Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 71

В одних такий стан закінчується маренням, в інших — страшним нервовим припадком. Деяких Аріель більше вже не бачив після таких шалених припадків: вони або померли, або збожеволіли.

У самого Аріеля був міцний організм. Юнак пройшов через усі випробування, зберігай своє здоров’я.

Коли засвітилися перші зорі, двері кімнати відчинились. Увійшов Чарака, ведучи за руку смаглявого хлопчика з переляканим обличчям.

— Сідай! — наказав він хлопчикові.

Хлопчик сів на підлозі, як автомат. Аріель підійшов до Чараки і вклонився.

— Це новий, його звуть Шарад. Ти поведеш його сьогодні. Ти задоволений собою?

— Так, отче, — відповів Аріель.

— Тобі нема в чому покаятися? — недовірливо спитав Чарака. — Досконалості може досягти лише той, хто ніколи не буває задоволений собою. — Пильно глянувши в очі Аріеля, Чарака спитав: — Про минуле не думав?

— Ні, — твердо відповів Аріель.

У цій школі вихованцям заборонялося думати про життя до вступу в школу, згадувати раннє дитинство, батьків і ставити запитання, що стосуються їх минулого та майбутнього. Ніхто з вихованців не знав, що їх чекає, до чого їх готують, майже ніхто не пам’ятав і свого минулого. Тим, у кого були ще надто свіжі спогади і міцна пам’ять, гіпноз допомагав забути минуле.

Чарака ще раз пильно глянув в очі Аріеля і вийшов.

Шарад сидів у тій самій непорушній позі, як маленький бронзовий істукан.

Аріель прислухався: кроки Чараки віддалялись, і посміхнувся вперше за весь день.

Перед вихованцями Дандарата було лише два шляхи: для більшості — повне, абсолютне обезволювання і, в кращому разі, цілковите розладнання нервової системи. Для мізерної меншості — найсильніших фізично й інтелектуально—шлях витонченого лицемірства, найдосконалішого хитрування, артистичної симуляції. Аріель належав до другої групи, йому вдавалося протистояти навіть гіпнозу, симулюючи сомнамбулічний стан. Але таких, як він, було небагато. Найменша помилка — і обман викривали. Наставники були господарями душі і тіла своїх вихованців.

Аріель швидко й тихо підійшов до Шарада і прошепотів:

— Тебе лякатимуть, але не бійся нічого, що б ти не побачив. Усе це навмисне…

Хлопчик з подивом і недовірою поглянув на Аріеля. В школі з ним ще ніхто так по-дружньому не говорив.

— І головне: не плач, не кричи, якщо не хочеш, щоб тебе били!

Шарад перестав плакати. За вікном безшумно метушилися кажани, іноді влітаючи у вікно. На стінах кімнати маленькі хатні ящірки ловили комах. Хлопчик задивився на них і заспокоївся.

Аріель запалив олійний світильник. Червоний язичок полум’я тьмяно освітив кімнату. Вітер, що проникав крізь вікно, коливав полум’я, і на стінах танцювала тінь Аріеля. Кутки кімнати сповнював морок.

У протилежному від хлопчика кутку щось заворушилось. Шарад придивився і похолов від жаху. З щілини виповзала велика жовта змія з короткою товстою головою, роздутою шиєю, плоским черевом, з світлим, обрамованим чорними лініями рисунком на шийній частині, схожим на вічка. Наї!

Слідом за першою наї — очковою змією — виповзала друга, чорнобура, за нею — зовсім чорна, потім сіра, ще й ще. Змії розповзались по кімнаті, оточували хлопчика.

— Сиди, не рухайся, мовчи! — шепотів Аріель, байдужий, як завжди, і сам ніби скам’янів.

Змії підповзли зовсім близько. Високо підіймали передню частину тулуба, сильно розширяли шиї, так, що вони ставали схожі на плоский щит, і дивилися прямо в очі хлопчикові, готуючись кинутися на нього.

Аріель ледве чутно засвистав сумовиту, одноманітну мелодію, в якій чергувались усього лише три тони.

Змії завмерли, прислухаючись, потім опустили голови і, повільно відповзаючи в куток, зникли в отворі підлоги.

Шарад, як і раніше, сидів непорушно. Краплі холодного поту вкривали його обличчя.

— Молодець! — прошепотів Аріель. Але ця похвала була незаслужена: хлопчик не кричав і не рухався тому, що був паралізований страхом.

У кімнату ввірвався вітер, несучи з собою солодкий запах жасмину. На небі зорі оповились хмарами. Загримів грім, і незабаром зашуміла тропічна злива. Повітря одразу ж посвіжішало. Спалахували блискавки, освітлюючи стіну будинку на протилежному боці і відбиваючись у воді, яка швидко покрила весь двір, перетворивши його на озеро.

Хлопчик полегшено зітхнув, звільняючись від свого заціпеніння. Проте його чекали нові випробування.

Стіна з циновки, що розділяла кімнати, несподівано піднялась, і Шарад побачив сліпуче освітлену кімнату, в якій підлога була заслана білою клейонкою. Посеред кімнати стояв величезний тигр. Світло падало йому в очі, і золотиста смугаста тварина мружилась, невдоволено стріпуючи головою. Пружним хвостом звір бив по підлозі.

Та ось очі тигра стали звикати до яскравого світла. Мружачись, він втупився очима в Шарада, тихо, коротко заричав і, опустившись на передні лапи, весь напружився, готуючись до стрибка.

Шарад схопився за голову і несамовито закричав.

Він відчув, як хтось торкається його плеча. «Загризе!» ціпеніючи від жаху, подумав хлопчик. Але дотик був надто легкий для лапи звіра.

— Чого ти закричав? — почув він голос Аріеля. — Наставник покарає тебе за це! Ходімо! — Аріель взяв Шарада за руку і майже силоміць поставив на ноги.

Лише тепер Шарад насмілився розплющити очі. Стіна з циновки була на місці. В кімнаті напівтемрява. За вікном шумить, стихаючи, злива. Чути віддалені, глухі удари грому.

Хитаючись, Шарад поплентався за Аріелем, майже нічого не тямлячи.

Вони пройшли довгим напівтемним коридором, увійшли у вузькі двері. Аріель пропустив Шарада вперед і сказав голосно:

— Йди! Тут сходи. Не впади. — І пошепки додав: — Будь обережний! Не кричи, що б з тобою не трапилось. Не бійся. Тебе лякають для того, щоб ти звик нічого не боятися.

Аріель згадав, як він сам вперше був підданий таким випробуванням. Тоді він ішов один, його ніхто не попереджав і не втішав.

Шарад, тремтячи від страху, спустився по напівобвалених сходах. Перед ним було темне підземелля. Пахло вогкістю. Повітря важке, застояне. Кам’яна підлога вкрита рідким холодним мулом. Згори падали великі краплини. Десь дзюркотіла вода. Хлопчик, не знаючи, куди йти, простягнув уперед руку, щоб не вдаритись об невидиму перепону.

— Йди, йди! — підштовхнув його Аріель.

Шарад рушив уперед в непроглядній темряві. Десь почулись приглушений стогін, дикі завивання, божевільний регіт. Потім настала зловісна тиша. Але темрява здавалася сповненою живими істотами. Шарад відчував чиїсь холодні дотики. Раптом пролунав дивовижний гуркіт, від якого здригнулась земля.

— Йди! йди!

Хлопчик доторкнувся рукою до слизької стіни. Незабаром і друга рука доторкнулася до стіни. Підземелля звужувалось. Шарад уже ледве просувався вперед.

— Йди! йди! — владно наказав Аріель. І одразу ж шепнув: — Не бійся, зараз…

Але він не доказав. Шарад раптом відчув, що земля зникає з-під ніг і він падає в безодню…

Упав він на щось м’яке і вологе. На нього опускається важке склепіння і притискає до землі. Вій задихається, стогне.

— Мовчи! — чує він шепіт Аріеля.

Та ось склепіння підіймається. Навколо та ж сама темрява. Раптом з темряви з’являється світла хмарка. Вона набирає форми величезного діда з білою довгою бородою. З одягу, що світиться, як туман при місячному сяйві, піднімається кістлява рука. Чується глухий, низький голос:

— Якщо хочеш жити, встань і йди не озираючись!

І Шарад скорився. Тихо плачучи, він підводиться і бреде коридором. Стіни підземелля починають світитися тьмяним червонуватим світлом. Стає тепло, потім нестерпно жарко. Стіни дедалі червонішають і зсуваються. Крізь щілини пробивається полум’я, його язики палають усе яскравіше, все ближче. Ще трохи — і спалахне волосся, загориться одяг. Шарад задихається, починає непритомніти. Хтось підхоплює його, і останнє, що він чує, — це шепіт Аріеля:

— Бідолаха Шарад!..