Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 133

— «Людське життя»? Цебто повернути знову вашi грошi, знову купування жiнок, любовниць, льокаїв, рабiв?

— Навiщо неодмiнно це?

— Знову повернути ваших усiх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподiлити на чистих, пристойних i непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судiв, кар? Правда?

— Дитинко, навiщо ж…

— Знову одних пiд землю, на каторгу, на роботу, а другим — вiчне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, грiхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?

— Дитинко! Ви ж не хочете мене…

— Ага чудесно! О, в такому разi чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собi до своїх «Друзiв Ладу». Друзi Рабства, а не Ладу! От хто вони! I ви — раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договiр зiрваний. Прошу!

Душнер не рухається нi в тому напрямку, що йому показує гнiвно витягнений пальчик (який iще сьогоднi цiлували його уста), нi в якому другому. Вiн стоїть, похиливши голову, приплющивши очi, як стоїть людина серед дороги, перечiкуючи колючий вихор, що несподiвано зiрвався назустрiч.

— Трудо, дозвольте ж менi хоч вияснити. Ви не…

— Тут нема чого виясняти. I часу нема. Тут все ясно. Ви хочете вiдiбрати Сонячну машину в людей чи нi? Хочете розстрiлювати мене, Макса, всю комуну, всiх таких, як ми, чи нi? Кажiть! Чи хочете боронити нас i себе вiд насильникiв?

Душнер обережно ловить одну з ручок i тодi вiдповiдає, тодi можна трошки розплющити очi в цьому вихорi. Нi рабства, нi всiх злочинств i страждань старого свiту вiн не хоче повертати. Нiкого розстрiлювати вiн не збирається. Але треба ж рахуватися з тим, що не всi задовольняються таким iснуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Вiн цiлком визнє всi добрi намiри її прихильникiв i друзiв, вiн сам, як їй ж!е вiдомо, був гарячим оборонцем її. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надiй, якi люди поклали на неї. I, напевно, мiльйони людей тепер уже розчарувались у нiй, налякались i хочуть повернути старе життя, навiть iз його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектiв, але багато i радощiв. Тут багато дефектiв i радощiв дуже-дуже мало. Який же сенс свiдомо брати менше, коли можна взяти бiльше? Мiльйони людей, напевно, так само думають.

Труда вириває руку. Мiльйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли свої закони, моралi? О, тi, напевно так думають. Але чи так думають мiльйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали — це ще невiдомо. Ой-ой, це ще невiдомо. Вони ще покажуть цим «Друзям Рабства»!

— Не покажуть, дитинко. Нiчого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо посмiхається.

— Чому??

— Тому, що їх буде занадто мало. Тому, що в них нема зброї. Тому, що в них нема волi. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що «Друзi Ладу» мають i силу, i зброю, i сильну волю.

Труда загонисто, по-хлоп'ячому, так по-свойому стрiпує кучерями.

— Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мiльйони. Тiльки не з покорою, а з чимсь iншим. I раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша рiч. Ну, менi нiколи. Я мушу спiшити. Дякую за помiч, я сама зав'яжу черевики. Прощайте, Душнере.

Недошнурована нiжка стає на стiлець. Чорно-синя голiвка нахиляється, i двi смуглявi ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срiбну голову. Ну, що ж, чи буде вiн iз «ними», чи нi — вони зроблять i без його помочi те, що неминуче має бути. Але чого вартi всi повернутi розкошi людського життя, коли вiн не матиме право стати на колiна перед цiєю невмiло, недобре обмотаною шнурками нiжкою? Навiщо вони тодi йому?

Душнер тихенько пiдходить, стає на колiна й м'яко вiдсуває невмiлi сердитi ручки.

— Нi, нi, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу — пустiть.

— Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. I голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовiрне личко з темно-синьою сережкою на щоцi.

— Правда?!

— Ну, а з ким же менi бути?

— Але ж нас будуть розстрiлювати?

— I ми будемо розстрiлювати.

Маленькi смуглявi, такi рiдно-знайомi ручки раптом прожогом хапають його за лице мiж долонi, сильно, солодко труть, мнуть i пiдтягають до вишневих, теплих i бурних уст.

— Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав'язуйте! Як-небудь, все одно. Тiльки швидше. Нас уже чекають унизу.

їх зовсiм не чекають унизу. Там просто переплутаний гвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тiле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв'язкiв? Як знайти тепер кого-небудь, коли всi порозлазились iз своїх колишнiх помешкань. Повне ж, цiлковите, ганебне, злочинне безсилля, безпораднiсть. Дiйсно, тепер їх усiх можна гнати на каторгу, розстрiлювати, палити живими — i вони нiчого не можуть проти того зробити. Єдине, дiйсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпiндлер, i сидiти, як мишi. Чи не ганьба ж?!

Чорно-срiбний лицар сiдає в куточку й мовчки дивиться собi пiд ноги. Так, i порозстрiлюють, i поженуть, бо це — конечнiсть i неминучiсть. I льохи не поможуть, i з льохiв повиганяють, повикурюють.

Ранок помалу, урочисто розсуває над райхстагом завiсу ночi. Сувора холодна тиша сiрими м'якими лапами хазяйновито бродить i шелестить по мертвопорожнiх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилi життя.

Завiсу розсунено до самого неба, сiро-жовтого, недоброго, зловiсного.

В найдальшiй кiмнатi райхстагу бiля залiзної грубки й купи дров у повному складi засiдає Найвища Рада «Друзiв Ладу». Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штiфель, граф Шванебах i генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга — i Берлiн буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю.

Але такого знаку не доведеться робити. Нi-нi, не доведеться. I Штiфель, i Шванебах, i Елленберг — уся Рада в цьому певна. Берлiн масою посуне до райхстагу. Вiдозву так приймали, з такими вигуками прихильностi, що не може бути нiякого сумнiву.

В кулуарах, залах i кiмнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Вiддано й охоче мерзнуть бiля наготовлених столiв реєстратори — хутко буде тепло! Зараз прийдуть тi, що опалять увесь Берлiн, усю Нiмеччину, весь свiт.

I вони дiйсно починають сходитись. По одному, по двоє, цiлими групами. Вони радiсно вiтають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожнi холоднi кулуари. Це все «Друзi Ладу», новi батальйони працi, вiдродження життя!

Граф Елленберг, щiльно застебнувши кожушинку, без пере-станку бiгає нечутними, м'якими кроками вiд одної реєстрацiйної кiмнати до другої, нахиляється до листiв, читає, робить нотаточки й поспiшає до Ради. Там вiн поштиво, обережно, м'яким голосом доповiдає принцовi Георговi й Найвищiй Радi свої нотатки й знову бiжить у кулуари.

Але дедалi бiльше й бiльше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сiро-сталевi очi гнiвно деруть на шматки реєстрацiйнi цифри, акуратно списанi на довгих папiрцях. Записано вже бiльше за тисячу. Але що з того? Серед них тiльки десяткiв два позначено: «Стан i професiя — робiтник». Решта ж: князi, графи, банкiри, купцi, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. I то переважно якраз вiдомi, знаменитi, шанованi всiм свiтом iмена: старовиннi аристократичнi роди, нащадки монархiв i сучаснi королi iндустрiї, фiнансiв, науки, мистецтва. Навiть служителi бога зареєстрованi. Всi цi люди, старшi й молодшi, чоловiки й жiнки, жертвуючи собою, вiдгукнулися на заклик, усi з'явилися рятувати людство вiд загибелi. Люди цiлком незвичнi до фiзичної роботи, люди вищої iнтелектуальної прадi, аристократи духу, вибранi натури, генiї краси, життя й знання, — нi люди простягають свої руки й пропонують їх на тяжку, чорну, брудну роботу. Навiть жiнки, навiть пещенi вiками представницi нiжного полу, знаменитi красунi, генiальнi артистки, спiвачки, володарки сердець мiльйонiв людей, i тi з'явилися, i тi готовi взяти лопати в свої лiлейнi руки й копати вутiль. Нiхто з цих людей не злякався працi для врятування людства. Тiльки вони виявляють себе людьми.