Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович - Страница 151

Але Макс раптом iз жахом вириває руку, повертається й летить назад.

— Максе! Що таке?!

— Телеграму! Телеграму! Вони забудуть, переплутають! Труда заплутується серед тiл, одстає й зупиняється. Тепер уже безнадiйно шукати. На гору до Рудi пробратись нема можливостi, до своїх, до авто — i думати нема чого. Iрма, Шпiндлери, Душнер десь потонули в гущi. А плескiт, а крик здiймають бажання теж кричати, теж простягати руки понад плечима переднiх i бити ними одна об одну до дольок

— Славаї Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!

В лопотiння крил, у гуд, у велетенський крик устромляються пронизуватi металiчнi ляпаючi стьожки трубних крикiв Як од велетенських хвиль, що обсувають пiсок i камiння з берега в море, полем просувається шипiння:

«Тш! Тш-ш!»

Труда задирає голову. Ага, тепер має бути Благословення Землi.

Останнi клаптики диму розтали над зубцями Сонячної машини Чиста зеленава синявiсть неба широко розгорнулась, розсунулась.

I от помалу, велично з за трону золотого пiдводигься й росте в блакить жiноча голова, погiм плечi, груди, все тiло, колосальне, обвите гiрляндами квiтiв i зеленi. Насичене благосною силою, осяяне усмiхом мудрої вибачливостi, прорiзане зморшками вiчностi лице злегка нахилене донизу, до застиглого ряботiння голiв. Руки простягненi вперед таким теплим утихомирюючим рухом, що, здається, хмари стануть на колiна й схилять кудлатi сиво-золотистi голови.

I серед тишi в хмари, в стiни лiсу, в сотнi тисяч блискаючих очей лунає:

«Браття, Дух Матерi-Землi благословляє нас на путь у землю обiцяну!»

Але Труда раптом iз жахом хапає себе за голову: переплутали, переплутали. Вперед же телеграму! Господи, телеграму ж уперед! Чи нi? Чи вперед Благословення? Так, дiйсно, переплутали.

«Браття! З другого кiнця Матерi-Землi вчора прилетiв до нас вiсник вiдродження. Париж нам шле привiтання. Париж скликає всесвiтнiй Конгрес Творчої Працi».

Труда не чує вже бурi оплескiв: ах, боже мiй, це ж Макс там, бiдненький, корчиться вiд одчаю — споганили, зiм'яли, знiвечили такий момент, як Благословення Землi. Ну, що тепер робити з цим Благословенням? За ним мав бути гiмн, хори, оркестр. I раптом — Париж, Конгрес.

Але тут iз-над обрiю густими пiдземними гудами насувають уже першi хвилi гiмну. Важкий тупiт тисячi дружних нiг. Iз гуду, з тупоту ростуть, здiймаються вгору, займають усе поле, небо, хмари, переливаються через тини лiсiв могутнi, переможнi, трiумфальнi голоси.

Труда блiдне так само, як усi лиця навкруги, встромляє очi в просторiнь, з усiєї сили тисне одною рукою другу, щоб не тремтiли, i чує, як моторошний солодкорiжучий мороз проходить по сяйнi, по руках, пiд волоссям на головi i рве груди, розсуває криком, риданням, молитовним зойком.

А гiмн росте, густiшає, оркестр, хори злилися, втягли голоси тисяч грудей, розсунених морозом, розiдраних екстазом. Жах надзвичайного, захват самознищення, згублення себе, перелиття в єдине, страшне, могутнє. Впасти на колiна, рiзати себе, виривати серце й кидати його туди в єдине, всевладне, дихаюче моторошно блаженним морозом.

Принцеса Елiза одною рукою хапається за бiк екiпажа, другою — за графа Адольфа. Смертельна блiдiсть посинила нiс i лягла жахною печаттю на фiалковi опуклi повiки.

— Ваша свiтлосте! Ради бога! Вам недобре?

Голова помалу крутиться з боку на бiк, а рука нестямно божевiльне впивається з колючим болем у лiкоть графа Адольфа.

Але потроху стихає ы настає тиша. Але в очах ще екстазний спiв, i молитовний зойк, i жах, i незнайденiсть себе. Ще не вичерпано до дна щастя вiддати себе, розплистися, злитися. I вмить десь у куточку дзвiнко, тоненько, ледве чутно на крихiтному клаптику моря стрибає на голови:

— Слава Рудольфовi Шторовi!

Кинено iскру Майновими шнурами летить вона далi, росте у вибухи, вибухи зливаються в грюкiт.

— Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовi!

Велетенська ряба птиця знову люто лопотить безлiччю крил, розриває хмари бурею крику. Буря перелiтає на гору, гасає вихорами тiл, жене їх угору до пiднiжжя Сонячної машини, до нiг Матерi Землi. Вихори зливаються, бурно колишуться. I от знову прожогом сунуть униз, трiумфуючи, i на руках своїх, на плечах, на головах несуть свого iдола.

Принцеса Елiза бере з рук графа Адольфа бiнокль i приставляє до очей Бiнокль дрiбно-дрiбно труситься, ходить у рiзнi боки Все в склi стрибає, зливається в хаотичну, розхлюпану жовто зелену пляму. Але що сталося? Що за дивний, iнший рух серед голiв? Чого плями облич задираються вгору?

Принцеса Е вiза чує, як граф Адольф робить усiм тiлом такий рух, неначе хоче зiрватися з екiпажа.

— Ваша свiтлосте!

Принцеса Елiза швидко вiдiймає бiнокль вiд очей i повертається ди графсi Еллснберга. I насамперед бачить, що йому якось чудно побiлiли очi, широко розплющенi, напруженi, за гостренi. Вони всгромленi в небо на край обрiю, туди, за Берлiн, навiть на момент не звертаються до її свiтлостi.

Голова принцеси Елiзи круто повертається в той бiк, i принцеса почуває, як її власнi очi стають теж напруженi, гострi й напевно побiлiли. Iз-за обрiю в небо сунеться чудна хмара; вона одного рiвного темного кольору, з правильно обточеними лiнiями, це — велетенський широкий конус шпилем уперед. Конус сунеться з помiтною швидкiстю, закриваючи собою хмарини, займаючи щораз бiльшу та бiльшу частину неба. Безшумний, непорушне застиглий, вiн пливе одною масою, тiльки часом кiнчик конуса, як хобот страховища, немов нанюхуючи, помаленьку рухається то вправо, то влiво. I що ближче, то передня частина його стає яснiша вiд задньої, рiдша, ряба. Вже видно, що страховище немовби вкрите лускою, що кожна лусочка є окреме довгасте тiло.

— Що це, графе?!

Граф Адольф на момент скручує вниз до лиця принцеси бiлi дикi очi.

— Армiя Союзу Схiдних Держав!

I знову в екстазi молитовностi впивається в страшну хмару.

Вона ж дивним чином розгортається одною частиною щораз ширше та ширше, як вiяло. Велетенське вiяло, що перо за пером, сектор за сектором розпускається в конус, потiм у пiвколо, потiм у цiле коло.

На полi свята вiдразу вщухає всякий рух. Нова точка святочної програми? Але нi, не з програми свята це явище. Це дуже мовчазне, моторошне страховище не має святочного вигляду. I непокiй, тривога, страх, жах уже хвилями здiймають море голiв. А тiнь од страшної хмари вже темним, рiвно обрiзаним серпанком укриває голови, вже видно масу крил i тулубiв апаратiв, спереду менших, далi бiльших, а ще далi величезних левiафанiв. Глухий рiвний шум, як од дощу, сиплеться згори на голови.

— Азiатська армiя!

— Негри!

— Окупацiя!

— Жовто-чорне вiйсько!

— Рятуймося!

— Спокiй, громадяни! Ради бога, спокiй! Тут дiти, жiнки!

Але де може бути мова про спокiй серед листя лiсу, на який налетiла буря — воно трiпочеться, рветься, гойдається скаженими вимахами, не маючи сили вирватись, прикуте своєю масою до одного мiсця.

Аж ось гримить громовий голос рупорiв од краю до краю поля!

— Громадяни! Заховуйте порядок! Розходьтеся без панiки! Найвища Раїа Вiльної Спiлки сьогоднi сповiстить вас екранами про все. Порядок, громадяни!

Металiчний велетенський голос своєю силою втишує хвилювання листя. Звернувши очi вгору на мовчазно шипучу хмару, напружено чогось ждучи вiд неї, усiєю стихiєю прагнучи вирватися з-пiд неї пiд захист будiвель, збита маса голiв помалу сунеться, видушується потоками у вулицi.

I вмить iзгори з-пiд хобота страховища вибухає страшенний гуркiт вистрiлу.

Море голiв здригається, як од пiдземного вдару, жаху, i за ним здiймається такий ураган панiки, що принцеса Елiза iнстинктивно втягує голову в плечi й згинається. Але в той самий мент якась сила пiдхоплює її, графа Адольфа, екiпаж, коня й морем несе кудись. Iззаду, з бокiв на екiпаж натискають тiла, налягають на плечi, на голову, ступають ногами на колiна. Принцесу Елiзу зсунуто з сидiння на дно екiпажу скрючену, поламану, завалену тiлами. Чийсь чобiт наступив на шию й душить до землi, топчеться, ламає шию. Екiпаж гойдається, часом наїжджає на щось м'яке, пiдгецує, хилитається, от-от перекинеться. В жахно-розгорнених очах принцеси крiзь ноги часом мигне картина потопаючих покрючених пальцiв, божевiльних очей, хижо вискалених зубiв, закривавлених шматкю облич. I весь час дикий, звiрячий, несамовитий гуд крикiв, стогонiв, зойкiв, благань, прокльонiв, гарчання.