Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович - Страница 86

Він замовк. Мовчав і Аріель. Шарад доїдав останній коржик. Лоліта з-під опущених вій дивилася на Аріеля. Він відчував її погляд, і це хвилювало його.

Розділ чотирнадцятий

І БОГИ МОЖУТЬ ЗАЗДРИТИ ЛЮДЯМ

Аріель і Шарад відпочивали після пережитих хвилювань. Нізмат і Лоліта доглядали їх; на Аріеля вони мало не молилися. Шарад уже називав Лоліту сестрою-діді. До нього незабаром повернулася дитяча життєрадісність. Нізмат полюбив його, як сина, «дарованого йому небом», Лоліта пестила, як молодшого брата. Шарад знайшов сім’ю.

Аріель задумався про долю Шарада і про свою власну долю. Серед цих простих лагідних людей він почував би себе зовсім добре, коли б до нього ставились, як до Шарада. Зайва поштивість, що межувала з обожуванням і релігійним поклонінням, дуже обтяжувала і бентежила його. Щоранку Лоліта, схиляючись до землі, підносила йому вінки і гірлянди, ніби жертвоприношення. Він читав в очах вдови-підлітка, як у відкритій книзі: пошана, змішана з страхом, — ось що було в її душі. В цих великих темнокарих очах з довгими загнутими чорними віями він хотів би бачити більш прості, дружні почуття. Аріель пробував жартувати з нею, показуючи всім своїм виглядом і поведінкою, що він звичайна людина, проте обличчя Лоліти залишалось серйозним, суворим, поштивим, і це засмучувало Аріеля.

Він ішов у ліс, забирався куди-небудь в гущавину, лягав на траву і думав.

Як дивно і сумно склалась його доля! Він не знав батьків, не бачив ні любові, ні дружби, ні ласки, у нього не було справжнього дитинства, він нічому не навчився, крім кількох мов, зубрячки текстів священних книг. 1 раптом його зробили літаючою людиною. Він може літати вільніше і легше, ніж птах! Хіба це не чудесно? Хіба про це не мріють люди? Не бачать себе літаючими уві сні? Хіба не ці мрії і сновидіння породили аероплани, дирижаблі? Так, стати літаючою людиною було б дуже добре, коли б це не відділяло його од людей. Що чекало його в Дандараті? І Пірс і Броунлоу, як і раніше, змушували б його виконувати їх волю, поводилися б з ним, як з мисливським соколом, показували б його людям як чудо природи. Тут прості люди — Нізмат, Лоліта — вважають його божеством. Та хіба тільки Нізмат і Лоліта? А Шарад?.. Можливо, й інші люди так само ставитимуться до нього? Хіба він не має властивості, яка може здаватися людям надлюдською, надприродною? Примиритися з роллю божества? Але це значить приректи себе на велику самотність і скуку… Лоліта, така мила, ніжна жінка-напівдитина, завжди дивитиметься на нього знизу вгору, як на недосяжну істоту. Можливо, він і подобається їй, але Лоліта, напевне, вважала б блюзнірською думку про те, що між ними можуть бути інші взаємини, крім «божеського» покровительства з його боку і поклоніння — з її.

І потім, він не може назавжди залишитися жити з ними. Його шукають. Він рідкісний птах, що вилетів з клітки. Йому треба міняти місце, йти і летіти все далі. На його нещастя, а нього біла шкіра, хоч і загоріла під палючим промінням сонця Індії. Він занадто білий для індуса і тут звертатиме на себе увагу. Фарбувати шкіру глиною неприємно і ненадійно: перший дощ змиває таке забарвлення:. Видати себе за сагиба, розшукати європейський костюм? По-англійськи він говорить добре. Але що він скаже про себе людям? Про це треба подумати. Літати він не буде. Хіба що в темні ночі, перед світанком, коли люди міцно сплять.

З Шарадом доведеться розлучитись. З ним і літати важче, і впізнати їх удвох можуть скоріше. Шарад влаштований, його плекатимуть як «дар божества», як посланого небом сина Нізмата.

А Лоліта?.. Аріель зітхнув. Нехай вона знайде можливе для неї щастя і майже неймовірне, рідкісне щастя для індійської вдови — нехай виходить заміж за Ішвара. Він добрий юнак, і вона буде з ним щаслива. Аріель допоможе їм. Шкода, що мати Ішвара сліпа. Вона скорилась би «волі божества», коли б побачила Аріеля, що спускається до неї з неба. Але їй розкажуть, і вона повірить.

Над головою Аріеля залунав пронизливий крик. Він побачив у густому гіллі дерев двох білобородих мавп, одну — велику, другу — меншу. Більша відбирала у меншої якийсь плід. Менша верещала, більша дряпала її, хапала за вуха, за хвіст. Менша так жалісно кричала, може кликала на допомогу матір, що Аріель не стерпів і злетів до мавп.

Мавпи були так вражені, що одразу ж замовкли. Але коли Аріель простяг до них руку, щоб розняти, обидві кинулися в різні боки, перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево. І, лише віддалившись на велику відстань, закричали, мабуть, сигнал тривоги, на який відгукнулися інші мати і птахи в різних місцях лісу. Аріель сумно посміхнувся: «І мавпи бояться мене», і озирнувся. Над головою в нього зеленіла суцільна покрівля з соковитого листя. Стовбури дерев оповиті виткими рослинами і переплетені ліанами. Де-не-де проміння сонця пробивалося крізь листя і золотими плямами лягало на землю, зарослу чагарником і травою. Місце глухе. Ніхто не бачить. І все ж таки даремно він злетів. Не витримав.

Обминаючи ліани, Аріель почав повільно спускатися. Почувся шурхіт. Аріель озирнувся і побачив Ішвара. Впустивши з рук в’язку хмизу, юнак упав ниць. Аріель спустився біля нього і сказав.

— Встань, Ішвар, не бійся!

Ішвар звівся. Обличчя його було бліде. Руки тремтіли. Бог зійшов до нього і назвав його по імені! Богам відомо все.

— Ти любиш Лоліту, Ішвар?

— Усе серце сповнене нею, пане, як чаша трояндовим маслом! — вигукнув Ішвар. — Якщо ця любов гріховна, прости мене. А якщо не простиш, відбери мою любов разом із моїм життям!

— Я благословляю любов твою, Ішвар, — відповів Аріель тим же тоном. — Іди й скажи про це матері своїй, Тарі.

— Твої слова сповнюють радістю серце моє, що висохло від любові. Але нехай доброта і милосердя твоє сповнять до краю душу мою. Поверни зір матері моїй, щоб вона могла бачити щасливе обличчя сина свого!

Аріель збентежився.

— У кожного своя карма, Ішвар, — відповів він і полетів. А Ішвар довго ще стояв навколішках, дивлячись на дерева, за якими зник Аріель.

Цього ж дня Аріель довго розмовляв з Нізматом.

У кінці цієї бесіди Нізмат покликав свою онучку і сказав:

— Наш великий гість, Лоліта, благословляє твій шлюб з Ішваром. Тара повинна згодитися, не може відмовити.

Щоки Лоліти зашарілися, а в очах спалахнула радість. Вона кинулася до ніг Аріеля і «взяла прах від ніг його». Аріель підвів Лоліту. Яка вдячність була в її очах!

— Будь щаслива! — сказав він і посміхнувся. Але посмішка бога вийшла сумною. І боги можуть іноді заздрити простим людям!

Розділ п’ятнадцятий

ЧИ МОЖЕ ПИЛ НА ДОРОЗІ МРІЯТИ ПРО СОНЦЕ?

— Ти дуже любиш його, діді? — спитав Шарад Лоліту.

Він поливав квіти в горшках, розставлених по карнизу веранди. Лоліта сиділа над жаровнею біля халупи і повертала лопаткою в киплячому маслі овочі.

— Кого, Шарад?

— Твого нареченого, Ішвара.

Лоліта замислилась і не відповідала.

— Чого ж ти мовчиш?

— Я не знаю, Шарад, чи люблю його, — нарешті відповіла вона.

— Але чому ж ти зраділа, коли Аріель сказав, що він допоможе весіллю? Я бачив, як у тебе спалахнули очі.

Лоліта мовчала. Руки її помітно тремтіли.

— Ти ще маленький, Шарад, і тобі важко зрозуміти. Ішвар хороший юнак. Я знаю, він любить мене, хоч ми не сказали одне одному жодного слова.

— Чому?

— Мати не дозволяє йому ходити до нас, розмовляти зі мною, навіть дивитися на мене, щоб не осквернитися. Але він усе ж дивиться, і я бачу, що любить, хоча й не наважується сказати про це.

— Хіба він сам не парій?

— Так, він парій, але його рід стоїть на щабель чи два вище за наш… Залишатися вдовою на все життя — це так важко, Шарад. І потім дідусь Нізмат сумує, що його рід угасне. І він старіє. Йому вже дуже важко працювати. А якщо Нізмат помре, що буде зі мною? Мені залишиться тільки кинутися в воду, як це роблять у нас багато вдів.