Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 147

— Та що ж то ти робиш, хлопче? А гей, ти, куди нас замотуєш? Курте, дай тому жовтодзюбовi по шиї й прожени вiд машини.

— А ти яке маєш право проганяти? Що за начальство?

— А таке начальство, що не розумiєш — не лiзь. Я тут двадцять рокiв потом умивався — от i начальство. Геть од машини!

— Сам геть! Я буду Рудольфовi Шторовi скаржитись.

— Скаржся. Рудольф Штор дурнiв умiє впiзнавати. Ви-чисти краще оце колiно. На ганчiрку. Ну, от так. А то зразу ж у машинiсти пнеться.

А Рудольф Штор цупко стоїть на ногах. На нього оберемками валяться самi скарги, сварки, непорозумiння. На нього накладено вагу суддi, арбiтра, авторитету, iдола. Iдолопоклон-ними руками його винесено на шпиль, обвiшано страшним довiр'ям, обмотано обоженням. Рудольф Штор сказав. Рудольф Штор хоче. Рудольф Штор призначив. Рудольф Штор вирiшив.

Рудольф Штор не може не знати, не вмiти, не пам'ятати. Рудольф Штор не може помилятись, стомлюватись, сердитись, забувати.

У Рудольфа Штора липнуть од поту пасма волосся на чолi, у Рудольфа Штора дзвенить у вухах i синiють губи, Рудольф Штор на хвилину не може приплющити очей. Але Рудольф Штор цупко, твердо стоїть на ногах. I що бiльше синiють губи й дзвенить туман у вухах, то бiльш задоволений Рудольф Штор — тодi не чути iншого дзвону, тоскного похвального дзвону туги. Тодi треба тiльки лягти до лiжка, заплющити очi — i лахматий, п'яний, добродушний сон бере голову в руки й закачує її в темну, м'яку, затишну порожнечу, де немає нi дзвону туги, вiд якого пусткою гудуть груди, нi хижого лютого рявкоту, вiд якого руки зводить сказом, нi болючої, закривавленої нiжностi, вiд жихання якої слабнуть ноги й тiло схиляється навколiшки.

Iдол? Ну, що ж-цс пуповина, без якої не родиться нове людство.

Iдолiв розбивають, як тiльки помiтять, що вони з такої самої глини, як i всi? Ну, що ж — лучче бути розбитим iдолом, нiж цiлим горщиком.

I Рудольф Штор засiдає, вирiшує, наказує, все вмiє, все знає, — цупко стоїть на ногах i несе на плечах усю вагу пуповини. А людська комашня шамотиться, колотиться, вмощується на старих i нових мiсцях, розповзується, знову збивається в грудки Плутанина, безлад, туман, первiсний хаос

Але перший удар творчої волi — i настане свiтло.

I от вечiр. Хмарний, важко-важкий, задуманий. Жовтенькими пiдслiпуватими оченятками клiпають велетенськi кам'яницi в темних тунелях вулиць. Глухо, сиротливо цокають поспiшнi кроки запiзнiлих перехожих. Хто цього вечора блукає вулицями? Хто не сидить i не жде, затримуючи судорожно посмiшку хвилювання, страху, надiї?

Вся Найвища Рада Вiльної Спiлки Творчої Працi в повному складi. Мертенс, пiдстрижений, обголений, банькатий, важно сидить у фотелi, спершись короткими руками на колiна й наставивши сiдласте чоло, наче збирається битись лобами. Шпiндлер, оброслий, кудлатий, закинувши пуделячу голову аж за спинку фотеля, дивиться в стелю.

Паровоз, великий, невкладистий, як закурена скеля, акуратно ставить стовпчики на паперi.

Професор Таль, професор Штайнбах, лисi, кучерявi, старi, молодi голови — всi нудьгують, ждуть. Нудно, скупо, хилит-ливо трусяться жовтим свiтлом свiчки.

Доктор Рудольф дивиться на годинника, з трудним тягучим спокоєм ховає до кишенi i надушує гудзика на столi бiля себе. I вмент усi голови повертаються до люстри, впиваються в неї, замирають.

I стає чудо: iз безшумним криком, з нечутним вибухом лiюстра роздирається слiпучим, чистим, бiлим, iскристим, стрiлчастим свiтлом. Блищать лисини, зуби, очi. Вискакують наперед стiни, портрети, шафи, такi до цього моменту запхнутi в тьму. За люстрою роздираються вибухом напруженi голови, схоплюються, рокочуть смiхом, криком, зворушеною радiстю — народини свiтла.

Пiдбiгають до вiкон- у небо, в нiч, у понурi, важкi, сивi хмари переможно владно шугає бiло-синє вiяло, рiвною, урочистою процесiєю горять унизу круглi шари; вишкiрили зуби будинки, регочуться роззявленими ротами, з ротiв вибухають криком радостi, захвату, щастя. Темнi канали блискають масними плямами асфальтiв, крикливо, порожньо, за компанiю непотрiбгii вивiски, старi плакати, смiшнi вiджилi знаки минулого.

Безгучно радiсно смiється всiма своїми старими зубами старенький графський будинок. I падають довгi, чистi, синювато-бiлi смуги вiд нього в старий зачарований чудом сад. I знову з нього видно давнє рiдне сяйво над старим Берлiном.

— Ну, що, мамо? Ну, що? Ну, що? Нi, нi, ти не хрестись, не похитуй головою, а кажи, що — не справились? Нi? Нi? I буде, буде, буде! Все будеї Хоч!би там усi принцеси на свiтi потрiскали з досади. Можеш це сказати своїй Елiзi. Ах, вибачте: її свiтлостi принцесi Елiзi. Ах, хай їм! Мамо! Тепер…

I раптом бурна, пiниста, трiумфуюча голiвка затихає, урочисто розгортає тремкими пальцями загорнений у папiр пакуночок i визволяє з нього невеличку порцелянову вазочку, накриту гострою шапочкою.

Осяяне тихим зворушенням, великооке й старечо-смугляве обличчя, ще не всмоктавши в себе радiсного усмiху, нахиляється до вазочки.

— Що це, Трудо?

Одна рука врочисто, хистко тримає вазочку, друга здiймає шапочку. I в той самий мент iз-пiд шапочки переливною стьожкою виривається червонява зеленiсть — знайома, благосна, рiдна. Але для чого, що має значити це?

— Мамо! Ти зараз пiдеш до тата й скажеш йому, що я хочу його бачити.

Голос не потерпить нiяких заперечень. Це голос не Труди, йе Страховища, це голос такого глибокого чекання, такої болючої дозрiлої продуманостi й непохитної неминучостi, що iрафиня мовчки, глибоко, в саме дно потемнiлих бронзових очей устромляє погляд, i все вже знає. I втихомирене, упокоєне старе лице знову здригується подухом тривоги й старих бур.

— Хорий тато, дитинко. I пiзно вже. Може б…

— Власне, через те, що хорий! Мамо, iди Нiчого не кажи. Тiльки — що я неодмiнно хочу його бачити. Нi! Чекай. Не треба Я сама Ти не ходи.

I, тримаючи вазочку обома руками, непохитно зiбравши брови, рiвно несучи чорно синi кучерi на плечах. Труда мовчки йде до дверей кабiнету, обережно вiдводить од вазочки одну руку, вiдчиняє дверi й увiходить усередину. Дверi за нею нечутно причиняються рукою матерi.

Зелена пiвтьма абажура. Шелест кущiв за вiдчиненим вiкном Залите синювато-молочним свiтлом велике костисте тiло на канапi. Навислi дивнi сiро-сивi клаптi волосся наши — чуже лице. Тiльки сивi грiзнi стрiхи над очима тi самi. Очей не видно — пасуться в залитiй свiтлом книзi. Але на наближенi кроки повертаються, щуляться.

— А яке все ж таки блаженство — свiтло! Не можу не… I раптом велика, обросла чужими кущами, розтрiпана голова вражено, помалу, моторошно пiдводиться й упирає в затiнене темно-смугляве лице з непорушне непохитними, злякано рiшучими очима двi грiзно стрiхастi глибокi ямки. (А шия така худа худа, порита зморшками, обвiшана порожнiми капшучками шкiри!)

— Це що значить?!

Злякано-рiшуче, непорушно-непохитне лице присувається тим самим урочисто-повiльним темпом ближче. А поперед нього бiла, з темним золотом обвiдкiв вазочка з гострою шапочкою.

— Що це значить, я питаю?! Як ти смiла сюди увiйти?!

— Смiла. Я принесла сонячний хлiб. Мiй сонячний хлiб. Ти мусиш його покуштувати.

Пiд грiзними стрiхами ворушаться ямки то вгору, то вниз, то на вазочку, то на лице. А обсмиканi сiрi вуса з волосяним сухим присвистом трудно, збентежено дихають. I нарештi низько, з усiєї сили стримано риплять.

— Забирайся геть! Моментально!

— Нi. Ти мусиш з'їсти мого сонячного хлiба. Я не пiду звiдси, поки з'їси Я ляжу тут на пiдлозi й не рушусь, поки ти з'їси. Хоч би мала вмерти з голоду.

Голос не Трудин i навiть не Страховища голос — рiвний, тихий, iз глибини зацiпленої, непохитної, останньої рiшучостi. Дiйсно, тiльки смерть йому можна протиставити.

Велика, обросла голова якийсь момент непорушно жує ямками бiлу постать, облиту зеленкуватою тiнню, з виставленою наперед вазочкою, потiм так само помалу лягає назад на подушку й повертає профiль iз м'ясистим загнутим носом i обсмиканими вусами.