Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 106

Сонце свiтить десь там, за величезними будинками, розсiваючи по колодязях золотистий порох. Сумно стоять вiтрини магазинiв мистецьких речей Кому тепер потрiбнi цi вази з легким iнеєм зеленi по брижах старовинної бронзи? Кому потрiбнi химернi, загадковi «пророцтва» Штуфа? Жуйки тепер тiльки треба. Дивно, що ще не знайшлося пролетарських малярiв, якi б змалювали це чудо сучасної краси.

Площа Скорботи. Тут ранiше бували цiлi гатки ав-iомобiлiв, карет, трамваїв. Тепер мляво сунуться два вагони, грайливо поклацуючи дзвiнком. Куняє авто (мабуть, вiзник абсолютний алкоголiк, через те що не «пiшов на траву»). Десяткiв iз три перехожих.

Раптом Сузанна зупиняється. На пам'ятнику Бiсмарка, поставленому Об'єднаним Банком, має зелено-золотий прапор iз написом: «Хай живе Сонячна машина!» Сам Бiсмарк в однiй руцi тримає держално прапора, а в другiй — модель Сонячної машини.

Сузанна посмiхається: пролетарiат мило, дотепно жартує. Полiцiя, розумiється, не бачить. Та де вона, та полiцiя? Та й чи посмiє вона бачити?

Гине краса й слава життя, потопаючи в зеленiй гущi жуйки. Замирає темп, затихає пульс, рвуться тканини. Ще трохи — i паралiч обхопить увесь органiзм. От тодi пролетарiат буде цiлком задоволений.

Коли Сузанна пiдходить до будинку Комiтету Сонячної машини, вона ще здалеку! чує гомiн великої юрби людей, що довгою лавою стоїть на тротуарi.

Ага, пролетарiат бiля дверей свого раю, стоїть у черзi за бiлетами до нього.

Сузанна помiж двома стiнами, кам'яною й людською, виходить на гору, стараючись не чути й не бачити й особливо не нюхати пiтних розгарячених стоянням i галасом пролетарських тiл.

Колись давно давно, тижнiв три тому назад, у цьому домi був банк. Вiн збанкрутував, як десятки iнших, iз помсти до дужчих банкiв оддав своє помешкання однiй iз фiлiй Комiтету Сонячної машини в надiї, що вона повалить i дужчi.

У величезнiй, викладенiй рожево-сiруватим мармуром залi гуде, гомонить, кишма кишить пролетарiат. Що за шкарубкi, погнутi, як потоптана бляха, лиця! Дегенеративнi зуби, злочинницькi очi, увiгнутi потилицi, худi й синювато-блiдi, як у трупiв, обличчя! Звiдки вони? Яка маса їх, цих страшних людей. I вони ж, значить, десь iснували поруч iз нею, Сузанною, на свiтi?

Який густий, непролазний гомiн! Яка звiряча, хижа, заздрiсна цiкавiсть у тих, що ще стоять у черзi, i яка тваринна, цупка радiсть у тих, що вже досягли свого щастя. Вони навiть бояться випустити з рук здобуте скло, вони показують його з ревнивою обережнiстю, як мати свого першонародженого, вони сяють i рвуться вперед од нетерплячки.

I цей задушливий рух двох потокiв пiднятих, блискаючих потом, гнiїлiiми зубами й мокрими очима гвалтуючих, регочу-чих, гупаючих тiл викликає млосну тоскнiсть у грудях.

Вже не стараючись не торкатись до них, а, навпаки, проди раючись крiзь спини й лiктi юрби, Сузанна пiдходить ближче до вiконець, з яких роздають скло. Але це ж явно безнадiйна рiч крiзь цю гущу тiл серед цiєї величезної кiлькостi вiконець найти саме те вiконце, де «часом буває» Макс, або пан Нiманд, як вiн тепер грайливо називається.

А з якою попередливiстю цi панночки роздають кретинам стекла! Так вони ще недавно роздавали свою любов їм у публiчних домах А цi страшнi баби з покрученими, простягненими за склом пальцями, забувши свої мiщанськi чесноти, як любенько, вдячно, угiдливо смiються до «сiячок нової ери».

Сузанна, тiсно стуливши уста, як людина, що хоч-не-хоч має переходити через брудну вулицю, продирається ще ближче й раптом бачить в одному вiконечку нахилену бiляво-золоту гривасту i олову. Щось у заворотi, в обрисi цiєї голови молоточком стукає по серцю Сузанну. Вона пролiзає крiзь чергу, розiрвавши її на мент, i пiдходить до грат перетики.

Так, це — вiн. Стоїть, спершись одною рукою на спинку стiльця панни й нахиливши до неї голову. А панна — це та сама титулована проститутка, в якої вiд Макса була дитина. Значить, вiдомостi досить вiрнi.

Сузанна покушує губу й не зводить очей iз парочки. Вони обоє сяють тим самим мокрим, пiтним блиском юрби. Панна, очевидно, старається гратися в «дитинку»: щасливо, довiрливо, широко диви-iься в очi, серйозно розпитує й викликає в нього бурний радiсний смiх. йому до лиця золоте волосся, тiльки зразу ж видно, що фарбоване — ця циганська жовта смуглявiсть тону хорошої старої слонової костi нiколи в блондинiв не буває, i його волосся просто як перука видається. Але очi, уста, все обличчя сяють щастям, виразним, любовним, одвер тим, реготливим.

Сузанна раптом почуває, як млосна тоскнiсть стає нестерпно тяжкою Але вона, не зводячи очей iз жовто-золотистої гриви, iз стогоном, як на рану, натягує милу посмiшку й уперто чекає. Раптом Макс, не пiднiмаючи голови, пiдводить блискучi, сяйнi очi, неуважно блукає ними по кишучiй масi тiл та облич i натикається ними на насмiшкуватi вогкi великi очi. Вiн швидко випросювусться й уражено дивиться на таку одмiгну, випещено гарну серед сiрої маси тiл фiгуру. Вона злегка хитає йому головою и iронiчно здило посмiхаєгься.

Макс щось швидко говорить паннi, яка здивовано озирається на Сузанну, i рiшуче, бурно виходить iз за перетики.

— Сузi!! Яким чином?! Тут?!

А рука сильно, гаряче, щасливо тисне ручку в облиплiй рукавичцi, и верхня губа так знайомо, так м'ясисте розгортає свої двi зрослi половинки. Кретини повертають на них свої гнилi зуби и фосфоричнi очi.

— А чого ж би менi тут не бути? Весь Берлiн тут, а менi не можна?

— О, менi бiльшої радостi ти не можеш дати. Ти хочеш скла! Правда?

Сузанна весело смiється, так знаиомо випинаючи округлiсть шиї й вiясто ширячи на Макса вогкi очi.

— Я?! О, я ще трошки почекаю. Я так швидко не можу. Я ж iще, Масi, не калiка? Нi?

Вона притишує голос i лукаво зазирає йому в очi. Та, ти-гулована кокотка, подивляється досить пильним i недвозначним поглядом. Нехай же не дурно подивляється, нехай побачить дещо.

— Хм! Сумно. Ти все ж таки не хочеш визнати того, що визнав уже весь свiт? Що ж, ти не читаєш своїх власних газет? Пам'ятаєш промову в тебе «куцого лева»?.. А сьогоднiшню статтю його читала?

— Масi, любий, я прийшла сюди не для дебатiв. Я собi скромна, стара трупоїдка, i покиньмо мене Я на тебе прийшла подивитись. Сподiваюсь, ти не будеш боятись, що я тебе видам? Га?

Макс зiтхає й стрiпує чубом.

— Ну, добре. Хiба не однаково тепер? Як же ти живеш?

Сузанна морщить нiс i злегка нахиляється до Макса.

— Вибач, Масi,але я ще так мало звикла до могутнього дихання пробудженого пролетарiату. Тут таке повiтря… Чи не мiг би ти мене трошки провести? Коли, розумiється, не зай нятий вселюдським обов'язком або… хтось не буде за це в претензiї на тебе. Або ще гiрше коли пролетарiат не поб'є тебе камiнням за те, що йдеш iз трупоїдкою.

Макс мовчки й сильно бере Сузанну пiд лiкоть i посуває до виходу. Дорога прочищується легко — в петельцi значок Сонячної машини й члена Каесему.

Але нелегко вiдриваються вiд їхнiх спин хмарно пильнi бронзовi очi, не хутко переходять на цифри рахункiв.

— Ну от, ми, слава богу… чи то пак — на великий жаль, розiйшлися з пролетарською атмосферою. А руку мою тепер можеш пустити, тепер я, напевно, не зомлiю.

Добре. Макс пускає її руку й скоса зиркає на Сузанну той самий насмiшкуватий, повний загадкової приваби профiль!

— Ну, так як же ти тепер живеш, Сузi? Яке щастя, що ти

— О голубчику, як же тепер може жити повна старих забобонiв i грiхiв людина? Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар «пiшов на траву», а нового й надiї немає найти. Два льокаї обiкрали мене, теж пiшовши «на траву».

— Що ти кажеш?!

— Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в «епоху» Сонячної машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть «спочивати на траву». Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця приємна «епоха», але вона досить потiшна.

Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально!) бере пiд лiкоть тугу теплу руку.