«Чорна зоря» - Вахек Еміл - Страница 46

— Зараз, — відказав тихо Соумар. — Дайте мені, будь ласка, ліхтарик. — Він освітив обличчя мертвої, хвилину розчулено дивився, потім закрив їй очі,— Був би я суддею Тихого — мені важко було б знайти кару, котру він заслужив. Ох, яка ж гарна була жінка. І ласкава.

— Еге ж, — буркнув Клубічко. — Жінки вміють бути ласкаві, тільки яка ціна жіночої ласки… — Він узяв у Соумара ліхтарик і повів професора за собою.

25

Пізно вночі Соумар під'їхав до празького КНБ. Клубічко спав так міцно, що збудити його було неможливо.

«Ну, — подумав Соумар, — в такому стані свого священного протоколу ти, мабуть, не напишеш. — А коли Клубічко поклав йому голову на плече й лаштувався лягти в машині, Соумар вирішив: — Одвезу його до санаторію і, як не буде вільного ліжка, покладу на канапу у своїй приймальні». Повернув машину й поїхав до санаторію «Полегкість».

— Знаєте що, давайте донесемо його до приймальні, а коли він прокинеться, зателефонуєте до криміналки, хай приїдуть по свого шефа.

— Будь ласка, — відповів швейцар, — але, може, краще, щоб пан начальник виспався в мене на канапі.

— Можна й так, але в санаторії йому буде зручніше. Допоможіть мені його донести.

— Але ж… — почав був швейцар і замовк.

— Беріть за ноги, а я — за голову, — звелів Соумар.

— Але ж… — повторив швейцар.

— Ніякого «але ж», чоловіче, беріть його і мерщій, бо мені теж хочеться спати.

— Але ж, — утретє вимовив той, — у вас у приймальні гості.

— Так пізно? — буркнув Соумар. — І вночі не дають спокою… Ну, коли так, покладемо цього нещасного у вас.

— То буде найліпше, пане професор, — злякано мовив швейцар. — Дозвольте вам порадити… не хвилюйтеся…

— Чого б це я мав хвилюватися? — здивовано спитав Соумар,

— Бо гості, що на вас чекають у приймальні,— то два пани, одного з них я трохи знаю, прийшли вони з КНБ.

— Що ж тут дивного? — весело сказав Соумар. — КНБ у мене сьогодні як удома.

Швейцар співчутливо подивився на нього, відтак вони поклали Клубічка на канапу, і Соумар пішов до приймальні. Заледве прочинив двері — побачив Трампуса, що, немов на троні, сидів у його фотелі за столом. Двері майже автоматично зачинилися. Соумар озирнувся: зачинив їх Голец — з видимим наміром не дати йому вийти.

— Добрий вечір, — привітався Соумар. — Власне, уже ніч. Трампусе, що вас до мене привело? Знову прийшли з якимось запитанням?

Трампус похитав головою, врочисто підвівся, пильно дивлячись на професора.

— Чи знов прийшли мене охороняти? — пожартував Соумар.

— Пане професор, — піднесено мовив Трампус, — мені жаль, але я прийшов вас не охороняти, а заарештувати.

Соумар вирячив на нього очі:

— Ви що, з глузду з'їхали, Трампусе? Жартувати серед ночі? Невже не могли знайти іншого часу?

Трампус почервонів:

— Я вас дуже просив би не ображати мене, — сказав холодно. — Заявляю вам, що з цієї хвилини ви заарештовані.

Соумар несамохіть глянув на Голца, але той тільки ніяково стенув плечима.

— Заарештований, — видушив із себе Соумар. — Добре. Але в такому разі можете сказати чому?

— Пане професор, — відповів Трампус іще холодніше, — не грайте переді мною комедії. Вам-бо добре відомо, за що я вас заарештовую.

— Мушу, на жаль, констатувати, що не маю аніякісінького уявлення, — видушив із себе приголомшений Соумар. — Зрештою сьогодні це вже не вперше ви псуєте мені настрій. Щоразу знаходите новий привід. Спочатку хотіли мене заарештувати за те, що маю малу ногу, а… Мені справді цікаво, що вигадали ви тепер? Можливо, за червону бороду?

Трампус сумно дивився на нього:

— Я скажу вам лиш кілька слів — і ви перестанете сміятися. Пані Салачова прокинулася.

— Хвалити бога! — вигукнув Соумар. — За це я б вас залюбки обняв, тільки ж ви мене заарештували… Як вона почувається?

— Спочатку їй було добре, — відповів Трампус усе ще крижаним тоном. — А в цей момент не дуже.

—Їду до неї,— вирішив Соумар і ступив до дверей. Та Голец розкинув руки й похитав головою. Соумар повернувся до столу й напався на Трампуса: — Що це все означає? Скажете ви нарешті?

— Пане професор, — відповів Трампус тим самим холодним тоном, — скажіть мені: вам відома ця річ? — Він витяг з портфеля фатальну мармурову голівку.

— Ще б пак, — одрубав Соумар, — сьогодні з нею вже була морока. А чого ви мені її показуєте? До речі, як вона опинилася у вашому портфелі, коли я залишив її отут, на цьому столі? Не дивіться на мене так, ніби хочете надіти на мене наручники.

— Можете сісти, це поки що неофіційний допит. Голец, присуньте стільця.

Соумар сів, наче вві сні.

— Допит? — промимрив він.

— Навіть людина з вашим науковим і громадським становищем, — провадив Трампус, — не сміє вважати, що їй усе дозволено… — Він докірливо подивився на Соумара й закінчив: — Заперечувати безглуздо, я знаю з уст пані Салачової, що вчора вранці вона подарувала вам цю голівку.

— А хіба я це заперечую? — засміявся Соумар. — На жаль, вона її справді мені подарувала, і це мало для мене неприємні наслідки. Гадаєте, це достатня підстава заарештувати мене? — спитав єхидно.

— Більш ніж достатня, пане професор. Коли пані Салачова, прокинувшись, усе мені розповіла, природно, першою моєю думкою було захопити й стерегти таку важливу й таку небезпечну річ. Я поїхав сюди. На жаль, вас не застав ні тут, ні на факультеті, ні на вашій квартирі. Тож повернувся до лікарні й спитав дозволу в Пулпана зайти до вашої приймальні. Голівка стояла на столі. Взяв її іменем закону і поїхав до пані Салачової.

— Ну й що? — спитав Соумар.

— Пані Салачова не тільки дала згоду, аби я подивився, що всередині, а й сама запропонувала мені це. При цьому я з'ясував… — Трампус повернув затискач, з голівки посипалася цегляна потеруха, а тоді випав скальпель. Трампус докірливо подивився на Соумара й з притиском спитав: — Пане професор, куди ви діли чи кому віддали річ, котру пані Салачова сховала до цієї статуетки?

— Куди я її подів?.. — механічно повторив Соумар і хвилю дивився на Трампуса, як він тримає в руці скальпель, а тоді все зрозумів і зареготав: — Я нікуди її не дівав, — відповів схлипуючи від сміху, — годі вже вам.

Трампус трохи розгубився, але тільки на мить.

— Мушу констатувати, пане професор, — так само суворо заявив він, — що ви одмовляєтеся дати відповідь на моє ясне й просте запитання. Попереджаю: коли ви й надалі опиратиметесь, я, на превеликий жаль, буду змушений відвезти вас на Бартоломейську вулицю.

Соумар зареготав, аж його тіпало від сміху.

—Їй-право, — мовив він, трохи вгамувавшись, — ніколи я ще не сміявся так щиро!

— Ваш сміх скоро минеться! — буркнув Трампус. — Прошу йти за мною.

Соумар іще хвилю сміявся, а тоді сказав:

— Друже, а може б, ви спершу спитали Клубічка, чи варт мене заарештовувати?

— Клубічка в Празі нема, він тиняється десь по Брно чи бозна-де, — відповів Трампус. — Зрештою…

— Ні, мій юний друже, — засміявся Соумар, — ви знов сплохували. Клубічко не тиняється ні по Брно, ні бозна-де. Він спить унизу в швейцарській. Знесилів так, що я далі не зміг його дотягти. Востаннє розмовляв з ним у Турнові, а тоді ми вдвох сіли в машину. Я прокинувся, він — ні. Привіз його на Бартоломейську вулицю (він хотів писати протокол про ту крутиголовку, яку щасливо розплутав), та, побачивши, що йому не до протоколу, привіз його сюди, щоб він тут виспався. Але дотяг його, як вам уже сказав, лишень до швейцарської.

Трампус вражено дивився на нього:

— Голец, підіть гляньте, чи правду каже пан професор.

Соумар знову засміявся:

— Можна мені закурити? Під час неофіційного допиту це, мабуть, дозволено?

Трампус здвигнув плечима.

— Вам би я запропонував теж, — вів далі Соумар, — проте від Клубічка знаю, що ви не курите.

Трампус кашлянув, але не відповів. Цієї миті розчинилися двері, і до кабінету вбіг ошелешений Голец.