Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 124

Зайвi цi засоби, чорт їх забирай, i баста! Через те вони стоять мертвi й непотрiбнi. Ну, i що? Хiба не має рацiї мила Труда, кажучи. «Ну, i скоти, ну, i худоба, а що тут страшного?» Дiйсно, сказати «будьте, як свинi» — образа, а сказати «будьте, як птицi небеснi» — свята заповiдь.

Ну, так чого ж треба? Чого одчай? Хiба не здiйснений iдеал Христа? Хiба людство не стало, як птицi небеснi, що не сiють, не жнуть i навiть на зиму перелiтають у вирiй? Хiба не здiйснений iдеал Конфуцiя, стоїкiв, цинiкiв! Хiба не осягнена атараксiя Епiкура? Хiба не здiйсненi заповiдi Шопенгауера, старого боягуза радощiв? Чого ж сум, чого гвалт, чого страх?!

Стоять фабрики, що виробляли сукна, шовки, оксамити? К чорту! Людина буде гола ходити. Голе, сильне, хиже, здорове тiло естетичнiше, нiж усякi дегенеративнi калiки, позакуту ваш в шовки.

Стоять тисячi, мiльйони фабрик, майстерень, копалень, лабораторiй? А що вони робили? Їжу, одежу, питво? Потрiбне це тепер? Нi. Так чого страх, що стоять? I стiйте к чоргу собi!

Стояiь залiзницi, трамваї, пошта, телеграф?

А вони що робили? Перевозили їжу, одежу, питво та паливо? К чорту! Бiльше непотрiбно. Можете стояти.

Стоїть електрика, водопровiд?

А для чого вони? Сонце є свiтло для всього живого. Будь ласка! Води в природi бiльше, нiж у водозбiрних Берлiна.

Геть до природи з кам'яних колодязiв!

Але де ж отi фабрики, майстернi, лабораторiї, що виробляють людське й божеське? Де тi генiї, що поза «жуйкою» давали красу людству? Поети, митцi? Чи не вони ж споконвiку переспiвують одну свою улюблену тему про жуйку, самицю й дитинчата? Якого ж чорта вони отруюють себе т е-п е р, коли всi мають те, що вони виспiвували?

Доктор Рудольф сiдає в фотель, заплющує очi й чує, як його обхоплює та сама кричуща, нестерпно тоскна туга, що була тодi, як вiн пiсля вибуху лютi й одчаю сидiв на лiжку в камерi-божевiльнi.

Холоднии дощ плаче рясними слiзьми на шибках Холодна вогкiсть дихає i куткiв. Сивий присмерк, як зiгнутий пристаркуватий чоловiк, цiлий день тоскно блукає по лабораторiї, по спустошенiй власною рукою доктора Рудольфа, по любiй, насиченнi роками його дум робiтнi.

Днi й ночi котяться однi через одних, як хвилi — однi яснi, другi темнi, рiвнi, одноманiтнi й без назв. Який сьогоднi день? Субота, середа, недiля? Смiшнi, дорогi й непотрiбнi вже назви. Батько досить уперто вiдмiчав їх за календарем, але як один раз загубив рахунок — так усi цi суботи, понедiлки, вiвторки лишились десь там, позаду, в туманi минулого. Який мiсяць? Листопад? А може, грудень уже? I котиться хвилями безiменними те, що люди привчились називати днями. Для чого їм тепер назва? Навiщо мiряти час? Та й чим мiряти? Що є спiльного тепер у людей? Часу вже немає, бо немає мiрила.

У вiльну хвилину доктор Рудольф пише спогади перед залiзною грубкою, поставленою ним самим.

Для чого? Щоб колись, коли вiдвикне вiд писання, коли обросте шерстю, взяти цi списанi аркушики й згадати час, коли люди на землi вмiли зазначувати знаками свої думки? Чи ще не вмерла потреба зносин хоч iз самим собою? Чи страх, що загусне мозок i заросте бадиллям дикунства? Чи в душу свою, потоптану, понiвечену, понижену, осмiяну, хочеться глянути, як у загноєну, смердючу рану? Не тiльки глянути, а дивитися в неї щодня, длубатись у ранах i чути чудну насолоду вiд них.

Але ж як ниють у сiрiй холоднiй самотi болi! Так, так, вiн упав iз височеннної гори, на яку дряпався дванадцять рокiв. Та тiльки тепер, коли вже минув перший момент падiння, вiн як слiд чує, що розбився i вся iстота в ранах.

I тiльки тепер вiн знає, що дванадцять рокiв таскав на гору величезну важку торбу своєї славолюбностi, думаючи, що несе любов до людей i науки. Тiльки тепер, коли вiн iз торбою своєю лежить на днi безоднi, вiн чує, що в нiй стогне не любов до людей, а понижена, недодушена гордiсть.

Холодний, рiвний, серйозний дощ, такий самий, як бував колись за минулої доби. Пристаркуватий, шамкаючий присмерк сумно киває сiрою головою. Доктор Рудольф одкидає голову вiд записок i слухає.

От зараз прийде мама. Яке чудне, старе, вiчне, як життя, iм'я! Одне з небагатьох iмен, що лишилися на з!емлi..Вона жалiє бiдного Рудi. Вона з усiєї сили старається не показати, що жалiє. I це найбiльше завдає болю, що вона старається не показати жалю. I в цьому стараннi, як у дзеркалi, Рудi бачить себе маленьким, смiшним, жалюгiдним. I цей жаль рiвночасно грiє його забутим старим теплом, вiд якого очi стають гарячi. Хочеться притулитися до старих нiжних рук i сховати в них сором, пониження, дурну гордiсть. Навiщо вони тепер?

От вона прийде й буде розповiдати про незначненькi подiї в тому чудному домi, набитому чужими собi, байдужими до себе людьми. А доктор Рудольф буде слухати i мовчки з солодким болем i ниючим соромом усерединi здригуватись на одно iм'я. Знає мама чи не знає, що вiн здригується на це коротеньке, болюче, любе iм'я?

Але записки доктор Рудольф пише дуже рiдко, бо цiлий день зайнятий важнiшими справами. Вiн копає по старих покинутих городах картоплю, капусту, цибулю, всяку городину, — обшукує всi льохи й комiрчини покинутих помешкань, старанно збирає всi продукти, якi їли колись люди, i звозить усе це додому. Граф iронiчно-сумно посмiхається стрiхами: винахiдник Сонячної машини, великий учений, той, що зруйнував увесь старий свiт, тягає вiзочок по Берлiну, вислухує насмiшки, глузування й ворожi вигуки ради того, щоб годувати старих трупоїдiв i реакцiонерiв. Чи варто ж було для цього дванадцять рокiв сидiти в келiї?

А доктор Рудольф мовчить. Мовчить на глузування сонцеїстiв. I на теплу насмiшку графа, i на понурий глум батька та тихий жаль матерi. На все. Тоненькi уста стали ще тоншi. Куточки їх витяглися рiвними гострими голками. Цiлими днями, шкандибаючи й похнюпившись, вiн тягає вiзок, носить воду, рубає дрова, ставить грубки з цегли в кiмнатах батькiв, графiв i принцеси. I мовчить. Навiть до принцеси нiколи й словом не обiзветься. Мати часом нiжно докоряє синовi за таку неделiкатнiсть. Правда, принцеса й сама, видно, дуже гнiвається на Рудi, але ж треба зрозумiти, що їй тяжче, нiж кому iншому, вiд Сонячної машини. Та Рудi й на докори мовчить, тiльки iнодi чудно посмiхнеться й зараз же вiдiйде — нема йому часу на розмови.

А ввечерi, як iз усiма роботами покiнчено, доктор Рудольф потихеньку увiходить iз вулицi до палiсадника перед будинком, забирається в кущi пiд тополю й стоїть там доти, доки погасне свiтло каганця в одному вiкнi. Поганеньке, мiзерне це свiтельце — в кiмнатi в технiка далеко яснiше, бо в нього горить справжня ацетиленова лампа, але доктор Рудольф не дивиться на технiковi вiкна.

Iнодi, як немає дощу, а в небi серед хмар купається мiсяць, то пiрнаючи, то виставляючи лису голову, в палiсаднику з'являється ще одна постать — коротконога, опецькувата, з пiднятим комiром i натовкмаченим на самi очi капелюшем. Вона не бачить Рудольфа й обережно пiдкрадається пiд вiкно, силкуючись зазирнути в нього. Доктор Рудольф i на це мовчить, тiльки пильно, затаївши духа, слiдкує за дивним чужим чоловiком. Хто вiн? Чого йому тут треба?

Часом чоловiк спирається плечем об стiну пiд вiкном, похилює голову й стоїть у глибокiй iадумi довго-довго. Безшумно хилитається iнодi тiнь у вiкнi, затуляючи свiтелечко. I серце доктора Рудольфа теж хилитається, i з нього вихлюпується гаряча, болюча нiжнiсть. Чужий чоловiк теж ворушиться, стає, видно, навшпиньки, зазирає у вiкно. Мабуть, i в нього щось вихоплюється?

Коли гасне вiкно, нiч стає темна, тоскна, самотня. Чути, як виють десь покинутi голоднi собаки. Чути, як мертво й страшно мовчить Берлiн, як пустельно, первiсне шумить вiтер у мокрих голих вiтах.

I от раптом принцесу Елiзу пiдмiнено. Хтось зiдрав iз неї хмуру зацiплену скупченiсть, iз-пiд неї вийшла нова людина. Це тепер — весело-владна, грайлива, нiжна дiвчина.