Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 139

— Ей, Максе! Весна надворi! Чуєте? Та весна ж, Максе! Рудi, ми з вами полетимо влiтку в Кордiльєри. Правда? Макса гарненько закутаємо, замумуємо в льох, щоб нiхто його не турбував, i полетимо. Правда?

Макс мружить очi на вершечок каштана, на якому кокетливо, манiрно чепуриться малесенька довгохвоста пташка.

— На чому ж ви полетите? На крилах кохання хiба?

— А що ж! I на таких крилах можна полетiти!

— О, звичайно. А надто на чорно-срiбних!

— Чудеснi крила! Кращi за чорнi!

— О, напевно. Хто ж сперечається? Це вiдомо давно.

Макс недбало пiдводиться, засуває руки в кишенi й розвезеною, лiнивою ходою йде собi геть. А Труда, чудна дiвчина, раптом радiсно, в захватi хапає Рудi за руку й бурно тягне його в протилежний бiк, до графського будинку. Вона така щаслива, що мусить забiгти обняти мамуню, паню Штор, i сказати добридень бiднiй трупоїдцi-принцесi. Смiшна, вперта, завзята старорежимка. I досi страшенно сердита на сонячний хлiб. Але дурненька, що ж вона робитиме: трону однаково не буде вже зовсiм, нiколи-нiколи не буде. Баста. Так чого ж iще мучити себе? Правда? Ну, от, наприклад, чого вона й досi не побралася з своїм Георгом? Чого, спитатися? Попа їм треба було? Вiнчатися? Пристойно, звичайно, морально? Фi, фi! Годi! Нiяких пристойностей i моралей. Попрощайтеся, ваша свiтлосте! Тепер вiнчає сонце, спiває вiтер, свiдки — сосни, музика й танцi — у грудях. Правда? — Правда, Рудi, смiшнi й бiднi цi двоє? Так чудесно могли собi давно жити разом. А тепер от… Ех, а ще, мабуть, мiсяцiв кiлька до справжнього лiта зосталось. Правда, Рудi?

I раптом Труда зупиняється, перепиняє Рудi дорогу й здивовано дивиться йому в лице.

Нi, Рудi! Чого ви стали такий?! Я щось не так сказала?! Я вас чимсь образила?

Нi, Рудi нiчим не ображений — в нього тiльки трошки заболiла голова, занадто довго на сонцi ходив. Але це дурниця. (О, тут Труда така занадто вже помiтлива).

— Правда, Рудi, ви — страшно милий. Ви — прекрасний, Рудi. Я вам це цiлком серйозно кажу. I коли б я не… цебто коли б iншi умови, я б неодмiнно вас покохала. Ви — такий дитячий i сильний. Але вас покохає краща за мене. Я вас оженю! Знаєте, Рудi, я вас оженю! Серйозно! Хочете, Рудi? Я вчора здибалася з одною колишньою акторкою. Страшно мила. I надзвичайна красуня! Просто серце холоне дивитись на неї. I вона за вас питала. Знаєте? Їй-богу, Рудiї Вона дуже хоче зазнайомитися з Рудольфом Штором.

Ну, Рудi мусить попрощатися — вiн додому не хоче йти (крiзь скло нижньої веранди видно двi голови, одна обросла рудявою бородою з улазливими сiренькими очима, друга — iпишно-червона).

I Рудi повертається й iде в сад. Але в саду кострубатий технiк iз цiлим виводком технiченят скубе свiжу траву, пiднявши галчиний крик.

I доктор Рудольф знову йде на вулицi, на площi. Пораненi, понiвеченi, з повибиваними шибками, з пообгризуваними вогнем стiнами, iз смiттям, брудом, iз слiдами руїни й смертi, вони блискають черепками, побитим склом, покоцюрбленими старими вивiсками, смiшними золотими лiтерами реклам, вони повнi гуку, спiву, смiху. I вiтер шугає вогким, хмаряним, весняним духом у мрiйно примруженi очi, в лiнивi, соннi, ще не вмиванi лиця, гасає по норах, лопотить розвiшаними ковдрами, задирає сукнi, торохкотить обiдраною бляхою непотрiбних смiшних вивiсок.

I дивно, i солодко, i незрозумiле, що так можна цiлими днями мружитись, потягатись, пiдставляти лице сонцю i вiтру. I сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра, i довгий, безкраїй ряд днiв, сонячних, вiльних, просторих. Боже мiй, ну, що ж такого, що iржавiють машини, порохнявiють лабораторiї, що мишi гризуть бiблiотеки. «Тепер вiнчає сонце, а музики й танцi — у грудях. Правда?» Та, розумiється, правда!

Уже рябiє сад зеленим ряботинням, уже вишнi, яблунi, грушi повдягали бiло-рожевi вiнчальнi серпанки, вже гуде старий сотнями телеграфних стовпiв. Сонце щедро, по-материнському, повними жменями, цiлими оберемками жбурляє свої вiястi посмiшки. Савану й слiду немає, чорнi, маснi латки затяглися зеленими їжачками. Сивi, червонi, жовтi бруньки женуться однi за одними, репаються, розгортаються зеленими вушками. Кострубатий, лисий iз вихорами на висках нахаба-технiк iз сокирою в руках ходить по подвiр'ю, по саду, знову по подвiр'ю. Ех, рубнути б що-небудь! Помахати б сокиркою, щоб аж у плечах занило, розiгнати б кров — застоялася за зиму. Он рубає дрова отой трупоїд, управитель графський. Помогти хiба йому? Ач, як невмiло сокиру тримає.

Нахаба-технiк помалу, гуляючим кроком пiдходить до Ганса Штора, закушуючи в рудих вусах посмiшку вищостi. Ех, управителю, управителю, не сокиру тобi тримати, а нагайї Так для нагая часи минули, а сокирка льокайських рук не слухається.

— Ану, чоловiче, давайте я вам iпоможу. Пустiть.

Насамперед сказано «чоловiче». Потiм нахабна, фамiльярна посмiшка. По-третє, вiд цих скотiв, навiть помираючи, помiч брати гидко.

Ганс Штор мовчки велично повертається спиною до нахаби-технiка й сильно замахується сокирою. Дровиняка, спасибi їй, iз кректiнням розколюється.

Технiк знизує плечима й iде далi — не треба. Ще просити! Але рубнути що-небудь проте хочеться. А ще приємнiше б оце закасати рукава, стати бiля верстата й стругнути б сталевий брусок. Вжж, зi-i-i! А мотор: ррак, ррак, ррак! Та розчинити вiкна, та щоб небо видно було. Чудесно!

Технiк спльовує й iде на терасу. Щасливцi малярi — їхня майстерня з ними. Ач, патлачi, порозкарячували свої мольберти, начепили на пальцi дощечки з фарбочками й подумаєш, яку роботу роблять — важностi-бо, пихи, страшенної серйозностi скiльки! Стiльки ж, як у Фрiцхена й Амальхен, що позують їм.

Досадно технiковi, непокiйно, тiсно. У лiс, на поле пiти? Ну, щодня в лiс Вiзочок дiтям зробити? Ех, будь мотор, можна було б спробувати лiтачка за найновiшою системою зробити. Так де ж ти тепер мотора знайдеш! А малярi тупцюють, важно хмурять брови, наче бозна-що путнє роблять. А всього но портрети сонливих Амальхен i Фрiцхена.

Технiк спльовує в сад i лягає на канапу. А сад шумить, гуде, пострiлює бруньками, шарудить тисячами лапок, крилець, гiллячок — робота кипить, робота важна, весело-серйозна, як пики малярiв.

Доктор Рудольф одчиняє горiшнi половинки вiкон. Пальми, бiднi, недомерзлi, покалiченi пальми, вдячно похитують хвостатими головами. А померзлi квiти сухо шелестять пiд заграваннями вiтру, що прожогом влiтає крiзь вiкно й вилiтає в дверi.

Блищать, переливаються зайчиками металiчнi прилади, такi вони чистенькi, вимитi, витертi. Та що з того?

Доктор Рудольф одгрiбає лiвою рукою нолосся з чола, з ганчiркою в правiй шкандибає до вiкна й виглядає. Нi, нема нiкого в саду, тiльки Макс страшенно копає пiд вiкном, готує мiсце для квiток. Сласно вгризається лопатою у вогку шкiру землi й вириває шматок за шматкам. Вiн нiчого не вмiє робити спокiйно, поважно. Все з палом, iз зривом. Аж пiт рясними краплями стiкає по чолу до густих нахмурених брiв.

Нi, нема сьогоднi нiкого в саду! I знову доктор Рудольф iде до вимитих, вичищених, прибранях, як до танцiв, машин i приладiв. Тiсно йому, непокiйно, журно. А Макс пильно, сласно, люто копає.

Часом станс Макс одпочити, змахне рукавом пiт i скоса гляне на хвiртку в мурi. Але зовсiм уже не того, що когось чекає, а просто так собi, цiлком машинально. Нiкогiсiнько й нiчогiсiнько йому не треба, i хай йому дадуть опокiй. Хай собi десятки рiзнорiдних лицарiв крутяться зграями — йому цiлком байдуже, аби тiльки дали йому спокiй.

Ах, ну от якраз: їхня ясновельможнiсть iз двонолесом. Новенький кашкетик, кучерi розпатланi, очi в захватi. А де ж зграя лицарiв? За муром лишила пiджидати?

— Добридень, Максе! Ви копаєте?! Для чого?! Що тут буде, Максе?

А щоки пашать, очi здивовано поширенi, губи зашерхли нiжною дитячою шкуринкою, прудко, задихано то розкриваються, то стулюються.

— Тут буде мавзолей.

— Мавзолей?! Який мавзолей?! Правда? Ви серйозно? Серйознiсть Максового лиця не пiдлягає нiякому сумнiву — брови хмуро стягнутi до перенiсся, очi встромленi в землю в понурiй задумi.