Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 126

— Пусс-тiть руки, ви!

— Тiльки тодi, як дасте слово…

Тут принцеса Елiза поспiшає на помiч — сокира от-от виприсне.

— Георгу, пустiть цього чоловiка! Ходiмте. Ми знайдемо iнше мiсце.

Георг шарпає руки, але вони вiд того тiльки бiльше синiють Цей чоловiк не пускає. Лице Георга пашить вогнем, i жовтi дротянi вуса так виразно жовтiють на червоностi, а сталевi очi колючими конусами вп'ялися в блiде, спокiйне, затис-нене лице кривого хiмiка.

Сокира падає на землю коло нiг доктора Рудольфа. Тодi вiч випускає руки князя Георга, тихо нахиляється, пiдiймає сокиру, ввiчливо подає її принцовi й спокiйно шкандибає назад, до себе. Вiтер бурно, весело гладить йому волосся, в очах стоїть примружений гидливий погляд iз-пiд червоних крил.

I доктор Рудольф довго ходить по лабораторiї, поглядаючи мимохiдь на зрубанi, покалiченi нiжки бузку з бiло-зеленкуватими ранами.

А принцеса й принц Георг iдуть додому, до будинку. I дивна рiч: принцеса Елiза цiлком щиро, непiдробне весела, нiжна, радiсна Ну, просто щаслива! Цiлком щиро, от це дивно! — цiлком щиро щаслива. Вона бере князя пiд руку, пригортається до нього, смiється, трохи не летить на крилах. Чого ради? Невже вона не бачила, як поводився той нахаба! Чи цiєю поведiнкою хоче загладити сором, образу, ганьбу поразки? Нi, вона нiчого не хоче загладжувати. Вона все бачила, вона навiть знає, що «цей чоловiк» дуже великої фiзичної сили, вона одверто говорить про те, що сокира випала, вона нiчою не хоче ховати. Але вона собi просто сяє вся.

I старому графовi розповiдає всю сцену з сяючим смiхом, i стару графиню несподiвано, невiдомо з якої причини обнiмає, i до рояля бiжить, i бурно грає, i верхи хоче їхати. Абсолютно незрозумiла, чудна поведiнка, противна всякiй логiцi.

А доктор Рудольф стоїть бiля вiкна й порожнiми очима дивиться в порожнє небо, по якому вiтер жене отари хмар iз позадираними хвостами. I тепер його очi ще порожнiшi, застиглiшi, крижанiшi.

От iде графiвна Труда з якимсь чоловiком алеєю з вулицi. Так, це Труда, порожня, неiснуюча Труда. З нею її «чорно-срiбний лицар», теж порожнiй, неiснуючий, тоскний, нудний. Ранiше вона приходила сама. Тепер iз «лицарем». А порожнiй Макс лежить у спальнi й читає неiснуючi детективнi романи, що купою лежать бiля канапи.

Труда хитає головою, привiтно махає рукою, щось гукає чорно-срiбному лицаревi й весело бiжить до ганку.

— Рудi, милий, голубчику! Що з вами? Чого ви такий? Га? Ви дивiться, який чудовий вiтер. Я хочу зробити з Душнера змiя й пустити його на небо. Правда, на такому вiтрi можна? Правда?

Душнер увiчливо, приємно посмiхається чорними пукатими очима пiд густими пухнастими, як два хвостики, бровами.

— А Макс де? Читає? Все читає детективнi романи? Рудi, голубчику, що це значить? Га?

Рудi не знає Читає — то й читає. А що бiльше робити?

Але Трудi страшенно важно знати, чого Макс читає детективнi романи Страшенно важно їй це знати, конче треба знати — вiд цього залежить усе її життя разом iз синьою родинкою сережкою пiд вухом. Можливо, що мудрий, спокiйно ввiчливий чорно срiбний лицар краще знає, нiж доктор Рудi й графiвна Труда. Але вiн тiльки приємно спокiйно посмiхається. А коли Труда бiжить додому навiдатися до матерi, вiн спокiйно, як вартовий, ходить по алеї.

Щоб не бачити цiєї чатуючої постатi, доктор Рудольф iде до Макса, лягає на лiжко й дивиться в стелю холодними порожнiми очима.

Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стiну, пiдкрадається до дверей. Пiдкрадається й слухає всiм старим, великим, костистим, як у вола, тiлом. Два голоси там, у сусiднiй кiмнатi, два найважнiшi, найболючiшi голоси з усiх голосiв, небесних i земних. Один голос — такий загадковий, такий несподiваний, що граф, знаючи його тридцять сiм рокiв, не впiзнає; спокiйний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такi голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадiйної, болючої хороби.

Другий голос — незмiнений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жiночими нотками, але все такий самий наївно одвертий, зворушливо правдивий, рiшучий, безрозсудно-смiливий, смiливий до найстрахiтнiших слiв-учинкiв. А разом iз тим i з смiшком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не iнакше, з таким самим, який був у дiда, прадiда.

Старий граф злодiйкувато прикладає вухо до дверей, клiпає очима, злегка роззявляє рота, напружує всю шкiру голови, ловлячи кожний звук. Але бiсовi парочки нагорi вчиняють такий гамiр, таку бiганину, борюкання, що аж лампи дзвякають i трусяться дверi. Та й голоси чути в далекому кутку — такi тихi, приглушенi.

А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увiйшли до графа, коли б злилися з його самотнiм, пониженим, понурим голосом! Що руїни свiту, що Сонячна машина, що той гамiр чужих брутальних людей! Навiть пiд руїнами свiту з тими голосами був би найтеплiший затишок.

Голоси стають виразнiшi. От один наближається!

Старий граф Елленберг iзлякано вiдривається вiд дверей, хилитається, балансує руками й поспiхом iде навшпиньках до свого фотеля.

Стук у дверi — стук у старе серце, стук, вiд якого стає трудно дихати.

— Увiйдiть!

Одчиняються дверi. На порозi маленька сухенька постать у всьому бiлому. (Тепер вона раз у раз у всьому бiлому, тепер восени, серед усього страхiття, темряви, занепаду!). Великi темнi поширенi очi нiчної птицi, такi колись напружено-уважнi, неспокiйнi, загнанi — тепер дивляться пильно, сумно, спокiйно. Навiть гострiсть носа, уст, пiдборiддя вигладилась Нi чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.

Загадкова, тридцять сiм рокiв знана, вiдбита в душi незчисленними ясними й темними слiдами постать в бiлому помалу, тихо й певно пiдходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрiбненькими колишнiми кроками зляканої мишки, а спокiйно, впевнено помалу!)

От пiдходить зовсiм близько, ласкаво пригладжує йому на головi вiдстовбурчене вiд пiдслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечi. (Посмiла б вона була колись отаку ласкавiсть собi дозволити?)

— Батьку, там знову Труда прийшла.

Граф понуро-байдуже дивиться у вiкно.

— А тi дiвки, що нагорi, не прийшли?

– Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.

— Того самого, що й цiй.

Графиня сумно посмiхається й хитає головою.

— Ну, навiщо ти так, навiщо, батьку? Навiщо себе, свою дитину й мене мучиш?

— В мене дiтей нема Годi, iди собi.

Графиня не рухається, навiть руки з плеча не здiймає.

– Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевiрити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.

Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очi колючi сiрi вiники брiв.

— В мене нема дитини-проститутки! Годi, кажу. Iди геть! Ранiше графиня була б зiщулилася, винувато, покiрно заклiпала б очима нiчної, навiки стривоженої птицi й тихенько, дрiбненькими кроками вислизнула б iз кiмнати. Тепер же вона тiльки посмiхається сумно й вибачливо.

— Тепер нема проституток, батьку. Нема нi чесних, нi безчесних, нi грiшних, нi святих. Є тiльки люди.

Старий круто боком повертається до графинi й пiдкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старiстю лице. А, «тепер, тепер1 Немає нi грiшних, нi святих»? О, тепер чудесний настав лад для всяких «святих»! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розумiється, можна ходити їм iз пiднесеною головою, з гордим усмiхом, iз чистим сумлiнням, з рiвнiстю, з вищiстю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронiзм, забобони, смiшний спомин iз давно минулих часiв Тепер нема нi права, нi сили, нi влади, нi традицiї — нiчого. Чорну коробку на спину — i геть пiд усi вiтри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Нiхто не тiльки не тримає, а й не хоче тримати.