, де красень зустрівся з дуже вродливою жінкою— очевидно, з уявною Аленою Зіковою, котра хотіла вас отруїти. Про неї теж нічого не знають, та з того, що вона з'явилась у вашій лікарні, можна зробити висновок, що машиною свого чоловіка поїхала до Праги. А Тихий, коли шеф знов одпустив його, певно, поїхав за нею. Щиро кажучи, мені здається: замах на вас і спроба вдертися на віллу — це не остання їхня дія. Вони ще прагнутимуть захопити Салачову або залізти сюди. Тому я й звелів прислати ще кількох наших людей. Тепер віллу з усіх боків надійно охороняють, тож нічого не може статися. Але Клубічкові вчинки я ніяк не можу пояснити.

— Ну, — сказав Соумар, — наскільки я його знаю, ваш шеф завжди відає, що робить. — По хвилі додав: — Опріч Вішну, найбільше мене цікавить вродлива офіціантка, котра, мабуть, справді злигалася з Тихим, який мене цікавить уже менше, може, через те, що не має таких гарних ніг і волосся. Я на вашому місці був би спокійний, Ліда раніше чи пізніше прокинеться й зізнається, чого летіла до Брно. А опинатиметься — впорсну дозу скополаміну, воля її ослабне, і ви дізнаєтеся від неї все, що треба. Мене ж пустите до хворих.

— Цього, на жаль, я не зможу зробити. Клубічко свого наказу не скасував. А щоб не було вам сумно, розкажіть мені про тих трьох з вашої п'ятірки, про яких я ще не знаю. — І Трампус ліг на пожовклу траву й заходився смоктати цукерку.

— Шкода вашого і мого дорогоцінного часу, юначе, — засміявся Соумар. — Я, звісно, лишуся, ви так гарно змалювали принади перебування тут — геть-чисто як в обложеній фортеці, але що стосується тих трьох… Ну, бачили б ви, що то за екземпляри. Ягнята, та й годі… Про злочин вони знають хіба що з книг Едгара По та Уоллеса, хоч цілком можливо, що читають також пані Сейєрс або Агату Крісті. Вони й мухи не скривдять, не кажучи вже про такого метелика, як Ліда. Я вам радніше розкажу щось із біології, про яку ви, бачу, не маєте уявлення.

— Ліпше розкажіть мені щось про них.

Соумар стенув плечима:

— Тоді номер перший доцент психіатрії доктор Нерад, телефон знайдете в довіднику, — його Ліда зве не інакше, як «наш маленький йог». Притім у нього теж маленька нога, ха-ха… Гадаю, ви знаєте, що таке йог?

Трампус мовчав.

— Проробляє дуже цікаві експерименти. Якось у нього було запалення окістя, і він вирішив вирвати той зуб. Лікар йому каже: «Пане доцент, почекайте, поки мине запалення, зараз я знеболити не можу, й страшенно болітиме…» Та наш йог тільки осміхнувся: «Ну що ж, рвіть без знеболювання», — і справді ані писнув, тоді як інший на його місці завив би вовком. У цьому, бачте, й полягає воля йога…

17

— Ви помилились, я не Тихий, — відказав молодий вродливий брюнет, котрого Клубічко зупинив на одній з брненських вулиць.

— Хвилиночку, будь ласка, — мовив Клубічко, — не тікайте від мене, ви ж так поспішали за мною і взагалі через мене так натомилися.

— Хто ви, власне? — спитав молодик, злякано зиркнувши на таксі, що слухняно зупинилося неподалік.

— Ну, ну, ви ж добре знаєте, що я Клубічко з празької криміналки, — засміявся Клубічко. — А оскільки люди мого фаху не зупиняють нікого вночі на вулиці просто так, значить, я маю на це причину. Невдовзі я вам її відкрию, якщо доведете мене куди-небудь, скажімо, на вулицю «Біля Прахарні», номер дванадцять. А коли ще й почастуєте кавою та пустите програвач (може, знайдеться шматочок печива й ковточок лікеру), — вдячний буду невимовно.

— Кого мені запрошувати — це моя особиста справа, — заперечив молодик на дивну Клубічкову пропозицію.

Клубічко знизав плечима:

— Це правда. До певної межі все — особиста справа людини. Я радив би вам не переступати тієї межі.

Тихий злякано глянув на нього, Клубічко махнув рукою, і таксі, що стояло обіч, під'їхало до них. Біля водія сидів ще один чоловік.

— Сядемо? — чемно запитав Клубічко Тихого.

Той, ніби загіпнотизований, сів у машину. Клубічко за ним. Водій рушив, не чекаючи наказу. Кілька хвилин їхали мовчки.

— Куди ви мене везете? — спитав Тихий трохи згодом. — До криміналки?